Подолати п’ять країн, щоб повернутися в Україну. Історія родини переселенців, яка почала нове життя у Луцьку

Двічі втікала від війни. Двічі під окупацією. На сході у неї лишилася домівка, родичі, друзі. Там залишилася частинка життя. Але ні на секунду Юлія Сергієва не пошкодувала, що в її серці є місце лише для України.

Непроста історія переселенців – у публікації Волинського обласного центру зайнятості.

Усе життя родина пані Юлії жили й працювали на Донеччині. Вона – бібліотекар у сільській книгозбірні, чоловік – в аграрному секторі. У 2014-му їх захопила так звана ДНР. За трохи випала нагода втекти до Харкова, бо там жили й навчалися діти.

Згодом й вся родина переїхала. Пані Юлія, чоловік та свекруха спершу мешкали у доньки, а потому почали шукати роботу, аби знайти житло й вчитися жити з нуля. Жінка влаштувалася на підприємство, що шило поліпропіленові мішки.

«12-годинний робочий день, житло в оренду. Важко не тільки фізично, а й психологічно. Грошей не вистачало. Тоді ми продали усе, що лишилося, за безцінь. Уявіть, котедж на 90 квадратів 2007 року, світло, вода, газ – усе в хаті. Віддали за тисячу доларів. Там у нас була господарка, 21 гектар землі, яку трохи обробляли самі, а трохи здавали в оренду. У нас була сільгосптехніка.

Потому за кілометрів зо тридцять від Харкова вдалося знайти дачу, яку власники погодилися віддати нам на виплату. Так і почали все заново», – розповідає пані Юлія, а горло співрозмовниці стискають невимовний жаль і люта ненависть. Бо у них була щаслива родина, гідна робота, вони жили й мріяли про майбутнє. Але не таке!

Читати ще: Переїзд до Луцька, волонтерство та відмова від російського паспорта: історія кримської татарки

За три роки вдалося облаштувати домівку, звикнути до нової роботи, здружитися з сусідами, видати доньку заміж і допомогти переїхати їй з сім’єю до Луцька.

Ранок 24 лютого цьогоріч почався у пані Юлії з крику: «Артемку, війна!»

«Розмови про те, що росія нападе, в народі ходили давно. Але ми до останнього не вірили! 24-го все летіло через нас. Ще днів сім можна було виїхати до Харкова. Наше село захопили майже відразу. Тоді ж зникли світло, зв’язок, інтернет. Пізніше не стало газу й води», – пригадує Юлія Сергієва.

Дуже швидко в селі з’явилася ворожа комендатура. Окупанти вривалися у будинки й обшукували. Вони виловлювали «націоналістів». Сім’я ховалася у будинку, без потреби не виходили з обійстя. Життя навчило щомісяця робити запаси, тож харчів вистачало. Телефони заряджали від автівки, серед ночі шукали українське радіо, аби дізнатися правду про війну.

«Те, що розказували російські новини, то це просто жах! Після них ні їсти, ні пити не хочеться. Суцільна депресія, – ділиться переселенка. – Під час окупації росіяни розказали, що до нас має прийти луганська комендатура, тоді ми почали шукати можливість виїхати. Бо про луганську комендатуру знаємо – там самі відморозки!»

Треба було їхати. Куди? Шлях в Україну був закритий. Тож спільно з друзями-сусідами вирішили їхати через росію, а там білорусь, Польша і Україна. Їхали колоною. Кожні п’ять кілометрів – блокпост: обшук, допит, психологічний пресинг. Їдуть далі. Від домