Спланована акція УПА чи стихійне явище? Що насправді сталося між поляками та українцями на Волині
Реальну історію Волинської трагедії український та польський народи бачать кардинально по-різному. У Польщі її називають «різаниною» і вважають геноцидом поляків в Україні, що був ініційований на найвищому рівні ОУН та УПА. Українські вчені не заперечують участь вояків УПА у злочинах, але зазвичай виступають категорично проти спланованості знищення істотної частини польського населення на Волині. Ба більше, українські історики наголошують на тому, що так само поляки знищували і українців.
Конфлікт навколо Волинської трагедії набрав нових обертів кілька років тому, коли Україна заборонила польській стороні проведення пошукових робіт задля ексгумації та перепоховань. Це сталося у відповідь на те, що в Польщі відмовилися відновлювати зруйновані вандалами пам’ятники українцям, зокрема воїнам УПА. Що насправді відбувалося на Волині 80 років тому і чому? І як знайти порозуміння сьогодні? Про це йдеться в новому випуску «Реальної історії» з Акімом Галімовим.
Польські політики найвищого рівня – міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш і прем’єр-міністр Дональд Туск – щоразу частіше у своїх виступах заявляють: без вирішення певних питань, пов’язаних з Волинською трагедією, не буде підтримки Польщі для вступу України до Європейського Союзу.
У Польщі вважають, що Волинська трагедія – це геноцид, масові вбивства мирних поляків в Україні, що були сплановані та ініційовані Організацією українських націоналістів на найвищому рівні. ОУН тоді очолював Степан Бандера. Також відповідальність покладають на воєнізоване крило ОУН – Українську повстанську армію, яку тоді очолював Роман Шухевич. Пік масових убивств на Волині – весна-літо 1943 року.
Рішення УПА передбачало, що всі поляки на Волині та Східній Галичині або приречені на смерть, або під примусом змушені ці землі залишити. Саме тому польський уряд сьогодні хоче, щоб Україна визнала політичну відповідальність ОУН і УПА, а найголовніше – дозволила ексгумацію й перепоховання жертв.
Натомість в Україні фактично існує блокада на проведення поляками пошукових робіт, без яких неможливо провести ексгумацію і перепоховання. Проблема полягає в тому, що офіційна позиція України інша. Для українських урядовців і більшості істориків Волинська трагедія – це частина взаємних етнічних чисток на великих територіях у західній частині України і східній частині Польщі, де не лише українці вбивали поляків, а й поляки знищували українців. Українські вчені не заперечують участь вояків УПА в цих чистках, але зазвичай – категорично проти того факту, що була якась запланована акція знищення істотної частини польського населення на Волині, тобто те, що можна визначити як геноцид. Блокада на проведення пошукових робіт дійсно існує, але у відповідь на те, що в Польщі не були відновлені зруйновані вандалами пам’ятники українцям, зокрема воякам УПА.
ПРИЧИНИ ТРАГЕДІЇ. ПОЛІТИКА ПОЛЬСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
Щоб зрозуміти причини цих кривавих подій, треба повернутися в 1921 рік. У цей період українські землі опиняються у складі СРСР і Польщі. Після розвалу Російської імперії постала Українська Народна Республіка, яка вела війну проти більшовиків, які сунули з Росії. У 1919-1920 роках очільник УНР Симон Петлюра, намагаючись врятувати українську державність, укладає союз із польським лідером Пілсудським, який погоджується надати Україні військову підтримку. Натомість Петлюра погоджується визнати Західну Волинь і Східну Галичину територією Польщі, яка на той момент і так фактично вже контролювала ці території. Там проживала велика кількість поляків, які вважали, що історично це їхні землі.
Спільний військовий похід Петлюри і Пілсудського проти cовєтів виявиться невдалим. Виснажена війною Польща відмовляється від подальшої боротьби і 18 березня 1921 року укладає Ризький мирний договір з Радянською Росією та вже захопленою cовєтами Радянською Україною. За умовами цього договору Західна Волинь і Східна Галичина залишаються у складі відновленої Польської Республіки.
Читати ще: Там поховання до 1943 року: що приховує старий польський цвинтар у селі на Волині
На Галичині і на Волині політика Польської Республіки була дещо різною. Ось як, наприклад, описує історик Володимир Вʼятрович становище українців Галичини: «Польська влада намагається проводити політику асиміляції українців, перетворити їх на поляків, скоротити кількість українських шкіл, скоротити кількість годин викладання української мови в тих школах. Запроваджують квоту українців на можливість стати студентом, особливо на території Західної України. Легше було вступити десь у Гданськ, Люблін, Краків, але не у Львівський університет для українців».
Заборонялося вживати назву «Західна Україна». Міністр освіти Польської Республіки Станіслав Грабський перетворює українські школи на польсько-українські, з перевагою польської мови.
«Закривали українські кафедри Львівського університету. Там неохоче або взагалі не хотіли приймати українців на державні посади. Це дурна політика і це була дискримінація українського населення», – говорить історик, міжнародник, віцедиректор Центру Мєрошевського Лукаш Адамський.
«І в результаті ця свідома політика перетворення українського населення на поляків викликає реакцію – з'являється політичне підпілля. Спочатку Українська військова організація, а потім Організація українських націоналістів, які кажуть: ні, ми не дамо знищити українців на цих територіях», – каже Володимир Вʼятрович.
Організація українських націоналістів (ОУН) з'явилася в 1929 році і ставила на меті боротьбу за українську державу. Степан Бандера, один з найяскравіших представників ОУН, очолив організацію в 1933 році. Він вважав, що боротьба має бути не лише політичною. Він був головним ідейним натхненником збройної боротьби.
Молоді оунівці влаштовували підпали і напади на цивільну інфраструктуру, пошти, залізниці, а також здійснювали терористичні замахи на тих польських і українських діячів, які були прихильниками покращення відносин між поляками та українцями. ОУН вважала, що налагодження стосунків між двома народами послабить волю українців боротися за свою державу.
«А поляки натомість сильніше закручують гайки, тому що треба поставити на місце тих українців. Проводиться акція пацифікації в 1930 році. В кожному селі на той момент були якісь просвіти, клуби, кооперативи, бібліотеки. Так от, завалює якийсь там ескадрон польського війська в село і перше, що робить, – це громить цю просвіту, знищує портрети Шевченка, спалює книжки, бібліотеку, б’є людей. Були випадки, коли люди помирали від цих побоїв. Насправді не так багато, але десь кілька десятків було вбито. Але сам ефект від цієї акції був неймовірно негативний якраз через її брутальність. Я спілкувався з людьми, які це пережили. І вони казали, що багато людей – це звичайні українські селяни, рівень національного самоусвідомлення яких був невисокий. Але, каже, коли мене били кийком по дупі, кричавши, що мене б'ють за те, що я українець, я зрозумів, що я таки, напевно, українець. І це породжувало таку ненависть і стійкість», – розповідає Володимир Вʼятрович.
Читати ще: Польський Сейм ухвалив постанову щодо Волинської трагедії
У той час на Волині ситуація була інакшою. Польська влада намагалася здобути прихильність українського населення. Ця політика отримала назву «Волинський експеримент». У 1926 році його впровадив очільник Волинського воєводства Генріх Юзевський.
«А Юзевський, який сам народився в Києві, який був міністром в уряді Української Народної Республіки, хотів, щоб тут жили дружно дві національності: поляки та українці, щоб поляки навчалися українською мовою в школах, а українці – польською. Щоб школи були реально, а не тільки на папері двомовні. І щоб загалом українці відчули, що під польською владою вони мають набагато кращі умови для національного розвитку, ніж у Радянському Союзі», – каже Лукаш Адамський.
Але в 1938-му політична ситуація в Польщі змінилася. Юзевського усунули з посади, а експеримент згорнули.
«Цього року дійшло до кількох таких епізодів, за які поляки, зокрема я, можемо тільки відчувати сором. Була спроба через адміністративний тиск змусити навіть кілька тисяч українських мешканців Волині, щоб вони прийняли римо-католицьке віросповідання. Це був найбільш ганебний прояв польської політики в міжвоєнний період», – додає Лукаш Адамський.
У Польщі наростав націоналізм, а на Волині щоразу більш активно діяла ОУН, яка, агітуючи місцевих українців, розповідала про репресії проти галичан і акцію нищення православних церков на сусідній з Волинню Холмщині.
«Вважалося, що українські православні церкви – це щось чуже на польській території. І на території Холмщини протягом кількох місяців у 1938 році знищили понад 150 церков. Селяни себе приковували, намагалися врятувати ці церкви, їх розганяли. Навіщо це було робити, важко сказати, але було розуміння з боку польської влади, що ця православність заважає цим людям стати нормальними поляками», – говорить Володимир Вʼятрович..jpeg)
Ну і, звісно, крім політичного і релігійного факторів, на Волині особливо гостро відчувалася соціальна нерівність. Окрім поляків, які здавна жили в цьому регіоні, до Волині переселялися нові поляки, зокрема, з інших частин польської держави. Вони отримували тут землю від польського уряду.
«Це дуже часто були ветерани Першої світової війни, зокрема ветерани українсько-польської війни, польсько-більшовицької війни. За те, що ви так гарно воювали, ми даємо вам землю на тій самій Волині, живіть там, будуйте Польщу. Звичайно, це прекрасно, але біда – в тому, що там були туземці, які називалися українцями, які теж хотіли там жити, теж хотіли жити з цього поля. Їм лишалося або забиратися геть на еміграцію, або годуватися з у кілька раз зменшеної ділянки, тому що приїхали славні нащадки тих, які перемогли ваших предків, і тепер вони мають право тут жити», – зазначає Володимир Вʼятрович.
ПРИЧИНИ ТРАГЕДІЇ. ТРЕТІ СИЛИ
У вересні 1939 року розпочалася Друга світова війна. Згідно з пактом Гітлера і Сталіна, СРСР і нацистська Німеччина розділили територію Польщі. Уряд Польщі був змушений тікати та продовжив свою діяльність в еміграції в Парижі й Лондоні. Західну Волинь і Галичину окупували війська Червоної армії. Тобто українські землі, які в ті часи входили до складу Польської Республіки, захоплює Совєтський Союз. Совєти проводять псевдореферендуми, анексують Волинь та Галичину і включають їх до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. Це значно погіршує становище поляків у регіоні.
«Таким публічним меседжем, який використовувала совєтська влада, виправдовуючи Пакт Молотова-Ріббентропа, був: «Ми йдемо визволяти братів українців і білорусів». Були на Волині та в Галичині ті, хто вітали совєтську владу, тому що вірили, що це ж брати українців. І совєтська влада на початках цим гралася. Тому що приїжджав не хто-небудь агітувати за те, що совєтська влада українська, а такі таланти, як-от Олександр Довженко, який розповідав гарною українською мовою про розквіт української культури в Совєтському Союзі. Навіть фільм якийсь документальний про це спеціально знімав. Відкривали українські школи, Львівський університет став університетом імені Івана Франка і став україномовним. Тобто здавалося, що справді якась реукраїнізація цих територій відбувається. І це відбувалося ще й на тлі репресій проти поляків. Чому поляки стали першими жертвами совєтських репресій? Тому що для совєтської влади було важливо усунути тих, хто становив основу польської держави, тобто чиновників, поліцейських, військових», – оповідає Володимир Вʼятрович.
Паралельно із репресіями проти польської влади радянська пропаганда активно розганяла антипольські настрої серед українського населення. Росіяни намагалися нав'язати українцям образ поляків як історичних ворогів і узурпаторів. Наводили історичні паралелі часів козаччини. Наприклад, на початку 1941-го у прокат вийшов фільм «Богдан Хмельницький». Цей фільм мав лише одну мету – розпалювати ненависть українців до поляків, показати їх головним історичним ворогом. Але насправді московська пропаганда прикривала власні злочини. Радянська репресивна машина однаково знищувала і польську, і українську державність через масові репресії, розстріли, депортації, ув'язнення. Це тривало до червня 1941 року, коли Німеччина, союзниця Радянського Союзу, розпочинає проти нього війну.
На територію Галичини і Волині тепер приходить нацистська влада. Члени Організації українських націоналістів сприйняли цей поворот в історії як можливість врешті-решт відновити свою державність. А поляки тим часом – як шанс на швидше визволення від обох окупантів території польської держави. Бо на той момент за міжнародним правом Волинь і Галичина все ще вважалися територією Польщі.
Читати ще: Село Ворончин на Волині: окреме князівство, світильник з оленячих ріг та маєток польського генерала-літератора
Починають зароджуватись польські та українські підпілля: польська Армія Крайова, яка була підпорядкована польському урядові в Лондоні, та Українська повстанська армія – воєнізоване крило політичної організації ОУН. Кожна з цих підпільних армій мала свою мету. Армія Крайова прагнула відновити Польщу в кордонах 1939-го. УПА – утворити незалежну Україну.
«Протягом 1941-го і першої половини 1942-го тривали переговори між представниками польського та українського підпілля. Переговори, між іншим, відбувалися за участю Української греко-католицької церкви. Андрій Шептицький давав майданчик для цих переговорів. Але переговори закінчилися нічим, тому що постало питання, якими будуть кордони. Українці сказали, що ми не можемо відмовитися від Західної України, тому що боремося за українську самостійну соборну державу. Поляки теж не могли відмовитися від Західної України, тому що вони боролися за відновлення кордонів 1939 року», – говорить Володимир Вʼятрович.
«Всі переговори розбивалися об основну проблему кордонів. Тобто поляки і українці, коли доходило до питання, на чиєму боці кордону має бути Львів, завжди мали різні думки. Конфлікт між підпільними організаціями був неминучим», – додає професор Ґжеґож Мотика.
«Це завело в глухий кут, з якого почали шукати вихід. Оскільки ви не готові звідси поступитися, то давайте будемо виганяти один одного. І це вилилося в таку війну: село проти села, родина проти родини», – каже Володимир Вʼятрович.
Суперечками між польським і українським підпіллям намагалися скористатися спільні вороги українців і поляків. Володимир В'ятрович вважає, що перший конфлікт, який став відправною точкою до Волинської трагедії, був спровокований німецькою адміністрацією.
«Перші спалахи цього збройного протистояння почалися ще в 1942-му якраз зі вбивств українців на території Холмщини», – наголошує історик.
У нацистів був таємний план «Ост», згідно з яким слов'янські землі на сході Європи мали бути заселені німцями. Як початок реалізації цього проєкту наприкінці 1942 року німці виселили з території Холмщини на сході Польщі велику кількість польських родин і заселили там німецьких колоністів. А далі пішли на хитрість. Периметр навколо цих колоністів німці теж насильницьким способом заселили певною кількістю українців.
«Вони просто знали про польські повстанські партизанські традиції та боялися, що відбуватимуться напади на німецьких колоністів. Тож створили навколо них такий пояс сіл із переселеними українцями, щоб поляки, аби дістатися до німецьких колоністів, спочатку мусили атакувати ці українські села», – каже Ґжеґож Мотика
Читати ще: Сікорський заявив, що Польща не відступить у питаннях Волинської трагедії
«Українців заселяли на польські території, а поляків по суті виганяли з їхніх сіл. Це був ще один такий аспект, який спонукав поляків убивати українців», – каже Володимир В'ятрович.
За даними дослідницького проєкту «Підрахунку українських жертв Другої світової війни на Холмщині», який реалізує Український католицький університет у Львові, на Холмщині в 1942 році загинуло 382 українці. З них німці або підпорядковані їм формування вбили 316 осіб. Польське підпілля – двох, ще двох – комуністичне підпілля. Хто вбив решту – 62 особи – невідомо. Але навіть якщо прийняти, що це польське підпілля, яке сприймало насильно переселених українців як посібників окупаційної влади та могло виконувати вироки підпільних судів, то навряд чи, на думку деяких істориків, ті випадки вплинули на стосунки між поляками та українцями у східних повітах Волині.
Нацистський режим, так само як і радянський, створював умови для Волинської трагедії в інший спосіб. Совєтські депортації та німецький геноцид євреїв доводили, що за допомогою таких злочинів можна змінювати етнічний склад цього регіону, що це може бути ефективним інструментом. А свавілля окупантів, вбивства еліти та знущання над цивільним населенням додатково деморалізували частину населення.
«І так це, наприклад, інтерпретував польський уряд, який був у Лондоні під час Другої світової війни. Бо я читав звіт польського уряду про події на Волині. І він там прямо написав, хто винен. По-перше, це бандерівська фракція Організації українських націоналістів: не мельниківці, а бандерівці. А по-друге, це німці і совєти. Тому що вони створювали умови, в яких цей злочин узагалі міг відбутися. А Німеччина, це я додам від себе, навіть юридично відповідає якимось чином за цей злочин, бо як окупаційна сила вона мала обов'язок забезпечити безпеку місцевого населення», – наголошує Лукаш Адамський.
ПРИЧИНИ ТРАГЕДІЇ. АНТИПОЛЬСЬКА ПОЛІТИКА УПА?
Незважаючи на те, що німці і совєти, а також нерозумна політика Польської Республіки створили передумови до масових вбивств поляків українцями, основна відповідальність за ці вбивства лежить на УПА. Така думка сьогодні побутує в Польщі. На думку польських істориків, УПА на найвищому рівні проводила свідому політику деполонізації, тобто намагалася повністю зачистити від поляків українські землі, аби потім легше було відродити українську державу.
«Ще до Другої світової війни в бандерівських колах була розроблена так звана воєнна доктрина. Її автором був Михайло Колодзінський. Він був очільником військового підрозділу ОУН. Колодзінський вважав, що націоналістичний рух має невеликі шанси на перемогу. Тому припускав, що має відбутися всенародне збройне повстання, що почнеться з окремих сіл. При чому він хотів максимально мобілізувати місцеве населення і через жорстокість щодо національних меншин, поляків, євреїв, сколихнути все суспільство і домогтися повної мобілізації українського населення», – розповідає Ґжеґож Мотика.
«Це праця 1938 року, яка насправді ніколи не друкувалася, яка існувала в одному примірнику, можливо, це була якась чернетка, яка ніколи ніким не цитувалася, тобто сказати, що вона насправді мала якийсь вплив на подальші політичні рішення, дуже важко. Але тим не менше Мотика будує всю концепцію довкола того, що, от бачите, 1938 року виникла ідея знищення польського населення і коли в 1943 році виникла така можливість, то, опираючись на цю концепцію, яка нібито існувала як ідеологічне підґрунтя для цих акцій, було видано наказ про знищення всього польського населення. Як на мене, абсолютно штучна конструкція, яка просто не тримається купи», – апелює Володимир В'ятрович.
Читати ще: УІНП просить уряд виділити мільйон на роботи з ексгумації жертв Волинської трагедії
Позиція Ґжеґожа Мотики наступна. На початку лютого 1943 року УПА розпочинає повстання проти німецької влади. Саме цей час обрано не випадково, адже на початку 1943-го німецька армія почала програвати радянській на полі бою. Гітлерівський режим слабшав, і це був слушний момент для початку збройної боротьби за українську незалежність. У рамках антинімецького повстання УПА запланувала також атаки на польські села з метою ліквідації польського населення. Бо фінальна ціль – вільні території від будь-яких чужинців. У ніч з 7 на 8 лютого 1943 року відбувся перший бій в історії УПА із нацистськими окупантами. Сотня, яку очолював Григорій Перегіняк, позивний Коробка, напала на німецьку залогу в селищі Володимирець на Волині.
«Перша акція УПА, удар по поліцейському відділку у Володимирці, була поєднана зі знищенням першого польського села в Парослі», – каже Ґжеґож Мотика.
Польське село Паросля, яке було приблизно за 20 кілометрів від селища Володимирець, було атаковано групою озброєних людей 8 (а за іншими даними 9 або навіть 10) лютого 1943 року. Майже всі його жителі були зв'язані і жорстоко вбиті сокирами. Тих, хто намагався втекти, застрелили.
«Деякі польські історики, в тому числі Ґжеґож Мотика, намагаються довести, що перший бій УПА насправді був боєм не тільки проти німців, але й проти польського населення, тому що там було вбито польське населення. Зокрема, мій колега Сергій Рябенко, який дуже детально розбирав цю ситуацію по джерелах, як на мене, дуже аргументовано довів, що ця версія натягнута. Жодних серйозних документів, аргументів щодо того, що знищення цієї польської колонії відбулося саме руками Української повстанської армії, досі не знайдено. Тобто невідомо навіть, чи це УПА, чи якийсь бандитський загін», – каже Володимир В'ятрович.
Він вважає, що Волинська трагедія розпочалася не як спланована акція УПА, а як стихійне явище. В перших антипольських погромах брали участь і вояки УПА, і звичайні люди чи навіть окремі бандформування.
«Починається конфлікт, війна між підпільними арміями, яка накладається на конфлікт селянський, соціальний, релігійний, політичний, національний і так далі. І все запалилося. Тому часом ця війна, яку називають другою польсько-українською війною, – це протистояння, що вилилося в таку абсолютно селянську, ніким насправді не контрольовано війну: ні українським підпіллям, ні польським підпіллям», – вважає Володимир В'ятрович.
На його думку, лише після того, як стихійний конфлікт між українцями і поляками спалахнув, його підтримали окремі загони УПА. Дії вояків УПА – це не була якась централізована політика організації. Це було рішення окремих командирів і вояків, які намагалися відплатити польському населенню за колишні образи польської влади. Це бачення, яке домінує в Україні.
«Перші антипольські акції Української повстанської армії на Волині відбулися наприкінці весни – літом 1943 року. На той момент уже конфлікт розгорівся. Антипольська акція Української повстанської армії була, але вона не передбачала знищення всього польського населення», – каже історик Володимир В'ятрович.
Можна сказати, що очолили цей процес люди на місцях. Тобто відповідальність за ці дії взяло на себе локальне керівництво УПА. Зокрема, перший командир УПА на Волині Дмитро Клячківський, позивний Клим Савур, який діяв на свій розсуд.
Читати ще: В Україні планують ексгумувати жертв Волинської трагедії
«Наші сумніви стосуються лише першого періоду, тобто весни-літа 1943 року. І саме Волині. І тут до кінця незрозуміло, наскільки до того, що сталося, призвело рішення центрального проводу, а наскільки рішення волинського керівництва на чолі з Климом Савуром. І тоді ми знаємо, що в серпні 1943 року відбувся третій збір Організації українських націоналістів, на якому була велика дискусія про те, що робити з усіма цими подіями, оскільки вони набули таких масштабів, що могли би скомпрометувати український рух. І на цій раді Роман Шухевич, який тоді перейняв керівництво над ОУН та УПА, став на чолі тих, хто заявив: ми приймаємо це і переносимо ці методи до Галичини. Ми знаємо це зі свідчень, які зберігаються в київських архівах, від членів центрального керівництва ОУН, які говорили про те, що відбувалося на третьому зборі», – розповідає Ґжеґож Мотика.
Письмових наказів або інших документів, які свідчили би про політику знищення всього польського населення на Волині, не існує. Чи достатньо свідчень для того, щоб впевнено говорити про централізовану антипольську політику? Або, як кажуть поляки, геноцид?
«Вони (польські історики, – ВН) як Святий Грааль шукають якийсь нібито наказ №1, який дав чи то Клим Савур, чи то Роман Шухевич про знищення всього польського населення, але не знаходять. Донедавна одним з аргументів, що нібито існував такий наказ, були свідчення Стельмащука, одного з командирів УПА на Волині, про те, що я отримав наказ від Дмитра Клячківського про знищення всього польського населення, я цей наказ виконав і було знищено п'ять тисяч, здається, поляків на території, підконтрольній мені. І от ця інформація нібито була взята з нібито протоколу допиту Стельмащука від 28 лютого 1945 року. І коли я взяв первинний документ, на який це покликається, виявилося, що це якась справа з копіями, яка була підготовлена до 50-60 років КГБ і яка використовувалася самими кегебістами. Коли я спробував знайти оригінал цього документа, я підняв справу самого Стельмащука і в справі Стельмащука виявляється, що 28 лютого 1945 року навіть не проводилися доклади. Тобто це приклад фейку, який було, очевидно, підготовлено і запущено ще за часів Совєтського Союзу. Тому що спроба показати, що це була якась запланована операція знищення всього польського населення, яку здійснювали українські повстанці, очевидно, потрібна була Совєтському Союзу для дискредитації, зокрема, Української повстанської армії, для погіршення стосунків між українцями та поляками. Так от насправді якихось документів, які говорили би про якийсь там наказ про знищення всього польського населення на Волині, немає», – розповідає Володимир В'ятрович.
Польські історики наполягають: письмових наказів щодо антипольської акції на Волині не було, оскільки УПА намагалася замести сліди і провести акцію деполонізації потайки. Тоді як щодо Галичини такий наказ був, де центральний провід, а отже Шухевич, наказав: «З огляду на офіційне становище польського уряду у справі співробітництва із совєтами, з наших земель поляків слід усувати. Прошу це розуміти так – наказати польському населенню переселитися на чисто польські землі. Якщо воно цього не зробить, тоді вислати боївки, які будуть ліквідувати мужчин, а хати і майно – палити, розбирати. При цьому ще раз звертаю увагу на те, щоб поляків закликати залишити землю і щойно опісля ліквідувати їх, а не навпаки. Прошу на це звернути особливу увагу».
«Чітко вказується заборона вбивати жінок і дітей. Чітко вказується, що метою є змусити тікати з цих територій, тому що вважалося, і таку саму логіку використовували польські підпілля, що сама наявність польського чи українського цивільного населення буде аргумент після війни, чиїми будуть ці території», – пояснює Володимир В'ятрович.
Польські історики додають, що за міжнародним правом для кваліфікації якогось злочину як геноциду достатньо вбивства частини національної групи з наміром знищення її як такої на певній території.
Читати ще: Прем’єр Польщі відреагував на виявлення братської могили жертв Волинської трагедії на Тернопільщині
На думку Ґжеґожа Мотики і Лукаша Адамського, вояки УПА прагнули показово знищити взірцеву польську робітничу колонію, якою було село Янова Долина.
Українські історики виділяють ще одну причину атаки на це село. На той момент, а це квітень 1943-го, атаки на польські поселення вже почалися. А тому німці прагнули захистити Янову Долину, яка через поклади базальту мала економічний потенціал і придатний рельєф для оборони. Тут німецька поліція зробила оборонний пункт, залучаючи в свої лави поляків.
«Ми маємо багато свідчень. І в цьому випадку і з боку УПА, і з боку тих, хто вижив. Загони УПА атакували вночі. Тут ще не було жодної польської самооборони. Був пост німецької поліції, який просто забарикадувався в околицях. І він справді чинив опір, навіть вбив кількох партизанів УПА, які підійшли надто близько. Водночас загони УПА мобілізували групу місцевих селян, які підпалили будинки. І ця пожежа стала причиною загибелі більшості жителів, оскільки вони сховалися в підвалах. Тут були цілі ряди житлових будинків, спеціально збудованих для робітників цих копалень. За тодішніми стандартами, вони були досить зручними. Але підвали виявилися справжньою пасткою. Люди не могли вийти, гинули або у вогні, або від отруєння чадним газом», – оповідає Ґжеґож Мотика.
В селі Янова Долина загинуло 600 людей. Серед них – жінки і діти. Це один з тих епізодів Волинської трагедії, в яких участь УПА не ставлять під сумнів ані поляки, ані українці. І це тільки один епізод з масштабної трагедії, яка розгорілася на Волині, а потім охопила величезну територію в сучасній частині Західної України і Східної Польщі.
ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ. МАСШТАБИ
Перші вбивства мирних поляків на Волині були зафіксовані на початку 1943 року. Польські історики не мають сумнівів, що це завжди були вояки УПА і виконували вони план знищення поляків. В Україні підкреслюють, що це були не тільки і не завжди воїни УПА. А якщо УПА, то це ініціатива окремих командирів, а не централізована політика всієї організації. Основним мотивом нападників було змусити поляків втекти з територій, які УПА вважала українськими. Але подекуди в людей майже не було такої можливості.
У польське село приходила група озброєних людей, оточувала його, виставляючи охорону по периметру, щоб ніхто не втік. Чужинці вбивали все населення в цьому селі, включаючи жінок і дітей. Знаряддями вбивства зазвичай слугували побутові предмети: сокири, коси, ножі. Саме тому поляки називають ці події «різаниною». Після розправи нападники забирали цінне майно вбитих і полишали село… Фактично людей відкрито вбивали посеред села як худобу.
«Я публікував документи з українських архівів на цю тему, десь понад тисяча сторінок разом. І там страшні речі, які робилися і над українцями, і над поляками. Чому, між іншим, робилися ті страшні речі? Тому що вважалося, що, можливо, як ми залякаємо одних, показавши такий жахливий приклад, інші втечуть і таким чином припиниться це протистояння», – каже Володимир В'ятрович.
Поступово хвиля насилля набирала обертів. Пік вбивств на Волині припав на літо 1943 року. Восени 1943-го хвиля насилля вийшла за межі Волині і поширилася на Галичину. У відповідь на дії українських повстанців місцеві польські мешканці почали об'єднуватися в самооборони, з яких частина почала атакувати українські села у відповідь. Так само чинили деякі солдати Армії Крайової, офіційної підпільної армії польської держави, попри заборону командування у Варшаві мститися цивільному населенню. Масові вбивства українців також відбувалися на території Надсяння і Холмщини. Сьогодні це Східна Польща. Там українці так само, як і поляки на Волині, проживали компактно, селами, але становили меншість населення. Вбивали їх так само по-звірячому.
Читати ще: Історичні проблеми з Україною треба вирішувати не шляхом «безцеремонного шантажу», – Дуда
«Тоді якнайбільше поляків загинуло на Волині, тому що тут було найменше поляків і найбільше українців. А на території сучасної Польщі все було навпаки. Поляків була більшість, Армія Крайова була сильною, а українців – меншість. Символом цієї трагедії є село Сагринь, де було вбито кілька сотень людей. Гинув кожен, хто був українцем», – розповідає Ґжеґож Мотика.10 березня 1944 року підрозділи Армії Крайової атакували село Сагринь. Зараз це територія Польщі, де мешкали переважно українці. Вояки польського підпілля оточили село і підпалили біля 300 хат. Тих, хто уникнув пожежі, піддали тортурам і знущанням, після чого вбили. За достовірними оцінками, тоді в Сагрині та навколишніх селах загинуло понад тисячу українців. Більшість із них – жінки і діти.
«І немає сумнівів, і я хочу це чітко проговорити, що польська академічна історіографія однозначно стверджує, що в тих місцевостях, на жаль, таких було багато, де гинуло українське цивільне населення, ми маємо справу з воєнними злочинами. Цього жодним чином не можна виправдати», – наголошує Ґжеґож Мотика.
Але вбивство українців Армією Крайовою – це воєнний злочин, а вбивство поляків бійцями УПА – геноцид?
«Загальне рішення УПА передбачало, що всі поляки на Волині та в Східній Галичині або приречені на смерть, або під примусом змушені ці землі залишити. З польського боку рішення приймалися на рівні місцевих командирів, які говорили: за те, що зробила УПА або щоб вона не зробила цього в нас, ми з випередженням покажемо тим українцям, що ми про них думаємо. Згоди командування Армії Крайової на таку загальну деукраїнізацію не було», – вказує Ґжеґож Мотика.
Натомість українські історики здебільшого вважають, що польські повстанці діяли не лише у відповідь, а були проактивними. В цілому вони ставлять знак рівності між злочинами польських і українських націоналістів.
«Я не знаю жодного випадку в світовій історії, де геноцид організовувала не держава. Геноцид передбачає можливість використання таких системних злочинних інструментів, які може собі забезпечити тільки держава. Тобто коли ти повністю контролюєш територію, коли маєш якісь поліційні сили, які не дають можливості уникнути репресій, коли маєш тюрми, розстрільні команди і так далі. Коли ми говоримо про польсько-український конфлікт, то так, були випадки, коли абсолютно беззбройні польські селяни були знищені, в тому числі, українськими повстанцями. Але аналогічно було і з польського боку», – звертає увагу Володимир Вʼятрович.
Дискусійним серед українських і польських істориків також є питання кількості жертв у цій трагедії. Офіційна польська позиція сьогодні говорить про близько 100 тисяч жертв серед поляків, зокрема про близько 60 тисяч жертв на Волині. На думку українських істориків, ці цифри дуже перебільшені.
Що стосується українців, які загинули в цьому конфлікті, то історик українського походження із Гданська Ігор Галагіда, який керує спеціальним науковим проєктом Українського католицького університету у Львові, провів нещодавно попередні підрахунки. Він пише, що українців загинуло більше, ніж усі думали, і число українських жертв може становити 20 тисяч. Дослідження ще тривають.
Якою не була би кількість жертв поляків і українців, вбивство людей цілими селами з обох боків – це факт. І це, безперечно, ганебне явище. Які не були би причини Волинської трагедії, вони не можуть виправдати вбивство невинних людей, у тому числі жінок і дітей.
«Наше завдання як істориків – навчити, що історія не є чорно-біла. Тому можна і треба говорити про воєнні злочини, які чинили вояки Української повстанської армії. Називати конкретного командира, підрозділ, а не сам факт існування Української повстанської армії вважати злочинним», – вважає Володимир Вʼятрович.
Якщо в Польщі часто намагаються повісити всю провину на УПА, то в Україні навпаки дехто намагається виправдати воєнні злочини. Наприклад, у Базальтовому існує пам'ятник, який фактично легітимізує вбивство вояками УПА 600 мирних мешканців у Яновій Долині. Його встановили 2002 року.
На плиті вказано: «Встановлена на честь 60-річчя Української повстанської армії. Тут 21-22 квітня 1943 року сотнями Гострого і Наливайка військової округи «Заграва» під командуванням полковника Дубового було ліквідовано одну з найбільших укріплених військових баз польсько-німецьких окупантів на Волині, Янову Долину, тепер село Базальтове. У результаті бою було знищено німецьку та польську залогу, визволено з концтабору військовополонених та припинено терористичні акції проти навколишніх сіл, здійснюваних польсько-німецькими загарбниками».
«У поляків цей пам'ятник завжди викликатиме емоції, оскільки його важко прийняти навіть з моральної точки зору… Смерть 600 цивільних показано так нібито вибито якусь окупаційну залогу. Також потрібно пам'ятати, що 1942-1943 років на Волині не було польської окупації. Тут була німецька окупація», – наголошує Ґжеґож Мотика.
У 2003 році президенти Леонід Кучма та Александр Квасневський зробили перший крок до примирення. 11 липня в селі Павлівка вони разом відзначили 60-ті роковини Волинської трагедії, відкривши монумент полякам, які загинули в цьому селі. І в той момент, коли тривала підготовка до цієї події, хтось встановив у Базальтовому свій монумент.
«Я точно хотів би, щоб колись, уже після війни, з української сторони було розуміння того, що варто вшанувати і польські жертви цього конфлікту, не будувати пам'ятників та не здійснювати кроків, які просто кривдять польські почуття в цьому питанні», – каже Ґжеґож Мотика.
На жаль, це непоодинокий випадок викривлення історії і з боку України, і з боку Польщі. Такі експерименти з історичною пам'яттю сьогодні можуть призвести до справжньої катастрофи в сучасних стосунках між поляками та українцями.
ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ В СУЧАСНІЙ ПОЛІТИЦІ
Головна проблема в сучасних українсько-польських відносинах, на думку польських політиків, істориків та громадських діячів, – це те, що Україна блокує Польщі проведення ексгумації та перепоховання тіл загиблих поляків у Волинській трагедії. Відновлення дозволів на пошукові та ексгумаційні роботи вимагають польські політики.
В українському законодавстві заборони на ексгумацію сьогодні немає. Але перед тим, як проводити ексгумацію, потрібно здійснити пошукові роботи, які нині і блокуються українською стороною. Ексгумація – емоційно сильніше слово. Воно означає, що місце поховань встановлене, там є тіла і справа лише – за перепохованням з почестями. Пошукові роботи – слабший вислів. Він означає, що тіла, можливо, будуть знайдені, а може і не будуть. Принаймні в тій кількості, про яку говорять польські історики та політики.
Читати ще: Польща не буде блокувати вступ України до ЄС через Волинську трагедію, – Дуда
Як виникла заборона на пошукові роботи? Чому Україна не дозволяє Польщі шукати тіла вбитих поляків?
«Після Помаранчевої революції президент Віктор Ющенко почав будувати українську політику пам'яті перш за все на пам'яті західних українців. Це почало викликати певні зворотні реакції чи взагалі брак терпіння зі сторони, зокрема, тих середовищ у Польщі, родичі яких тут згинули. Наприклад, у 2009 році в резолюції вперше цей злочин було названо геноцидною етнічною чисткою. У 2014 році йшлося вже не про те, щоб говорити про геноцидну етнічну чистку, а про геноцид. Але тоді правляча більшість вказала, що не варто, бо це ускладнить польсько-українські відносини. І Сейм прийняв ухвалу, де було написано, що це був злочин з ознаками геноциду. Потім був Майдан і ця символіка, яка асоціюється з бандерівським рухом. Було прийнято закон, один з так званих декомунізаційних законів, де прямо було написано, що публічна наруга над пам'яттю борців за незалежність України, в тому числі там були визнані члени Української повстанської армії, – це позаправова дія, що карається законом. І в 2016 році Сейм Польщі прийняв резолюцію, де це (Волинську трагедію, – ВН) називали геноцидом… Звісно, тут політичний елемент є, але є теж і суспільний елемент. Бо я дуже часто чую: ми так допомагаємо-допомагаємо, а тут наших земляків не дозволяють поховати», – пригадує Лукаш Адамський.
«Мене непокоїть, що в Польщі цю тему підносять політично. Я дуже добре розумію їхні емоції. Я готовий їх сприйняти. І я багато разів полякам казав, що я готовий згадати і поляків, і українців, які загинули спільно. Готовий сказати, що це була дуже непроста сторінка історії, але на що я не готовий – почати розмову, а хто винуватий більше. Оце те, що отрує. Це те, що не дає можливість повернутися до простого людського, бізнесового, політичного, культурного спілкування», – говорить міністр закордонних справ України 2014-2019 років Павло Клімкін.
Політичне загострення цього питання призвело до активації найбільш радикальних націоналістичних громадян і організацій в обох країнах. Після 2016 року в Україні та Польщі активісти цих організацій почали руйнувати пам'ятники один одному.
«Це 2016-2018 роки. 16 пам'ятників і могил було зруйновано. На українській території, між іншим, теж було зруйновано чотири польських пам'ятники. Але різниця полягала в тому, що всі польські пам'ятники на українській території, які, до речі, були нелегальними, були відновлені українцями. З польського боку натомість було небажання взагалі розслідувати ці справи. Більш того, частину з цих пам'ятників руйнували в прямому ефірі, тобто проводили онлайн-трансляцію того, як відбувається руйнування цього пам'ятника. Це робили польські активісти. І це підтримувалося Польським інститутом національної пам'ятники: ці пам'ятники незаконні, чому вони мають бути тут?» – каже Володимир Вʼятрович.
«Але справа в тому, що на горі Монастир, що біля польсько-українського кордону в Польщі, є старий цвинтар. На цьому цвинтарі є могила полеглих на цьому місці вояків УПА. Вони там мали бій проти НКВС. І була могила. Вона була легальна, тобто мала всі дозволи зі сторони компетентних польських органів. І невідомі виконавці її знищили», – зазначає Лукаш Адамський.
«Було ухвалено рішення, що в нас немає інших способів зупинити ці плюндрування на польській території і ми оголошуємо про призупинення дозволів на пошукові роботи», – каже Володимир Вʼятрович.
Українська сторона ставить умову – відновить дозвіл на пошукові роботи, якщо польська сторона відновить пам'ятник на горі Монастир в тому вигляді, в якому він був раніше, зокрема з табличкою, де зазначені імена всіх вояків УПА, які полягли в бою проти НКВС. Польська сторона у відповідь каже, що не можна узалежнювати дозвіл на пошукові роботи, без яких ексгумація та встановлення могил неможливі, від змісту надписів на наявній могилі УПА на горі Монастир.
«Доходить до рівня президентів, зустрічаються президенти Анджей Дуда і Володимир Зеленський, виходять спільно на пресконференцію, що ми вирішили нарешті цю проблему: буде відновлено таблицю на горі Монастир, яка абсолютно легальна, відповідно до польського законодавства, і, очевидно, у відповідь українська сторона оголошує, що буде надано дозвіл на пошукові роботи. До наступного візиту Анджея Дуди йде радісна новина, що відновили таблицю. Цю новину навіть перепощує Офіс президента на їхньому офіційному сайті. Але потім виявляється, що не відновили таблицю, а зробили зовсім іншу, де втратили всі прізвища тих людей, які там були», – говорить Володимир Вʼятрович.
«Зник напис: «Полягли за вільну Україну». Бо, певно, хтось подумав, що не може бути так, щоб ми тут допускали надписи, що хтось поліг за вільну Україну (на території Польщі, – ВН). І в цій ситуації українська влада почала говорити: так, ми скасуємо цей мораторій, але тоді, коли в Польщі відновлять могилу в тій формі, яка була раніше», – каже Лукаш Адамський.
На цьому все і зупинилося. І жодна зі сторін не хоче поступитися. Як підсумовує Акім Галімов, нині можна виокремити три чинники, які заважають українсько-польському примиренню: визнання Україною відповідальності лідерів УПА за злочини на Волині, заборона на пошукові роботи в Україні та відновлення таблиці на могилі на горі Монастир у Польщі.
«Але я сказав би, що перша проблема, і це найважливіше, – проблема ексгумацій. Я, звісно, вважаю, що потрібно повернути надпис: «Полягли за вільну Україну». Треба встановити прізвища тих, хто там поліг, і повернути їх. Але це не повинно бути претекстом до того, щоб блокувати ексгумації, бо Україна від того більше страждає, ніж Польща. Бо це Україна зараз зацікавлена в тому, щоб мати в Польщі країну, яка не тільки буде, скажімо, сусідом, але і добрим сусідом, союзником, який буде допомагати їй і далі боротися з московським нападом», – наголошує Лукаш Адамський.
«Звісно (я надав би дозвіл полякам на проведення пошукових робіт, – ВН). Я про це багато разів публічно казав. Я співпрацював би з поляками. Я робив би на основі ексгумацій спільні дослідження. Спільні, підкреслюю. Я їх спільно презентував би. І я спробував би в цій дискусії перехопити ініціативу. Я вважаю, що ми все маємо робити з позиції впевненості і сили (сили протягнути руку для потиску, – ВН). Нам потрібні конференції, нам потрібні власні система, стратегія виступів у ЗМІ, щоб ми говорили, як розвивалася УПА, наскільки поляки до цього мали дотик. Поляки ж були там. Була складна взаємодія з Армією Крайовою. Так, це були непрості події, але це нова українська ідентичність. І в цій ідентичності УПА і все, що пов'язане навколо, не несе нічого антипольського. Для українців це дуже природно: позитивно ставитися до Польщі і, звісно, позитивно ставитися до своєї історії, до УПА», – каже Павло Клімкін.
Чесна, відкрита дискусія між українцями та поляками і готовність почути один одного сьогодні вкрай важливі. Але якщо питання Волинської трагедії замовчувати або ігнорувати, російська пропаганда обов'язково скористається з цього, щоб знову розпалити ворожнечу поміж нами.
«Дуже важливо, щоб ми говорили, тому що можна не сприймати щось, але принаймні можна почути, чому польське суспільство думає саме так, чому для них це важливо, чому вони саме так сприймають цей злочин і цю трагедію. А це вже крок до порозуміння. І мені здається, що це надзвичайно важливо сьогодні, тому що Польща – наш стратегічний союзник, без якого нам буде дуже складно рухатися далі. Думаю, Польща так само сприймає Україну. Ми союзники, і таке наше майбутнє – спільне майбутнє в Європейському Союзі», – резюмував Акім Галімов.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Конфлікт навколо Волинської трагедії набрав нових обертів кілька років тому, коли Україна заборонила польській стороні проведення пошукових робіт задля ексгумації та перепоховань. Це сталося у відповідь на те, що в Польщі відмовилися відновлювати зруйновані вандалами пам’ятники українцям, зокрема воїнам УПА. Що насправді відбувалося на Волині 80 років тому і чому? І як знайти порозуміння сьогодні? Про це йдеться в новому випуску «Реальної історії» з Акімом Галімовим.
Польські політики найвищого рівня – міністр оборони Польщі Владислав Косіняк-Камиш і прем’єр-міністр Дональд Туск – щоразу частіше у своїх виступах заявляють: без вирішення певних питань, пов’язаних з Волинською трагедією, не буде підтримки Польщі для вступу України до Європейського Союзу.
У Польщі вважають, що Волинська трагедія – це геноцид, масові вбивства мирних поляків в Україні, що були сплановані та ініційовані Організацією українських націоналістів на найвищому рівні. ОУН тоді очолював Степан Бандера. Також відповідальність покладають на воєнізоване крило ОУН – Українську повстанську армію, яку тоді очолював Роман Шухевич. Пік масових убивств на Волині – весна-літо 1943 року.
Рішення УПА передбачало, що всі поляки на Волині та Східній Галичині або приречені на смерть, або під примусом змушені ці землі залишити. Саме тому польський уряд сьогодні хоче, щоб Україна визнала політичну відповідальність ОУН і УПА, а найголовніше – дозволила ексгумацію й перепоховання жертв.
Натомість в Україні фактично існує блокада на проведення поляками пошукових робіт, без яких неможливо провести ексгумацію і перепоховання. Проблема полягає в тому, що офіційна позиція України інша. Для українських урядовців і більшості істориків Волинська трагедія – це частина взаємних етнічних чисток на великих територіях у західній частині України і східній частині Польщі, де не лише українці вбивали поляків, а й поляки знищували українців. Українські вчені не заперечують участь вояків УПА в цих чистках, але зазвичай – категорично проти того факту, що була якась запланована акція знищення істотної частини польського населення на Волині, тобто те, що можна визначити як геноцид. Блокада на проведення пошукових робіт дійсно існує, але у відповідь на те, що в Польщі не були відновлені зруйновані вандалами пам’ятники українцям, зокрема воякам УПА.
ПРИЧИНИ ТРАГЕДІЇ. ПОЛІТИКА ПОЛЬСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ
Щоб зрозуміти причини цих кривавих подій, треба повернутися в 1921 рік. У цей період українські землі опиняються у складі СРСР і Польщі. Після розвалу Російської імперії постала Українська Народна Республіка, яка вела війну проти більшовиків, які сунули з Росії. У 1919-1920 роках очільник УНР Симон Петлюра, намагаючись врятувати українську державність, укладає союз із польським лідером Пілсудським, який погоджується надати Україні військову підтримку. Натомість Петлюра погоджується визнати Західну Волинь і Східну Галичину територією Польщі, яка на той момент і так фактично вже контролювала ці території. Там проживала велика кількість поляків, які вважали, що історично це їхні землі.
Спільний військовий похід Петлюри і Пілсудського проти cовєтів виявиться невдалим. Виснажена війною Польща відмовляється від подальшої боротьби і 18 березня 1921 року укладає Ризький мирний договір з Радянською Росією та вже захопленою cовєтами Радянською Україною. За умовами цього договору Західна Волинь і Східна Галичина залишаються у складі відновленої Польської Республіки.
Читати ще: Там поховання до 1943 року: що приховує старий польський цвинтар у селі на Волині
На Галичині і на Волині політика Польської Республіки була дещо різною. Ось як, наприклад, описує історик Володимир Вʼятрович становище українців Галичини: «Польська влада намагається проводити політику асиміляції українців, перетворити їх на поляків, скоротити кількість українських шкіл, скоротити кількість годин викладання української мови в тих школах. Запроваджують квоту українців на можливість стати студентом, особливо на території Західної України. Легше було вступити десь у Гданськ, Люблін, Краків, але не у Львівський університет для українців».
Заборонялося вживати назву «Західна Україна». Міністр освіти Польської Республіки Станіслав Грабський перетворює українські школи на польсько-українські, з перевагою польської мови.
«Закривали українські кафедри Львівського університету. Там неохоче або взагалі не хотіли приймати українців на державні посади. Це дурна політика і це була дискримінація українського населення», – говорить історик, міжнародник, віцедиректор Центру Мєрошевського Лукаш Адамський.
Організація українських націоналістів (ОУН) з'явилася в 1929 році і ставила на меті боротьбу за українську державу. Степан Бандера, один з найяскравіших представників ОУН, очолив організацію в 1933 році. Він вважав, що боротьба має бути не лише політичною. Він був головним ідейним натхненником збройної боротьби.
Молоді оунівці влаштовували підпали і напади на цивільну інфраструктуру, пошти, залізниці, а також здійснювали терористичні замахи на тих польських і українських діячів, які були прихильниками покращення відносин між поляками та українцями. ОУН вважала, що налагодження стосунків між двома народами послабить волю українців боротися за свою державу.
«А поляки натомість сильніше закручують гайки, тому що треба поставити на місце тих українців. Проводиться акція пацифікації в 1930 році. В кожному селі на той момент були якісь просвіти, клуби, кооперативи, бібліотеки. Так от, завалює якийсь там ескадрон польського війська в село і перше, що робить, – це громить цю просвіту, знищує портрети Шевченка, спалює книжки, бібліотеку, б’є людей. Були випадки, коли люди помирали від цих побоїв. Насправді не так багато, але десь кілька десятків було вбито. Але сам ефект від цієї акції був неймовірно негативний якраз через її брутальність. Я спілкувався з людьми, які це пережили. І вони казали, що багато людей – це звичайні українські селяни, рівень національного самоусвідомлення яких був невисокий. Але, каже, коли мене били кийком по дупі, кричавши, що мене б'ють за те, що я українець, я зрозумів, що я таки, напевно, українець. І це породжувало таку ненависть і стійкість», – розповідає Володимир Вʼятрович.
Читати ще: Польський Сейм ухвалив постанову щодо Волинської трагедії
У той час на Волині ситуація була інакшою. Польська влада намагалася здобути прихильність українського населення. Ця політика отримала назву «Волинський експеримент». У 1926 році його впровадив очільник Волинського воєводства Генріх Юзевський.
«А Юзевський, який сам народився в Києві, який був міністром в уряді Української Народної Республіки, хотів, щоб тут жили дружно дві національності: поляки та українці, щоб поляки навчалися українською мовою в школах, а українці – польською. Щоб школи були реально, а не тільки на папері двомовні. І щоб загалом українці відчули, що під польською владою вони мають набагато кращі умови для національного розвитку, ніж у Радянському Союзі», – каже Лукаш Адамський.
Але в 1938-му політична ситуація в Польщі змінилася. Юзевського усунули з посади, а експеримент згорнули.
«Цього року дійшло до кількох таких епізодів, за які поляки, зокрема я, можемо тільки відчувати сором. Була спроба через адміністративний тиск змусити навіть кілька тисяч українських мешканців Волині, щоб вони прийняли римо-католицьке віросповідання. Це був найбільш ганебний прояв польської політики в міжвоєнний період», – додає Лукаш Адамський.
У Польщі наростав націоналізм, а на Волині щоразу більш активно діяла ОУН, яка, агітуючи місцевих українців, розповідала про репресії проти галичан і акцію нищення православних церков на сусідній з Волинню Холмщині.
«Вважалося, що українські православні церкви – це щось чуже на польській території. І на території Холмщини протягом кількох місяців у 1938 році знищили понад 150 церков. Селяни себе приковували, намагалися врятувати ці церкви, їх розганяли. Навіщо це було робити, важко сказати, але було розуміння з боку польської влади, що ця православність заважає цим людям стати нормальними поляками», – говорить Володимир Вʼятрович.
.jpeg)
«Це дуже часто були ветерани Першої світової війни, зокрема ветерани українсько-польської війни, польсько-більшовицької війни. За те, що ви так гарно воювали, ми даємо вам землю на тій самій Волині, живіть там, будуйте Польщу. Звичайно, це прекрасно, але біда – в тому, що там були туземці, які називалися українцями, які теж хотіли там жити, теж хотіли жити з цього поля. Їм лишалося або забиратися геть на еміграцію, або годуватися з у кілька раз зменшеної ділянки, тому що приїхали славні нащадки тих, які перемогли ваших предків, і тепер вони мають право тут жити», – зазначає Володимир Вʼятрович.
ПРИЧИНИ ТРАГЕДІЇ. ТРЕТІ СИЛИ
У вересні 1939 року розпочалася Друга світова війна. Згідно з пактом Гітлера і Сталіна, СРСР і нацистська Німеччина розділили територію Польщі. Уряд Польщі був змушений тікати та продовжив свою діяльність в еміграції в Парижі й Лондоні. Західну Волинь і Галичину окупували війська Червоної армії. Тобто українські землі, які в ті часи входили до складу Польської Республіки, захоплює Совєтський Союз. Совєти проводять псевдореферендуми, анексують Волинь та Галичину і включають їх до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки. Це значно погіршує становище поляків у регіоні.
«Таким публічним меседжем, який використовувала совєтська влада, виправдовуючи Пакт Молотова-Ріббентропа, був: «Ми йдемо визволяти братів українців і білорусів». Були на Волині та в Галичині ті, хто вітали совєтську владу, тому що вірили, що це ж брати українців. І совєтська влада на початках цим гралася. Тому що приїжджав не хто-небудь агітувати за те, що совєтська влада українська, а такі таланти, як-от Олександр Довженко, який розповідав гарною українською мовою про розквіт української культури в Совєтському Союзі. Навіть фільм якийсь документальний про це спеціально знімав. Відкривали українські школи, Львівський університет став університетом імені Івана Франка і став україномовним. Тобто здавалося, що справді якась реукраїнізація цих територій відбувається. І це відбувалося ще й на тлі репресій проти поляків. Чому поляки стали першими жертвами совєтських репресій? Тому що для совєтської влади було важливо усунути тих, хто становив основу польської держави, тобто чиновників, поліцейських, військових», – оповідає Володимир Вʼятрович.
На територію Галичини і Волині тепер приходить нацистська влада. Члени Організації українських націоналістів сприйняли цей поворот в історії як можливість врешті-решт відновити свою державність. А поляки тим часом – як шанс на швидше визволення від обох окупантів території польської держави. Бо на той момент за міжнародним правом Волинь і Галичина все ще вважалися територією Польщі.
Читати ще: Село Ворончин на Волині: окреме князівство, світильник з оленячих ріг та маєток польського генерала-літератора
Починають зароджуватись польські та українські підпілля: польська Армія Крайова, яка була підпорядкована польському урядові в Лондоні, та Українська повстанська армія – воєнізоване крило політичної організації ОУН. Кожна з цих підпільних армій мала свою мету. Армія Крайова прагнула відновити Польщу в кордонах 1939-го. УПА – утворити незалежну Україну.
«Протягом 1941-го і першої половини 1942-го тривали переговори між представниками польського та українського підпілля. Переговори, між іншим, відбувалися за участю Української греко-католицької церкви. Андрій Шептицький давав майданчик для цих переговорів. Але переговори закінчилися нічим, тому що постало питання, якими будуть кордони. Українці сказали, що ми не можемо відмовитися від Західної України, тому що боремося за українську самостійну соборну державу. Поляки теж не могли відмовитися від Західної України, тому що вони боролися за відновлення кордонів 1939 року», – говорить Володимир Вʼятрович.
«Всі переговори розбивалися об основну проблему кордонів. Тобто поляки і українці, коли доходило до питання, на чиєму боці кордону має бути Львів, завжди мали різні думки. Конфлікт між підпільними організаціями був неминучим», – додає професор Ґжеґож Мотика.
Суперечками між польським і українським підпіллям намагалися скористатися спільні вороги українців і поляків. Володимир В'ятрович вважає, що перший конфлікт, який став відправною точкою до Волинської трагедії, був спровокований німецькою адміністрацією.
«Перші спалахи цього збройного протистояння почалися ще в 1942-му якраз зі вбивств українців на території Холмщини», – наголошує історик.
У нацистів був таємний план «Ост», згідно з яким слов'янські землі на сході Європи мали бути заселені німцями. Як початок реалізації цього проєкту наприкінці 1942 року німці виселили з території Холмщини на сході Польщі велику кількість польських родин і заселили там німецьких колоністів. А далі пішли на хитрість. Периметр навколо цих колоністів німці теж насильницьким способом заселили певною кількістю українців.
«Вони просто знали про польські повстанські партизанські традиції та боялися, що відбуватимуться напади на німецьких колоністів. Тож створили навколо них такий пояс сіл із переселеними українцями, щоб поляки, аби дістатися до німецьких колоністів, спочатку мусили атакувати ці українські села», – каже Ґжеґож Мотика
Читати ще: Сікорський заявив, що Польща не відступить у питаннях Волинської трагедії
«Українців заселяли на польські території, а поляків по суті виганяли з їхніх сіл. Це був ще один такий аспект, який спонукав поляків убивати українців», – каже Володимир В'ятрович.
За даними дослідницького проєкту «Підрахунку українських жертв Другої світової війни на Холмщині», який реалізує Український католицький університет у Львові, на Холмщині в 1942 році загинуло 382 українці. З них німці або підпорядковані їм формування вбили 316 осіб. Польське підпілля – двох, ще двох – комуністичне підпілля. Хто вбив решту – 62 особи – невідомо. Але навіть якщо прийняти, що це польське підпілля, яке сприймало насильно переселених українців як посібників окупаційної влади та могло виконувати вироки підпільних судів, то навряд чи, на думку деяких істориків, ті випадки вплинули на стосунки між поляками та українцями у східних повітах Волині.
«І так це, наприклад, інтерпретував польський уряд, який був у Лондоні під час Другої світової війни. Бо я читав звіт польського уряду про події на Волині. І він там прямо написав, хто винен. По-перше, це бандерівська фракція Організації українських націоналістів: не мельниківці, а бандерівці. А по-друге, це німці і совєти. Тому що вони створювали умови, в яких цей злочин узагалі міг відбутися. А Німеччина, це я додам від себе, навіть юридично відповідає якимось чином за цей злочин, бо як окупаційна сила вона мала обов'язок забезпечити безпеку місцевого населення», – наголошує Лукаш Адамський.
ПРИЧИНИ ТРАГЕДІЇ. АНТИПОЛЬСЬКА ПОЛІТИКА УПА?
Незважаючи на те, що німці і совєти, а також нерозумна політика Польської Республіки створили передумови до масових вбивств поляків українцями, основна відповідальність за ці вбивства лежить на УПА. Така думка сьогодні побутує в Польщі. На думку польських істориків, УПА на найвищому рівні проводила свідому політику деполонізації, тобто намагалася повністю зачистити від поляків українські землі, аби потім легше було відродити українську державу.
«Ще до Другої світової війни в бандерівських колах була розроблена так звана воєнна доктрина. Її автором був Михайло Колодзінський. Він був очільником військового підрозділу ОУН. Колодзінський вважав, що націоналістичний рух має невеликі шанси на перемогу. Тому припускав, що має відбутися всенародне збройне повстання, що почнеться з окремих сіл. При чому він хотів максимально мобілізувати місцеве населення і через жорстокість щодо національних меншин, поляків, євреїв, сколихнути все суспільство і домогтися повної мобілізації українського населення», – розповідає Ґжеґож Мотика.
«Це праця 1938 року, яка насправді ніколи не друкувалася, яка існувала в одному примірнику, можливо, це була якась чернетка, яка ніколи ніким не цитувалася, тобто сказати, що вона насправді мала якийсь вплив на подальші політичні рішення, дуже важко. Але тим не менше Мотика будує всю концепцію довкола того, що, от бачите, 1938 року виникла ідея знищення польського населення і коли в 1943 році виникла така можливість, то, опираючись на цю концепцію, яка нібито існувала як ідеологічне підґрунтя для цих акцій, було видано наказ про знищення всього польського населення. Як на мене, абсолютно штучна конструкція, яка просто не тримається купи», – апелює Володимир В'ятрович.
Читати ще: УІНП просить уряд виділити мільйон на роботи з ексгумації жертв Волинської трагедії
Позиція Ґжеґожа Мотики наступна. На початку лютого 1943 року УПА розпочинає повстання проти німецької влади. Саме цей час обрано не випадково, адже на початку 1943-го німецька армія почала програвати радянській на полі бою. Гітлерівський режим слабшав, і це був слушний момент для початку збройної боротьби за українську незалежність. У рамках антинімецького повстання УПА запланувала також атаки на польські села з метою ліквідації польського населення. Бо фінальна ціль – вільні території від будь-яких чужинців. У ніч з 7 на 8 лютого 1943 року відбувся перший бій в історії УПА із нацистськими окупантами. Сотня, яку очолював Григорій Перегіняк, позивний Коробка, напала на німецьку залогу в селищі Володимирець на Волині.
«Перша акція УПА, удар по поліцейському відділку у Володимирці, була поєднана зі знищенням першого польського села в Парослі», – каже Ґжеґож Мотика.
Польське село Паросля, яке було приблизно за 20 кілометрів від селища Володимирець, було атаковано групою озброєних людей 8 (а за іншими даними 9 або навіть 10) лютого 1943 року. Майже всі його жителі були зв'язані і жорстоко вбиті сокирами. Тих, хто намагався втекти, застрелили.
Він вважає, що Волинська трагедія розпочалася не як спланована акція УПА, а як стихійне явище. В перших антипольських погромах брали участь і вояки УПА, і звичайні люди чи навіть окремі бандформування.
«Починається конфлікт, війна між підпільними арміями, яка накладається на конфлікт селянський, соціальний, релігійний, політичний, національний і так далі. І все запалилося. Тому часом ця війна, яку називають другою польсько-українською війною, – це протистояння, що вилилося в таку абсолютно селянську, ніким насправді не контрольовано війну: ні українським підпіллям, ні польським підпіллям», – вважає Володимир В'ятрович.
На його думку, лише після того, як стихійний конфлікт між українцями і поляками спалахнув, його підтримали окремі загони УПА. Дії вояків УПА – це не була якась централізована політика організації. Це було рішення окремих командирів і вояків, які намагалися відплатити польському населенню за колишні образи польської влади. Це бачення, яке домінує в Україні.
«Перші антипольські акції Української повстанської армії на Волині відбулися наприкінці весни – літом 1943 року. На той момент уже конфлікт розгорівся. Антипольська акція Української повстанської армії була, але вона не передбачала знищення всього польського населення», – каже історик Володимир В'ятрович.
Можна сказати, що очолили цей процес люди на місцях. Тобто відповідальність за ці дії взяло на себе локальне керівництво УПА. Зокрема, перший командир УПА на Волині Дмитро Клячківський, позивний Клим Савур, який діяв на свій розсуд.
Читати ще: В Україні планують ексгумувати жертв Волинської трагедії
«Наші сумніви стосуються лише першого періоду, тобто весни-літа 1943 року. І саме Волині. І тут до кінця незрозуміло, наскільки до того, що сталося, призвело рішення центрального проводу, а наскільки рішення волинського керівництва на чолі з Климом Савуром. І тоді ми знаємо, що в серпні 1943 року відбувся третій збір Організації українських націоналістів, на якому була велика дискусія про те, що робити з усіма цими подіями, оскільки вони набули таких масштабів, що могли би скомпрометувати український рух. І на цій раді Роман Шухевич, який тоді перейняв керівництво над ОУН та УПА, став на чолі тих, хто заявив: ми приймаємо це і переносимо ці методи до Галичини. Ми знаємо це зі свідчень, які зберігаються в київських архівах, від членів центрального керівництва ОУН, які говорили про те, що відбувалося на третьому зборі», – розповідає Ґжеґож Мотика.
Письмових наказів або інших документів, які свідчили би про політику знищення всього польського населення на Волині, не існує. Чи достатньо свідчень для того, щоб впевнено говорити про централізовану антипольську політику? Або, як кажуть поляки, геноцид?
Польські історики наполягають: письмових наказів щодо антипольської акції на Волині не було, оскільки УПА намагалася замести сліди і провести акцію деполонізації потайки. Тоді як щодо Галичини такий наказ був, де центральний провід, а отже Шухевич, наказав: «З огляду на офіційне становище польського уряду у справі співробітництва із совєтами, з наших земель поляків слід усувати. Прошу це розуміти так – наказати польському населенню переселитися на чисто польські землі. Якщо воно цього не зробить, тоді вислати боївки, які будуть ліквідувати мужчин, а хати і майно – палити, розбирати. При цьому ще раз звертаю увагу на те, щоб поляків закликати залишити землю і щойно опісля ліквідувати їх, а не навпаки. Прошу на це звернути особливу увагу».
«Чітко вказується заборона вбивати жінок і дітей. Чітко вказується, що метою є змусити тікати з цих територій, тому що вважалося, і таку саму логіку використовували польські підпілля, що сама наявність польського чи українського цивільного населення буде аргумент після війни, чиїми будуть ці території», – пояснює Володимир В'ятрович.
Польські історики додають, що за міжнародним правом для кваліфікації якогось злочину як геноциду достатньо вбивства частини національної групи з наміром знищення її як такої на певній території.
Читати ще: Прем’єр Польщі відреагував на виявлення братської могили жертв Волинської трагедії на Тернопільщині
На думку Ґжеґожа Мотики і Лукаша Адамського, вояки УПА прагнули показово знищити взірцеву польську робітничу колонію, якою було село Янова Долина.
Українські історики виділяють ще одну причину атаки на це село. На той момент, а це квітень 1943-го, атаки на польські поселення вже почалися. А тому німці прагнули захистити Янову Долину, яка через поклади базальту мала економічний потенціал і придатний рельєф для оборони. Тут німецька поліція зробила оборонний пункт, залучаючи в свої лави поляків.
«Ми маємо багато свідчень. І в цьому випадку і з боку УПА, і з боку тих, хто вижив. Загони УПА атакували вночі. Тут ще не було жодної польської самооборони. Був пост німецької поліції, який просто забарикадувався в околицях. І він справді чинив опір, навіть вбив кількох партизанів УПА, які підійшли надто близько. Водночас загони УПА мобілізували групу місцевих селян, які підпалили будинки. І ця пожежа стала причиною загибелі більшості жителів, оскільки вони сховалися в підвалах. Тут були цілі ряди житлових будинків, спеціально збудованих для робітників цих копалень. За тодішніми стандартами, вони були досить зручними. Але підвали виявилися справжньою пасткою. Люди не могли вийти, гинули або у вогні, або від отруєння чадним газом», – оповідає Ґжеґож Мотика.
ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ. МАСШТАБИ
Перші вбивства мирних поляків на Волині були зафіксовані на початку 1943 року. Польські історики не мають сумнівів, що це завжди були вояки УПА і виконували вони план знищення поляків. В Україні підкреслюють, що це були не тільки і не завжди воїни УПА. А якщо УПА, то це ініціатива окремих командирів, а не централізована політика всієї організації. Основним мотивом нападників було змусити поляків втекти з територій, які УПА вважала українськими. Але подекуди в людей майже не було такої можливості.
У польське село приходила група озброєних людей, оточувала його, виставляючи охорону по периметру, щоб ніхто не втік. Чужинці вбивали все населення в цьому селі, включаючи жінок і дітей. Знаряддями вбивства зазвичай слугували побутові предмети: сокири, коси, ножі. Саме тому поляки називають ці події «різаниною». Після розправи нападники забирали цінне майно вбитих і полишали село… Фактично людей відкрито вбивали посеред села як худобу.
«Я публікував документи з українських архівів на цю тему, десь понад тисяча сторінок разом. І там страшні речі, які робилися і над українцями, і над поляками. Чому, між іншим, робилися ті страшні речі? Тому що вважалося, що, можливо, як ми залякаємо одних, показавши такий жахливий приклад, інші втечуть і таким чином припиниться це протистояння», – каже Володимир В'ятрович.
Поступово хвиля насилля набирала обертів. Пік вбивств на Волині припав на літо 1943 року. Восени 1943-го хвиля насилля вийшла за межі Волині і поширилася на Галичину. У відповідь на дії українських повстанців місцеві польські мешканці почали об'єднуватися в самооборони, з яких частина почала атакувати українські села у відповідь. Так само чинили деякі солдати Армії Крайової, офіційної підпільної армії польської держави, попри заборону командування у Варшаві мститися цивільному населенню. Масові вбивства українців також відбувалися на території Надсяння і Холмщини. Сьогодні це Східна Польща. Там українці так само, як і поляки на Волині, проживали компактно, селами, але становили меншість населення. Вбивали їх так само по-звірячому.
Читати ще: Історичні проблеми з Україною треба вирішувати не шляхом «безцеремонного шантажу», – Дуда
«Тоді якнайбільше поляків загинуло на Волині, тому що тут було найменше поляків і найбільше українців. А на території сучасної Польщі все було навпаки. Поляків була більшість, Армія Крайова була сильною, а українців – меншість. Символом цієї трагедії є село Сагринь, де було вбито кілька сотень людей. Гинув кожен, хто був українцем», – розповідає Ґжеґож Мотика.10 березня 1944 року підрозділи Армії Крайової атакували село Сагринь. Зараз це територія Польщі, де мешкали переважно українці. Вояки польського підпілля оточили село і підпалили біля 300 хат. Тих, хто уникнув пожежі, піддали тортурам і знущанням, після чого вбили. За достовірними оцінками, тоді в Сагрині та навколишніх селах загинуло понад тисячу українців. Більшість із них – жінки і діти.
«І немає сумнівів, і я хочу це чітко проговорити, що польська академічна історіографія однозначно стверджує, що в тих місцевостях, на жаль, таких було багато, де гинуло українське цивільне населення, ми маємо справу з воєнними злочинами. Цього жодним чином не можна виправдати», – наголошує Ґжеґож Мотика.
Але вбивство українців Армією Крайовою – це воєнний злочин, а вбивство поляків бійцями УПА – геноцид?
«Загальне рішення УПА передбачало, що всі поляки на Волині та в Східній Галичині або приречені на смерть, або під примусом змушені ці землі залишити. З польського боку рішення приймалися на рівні місцевих командирів, які говорили: за те, що зробила УПА або щоб вона не зробила цього в нас, ми з випередженням покажемо тим українцям, що ми про них думаємо. Згоди командування Армії Крайової на таку загальну деукраїнізацію не було», – вказує Ґжеґож Мотика.
Натомість українські історики здебільшого вважають, що польські повстанці діяли не лише у відповідь, а були проактивними. В цілому вони ставлять знак рівності між злочинами польських і українських націоналістів.
«Я не знаю жодного випадку в світовій історії, де геноцид організовувала не держава. Геноцид передбачає можливість використання таких системних злочинних інструментів, які може собі забезпечити тільки держава. Тобто коли ти повністю контролюєш територію, коли маєш якісь поліційні сили, які не дають можливості уникнути репресій, коли маєш тюрми, розстрільні команди і так далі. Коли ми говоримо про польсько-український конфлікт, то так, були випадки, коли абсолютно беззбройні польські селяни були знищені, в тому числі, українськими повстанцями. Але аналогічно було і з польського боку», – звертає увагу Володимир Вʼятрович.
Дискусійним серед українських і польських істориків також є питання кількості жертв у цій трагедії. Офіційна польська позиція сьогодні говорить про близько 100 тисяч жертв серед поляків, зокрема про близько 60 тисяч жертв на Волині. На думку українських істориків, ці цифри дуже перебільшені.
Що стосується українців, які загинули в цьому конфлікті, то історик українського походження із Гданська Ігор Галагіда, який керує спеціальним науковим проєктом Українського католицького університету у Львові, провів нещодавно попередні підрахунки. Він пише, що українців загинуло більше, ніж усі думали, і число українських жертв може становити 20 тисяч. Дослідження ще тривають.
Якою не була би кількість жертв поляків і українців, вбивство людей цілими селами з обох боків – це факт. І це, безперечно, ганебне явище. Які не були би причини Волинської трагедії, вони не можуть виправдати вбивство невинних людей, у тому числі жінок і дітей.
«Наше завдання як істориків – навчити, що історія не є чорно-біла. Тому можна і треба говорити про воєнні злочини, які чинили вояки Української повстанської армії. Називати конкретного командира, підрозділ, а не сам факт існування Української повстанської армії вважати злочинним», – вважає Володимир Вʼятрович.
Якщо в Польщі часто намагаються повісити всю провину на УПА, то в Україні навпаки дехто намагається виправдати воєнні злочини. Наприклад, у Базальтовому існує пам'ятник, який фактично легітимізує вбивство вояками УПА 600 мирних мешканців у Яновій Долині. Його встановили 2002 року.
«У поляків цей пам'ятник завжди викликатиме емоції, оскільки його важко прийняти навіть з моральної точки зору… Смерть 600 цивільних показано так нібито вибито якусь окупаційну залогу. Також потрібно пам'ятати, що 1942-1943 років на Волині не було польської окупації. Тут була німецька окупація», – наголошує Ґжеґож Мотика.
У 2003 році президенти Леонід Кучма та Александр Квасневський зробили перший крок до примирення. 11 липня в селі Павлівка вони разом відзначили 60-ті роковини Волинської трагедії, відкривши монумент полякам, які загинули в цьому селі. І в той момент, коли тривала підготовка до цієї події, хтось встановив у Базальтовому свій монумент.
«Я точно хотів би, щоб колись, уже після війни, з української сторони було розуміння того, що варто вшанувати і польські жертви цього конфлікту, не будувати пам'ятників та не здійснювати кроків, які просто кривдять польські почуття в цьому питанні», – каже Ґжеґож Мотика.
На жаль, це непоодинокий випадок викривлення історії і з боку України, і з боку Польщі. Такі експерименти з історичною пам'яттю сьогодні можуть призвести до справжньої катастрофи в сучасних стосунках між поляками та українцями.
ВОЛИНСЬКА ТРАГЕДІЯ В СУЧАСНІЙ ПОЛІТИЦІ
Головна проблема в сучасних українсько-польських відносинах, на думку польських політиків, істориків та громадських діячів, – це те, що Україна блокує Польщі проведення ексгумації та перепоховання тіл загиблих поляків у Волинській трагедії. Відновлення дозволів на пошукові та ексгумаційні роботи вимагають польські політики.
В українському законодавстві заборони на ексгумацію сьогодні немає. Але перед тим, як проводити ексгумацію, потрібно здійснити пошукові роботи, які нині і блокуються українською стороною. Ексгумація – емоційно сильніше слово. Воно означає, що місце поховань встановлене, там є тіла і справа лише – за перепохованням з почестями. Пошукові роботи – слабший вислів. Він означає, що тіла, можливо, будуть знайдені, а може і не будуть. Принаймні в тій кількості, про яку говорять польські історики та політики.
Читати ще: Польща не буде блокувати вступ України до ЄС через Волинську трагедію, – Дуда
Як виникла заборона на пошукові роботи? Чому Україна не дозволяє Польщі шукати тіла вбитих поляків?
«Після Помаранчевої революції президент Віктор Ющенко почав будувати українську політику пам'яті перш за все на пам'яті західних українців. Це почало викликати певні зворотні реакції чи взагалі брак терпіння зі сторони, зокрема, тих середовищ у Польщі, родичі яких тут згинули. Наприклад, у 2009 році в резолюції вперше цей злочин було названо геноцидною етнічною чисткою. У 2014 році йшлося вже не про те, щоб говорити про геноцидну етнічну чистку, а про геноцид. Але тоді правляча більшість вказала, що не варто, бо це ускладнить польсько-українські відносини. І Сейм прийняв ухвалу, де було написано, що це був злочин з ознаками геноциду. Потім був Майдан і ця символіка, яка асоціюється з бандерівським рухом. Було прийнято закон, один з так званих декомунізаційних законів, де прямо було написано, що публічна наруга над пам'яттю борців за незалежність України, в тому числі там були визнані члени Української повстанської армії, – це позаправова дія, що карається законом. І в 2016 році Сейм Польщі прийняв резолюцію, де це (Волинську трагедію, – ВН) називали геноцидом… Звісно, тут політичний елемент є, але є теж і суспільний елемент. Бо я дуже часто чую: ми так допомагаємо-допомагаємо, а тут наших земляків не дозволяють поховати», – пригадує Лукаш Адамський.
«Мене непокоїть, що в Польщі цю тему підносять політично. Я дуже добре розумію їхні емоції. Я готовий їх сприйняти. І я багато разів полякам казав, що я готовий згадати і поляків, і українців, які загинули спільно. Готовий сказати, що це була дуже непроста сторінка історії, але на що я не готовий – почати розмову, а хто винуватий більше. Оце те, що отрує. Це те, що не дає можливість повернутися до простого людського, бізнесового, політичного, культурного спілкування», – говорить міністр закордонних справ України 2014-2019 років Павло Клімкін.
«Це 2016-2018 роки. 16 пам'ятників і могил було зруйновано. На українській території, між іншим, теж було зруйновано чотири польських пам'ятники. Але різниця полягала в тому, що всі польські пам'ятники на українській території, які, до речі, були нелегальними, були відновлені українцями. З польського боку натомість було небажання взагалі розслідувати ці справи. Більш того, частину з цих пам'ятників руйнували в прямому ефірі, тобто проводили онлайн-трансляцію того, як відбувається руйнування цього пам'ятника. Це робили польські активісти. І це підтримувалося Польським інститутом національної пам'ятники: ці пам'ятники незаконні, чому вони мають бути тут?» – каже Володимир Вʼятрович.
«Але справа в тому, що на горі Монастир, що біля польсько-українського кордону в Польщі, є старий цвинтар. На цьому цвинтарі є могила полеглих на цьому місці вояків УПА. Вони там мали бій проти НКВС. І була могила. Вона була легальна, тобто мала всі дозволи зі сторони компетентних польських органів. І невідомі виконавці її знищили», – зазначає Лукаш Адамський.
«Було ухвалено рішення, що в нас немає інших способів зупинити ці плюндрування на польській території і ми оголошуємо про призупинення дозволів на пошукові роботи», – каже Володимир Вʼятрович.
Українська сторона ставить умову – відновить дозвіл на пошукові роботи, якщо польська сторона відновить пам'ятник на горі Монастир в тому вигляді, в якому він був раніше, зокрема з табличкою, де зазначені імена всіх вояків УПА, які полягли в бою проти НКВС. Польська сторона у відповідь каже, що не можна узалежнювати дозвіл на пошукові роботи, без яких ексгумація та встановлення могил неможливі, від змісту надписів на наявній могилі УПА на горі Монастир.
«Доходить до рівня президентів, зустрічаються президенти Анджей Дуда і Володимир Зеленський, виходять спільно на пресконференцію, що ми вирішили нарешті цю проблему: буде відновлено таблицю на горі Монастир, яка абсолютно легальна, відповідно до польського законодавства, і, очевидно, у відповідь українська сторона оголошує, що буде надано дозвіл на пошукові роботи. До наступного візиту Анджея Дуди йде радісна новина, що відновили таблицю. Цю новину навіть перепощує Офіс президента на їхньому офіційному сайті. Але потім виявляється, що не відновили таблицю, а зробили зовсім іншу, де втратили всі прізвища тих людей, які там були», – говорить Володимир Вʼятрович.
«Зник напис: «Полягли за вільну Україну». Бо, певно, хтось подумав, що не може бути так, щоб ми тут допускали надписи, що хтось поліг за вільну Україну (на території Польщі, – ВН). І в цій ситуації українська влада почала говорити: так, ми скасуємо цей мораторій, але тоді, коли в Польщі відновлять могилу в тій формі, яка була раніше», – каже Лукаш Адамський.
На цьому все і зупинилося. І жодна зі сторін не хоче поступитися. Як підсумовує Акім Галімов, нині можна виокремити три чинники, які заважають українсько-польському примиренню: визнання Україною відповідальності лідерів УПА за злочини на Волині, заборона на пошукові роботи в Україні та відновлення таблиці на могилі на горі Монастир у Польщі.
«Звісно (я надав би дозвіл полякам на проведення пошукових робіт, – ВН). Я про це багато разів публічно казав. Я співпрацював би з поляками. Я робив би на основі ексгумацій спільні дослідження. Спільні, підкреслюю. Я їх спільно презентував би. І я спробував би в цій дискусії перехопити ініціативу. Я вважаю, що ми все маємо робити з позиції впевненості і сили (сили протягнути руку для потиску, – ВН). Нам потрібні конференції, нам потрібні власні система, стратегія виступів у ЗМІ, щоб ми говорили, як розвивалася УПА, наскільки поляки до цього мали дотик. Поляки ж були там. Була складна взаємодія з Армією Крайовою. Так, це були непрості події, але це нова українська ідентичність. І в цій ідентичності УПА і все, що пов'язане навколо, не несе нічого антипольського. Для українців це дуже природно: позитивно ставитися до Польщі і, звісно, позитивно ставитися до своєї історії, до УПА», – каже Павло Клімкін.
Чесна, відкрита дискусія між українцями та поляками і готовність почути один одного сьогодні вкрай важливі. Але якщо питання Волинської трагедії замовчувати або ігнорувати, російська пропаганда обов'язково скористається з цього, щоб знову розпалити ворожнечу поміж нами.
«Дуже важливо, щоб ми говорили, тому що можна не сприймати щось, але принаймні можна почути, чому польське суспільство думає саме так, чому для них це важливо, чому вони саме так сприймають цей злочин і цю трагедію. А це вже крок до порозуміння. І мені здається, що це надзвичайно важливо сьогодні, тому що Польща – наш стратегічний союзник, без якого нам буде дуже складно рухатися далі. Думаю, Польща так само сприймає Україну. Ми союзники, і таке наше майбутнє – спільне майбутнє в Європейському Союзі», – резюмував Акім Галімов.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 1
Просто
Показати IP
Сьогодні 13:14
Да якось по&&& що було 80 років назад. Якщо зміни і визнання допоможуть нам - ок!!! Визнавайте і проїхали далі.
Позбавлення прав і сотні тисяч компенсації: покарали пенсіонерку, яка на авто збила двох жінок біля Луцька
Сьогодні 14:16
Сьогодні 14:16
Збитки екосистем України через війну сягнули $65 мільярдів
Сьогодні 13:48
Сьогодні 13:48
У «Дії» призупинили бронювання від мобілізації
Сьогодні 13:20
Сьогодні 13:20
Після чотирьох місяців на нулі отримав психічні порушення: у Луцьку військового судять, бо самовільно залишив військову частину
Сьогодні 12:52
Сьогодні 12:52
У ДТП постраждали діти: волинські поліцейські через Інтерпол шукали спортивного тренера
Сьогодні 11:28
Сьогодні 11:28
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.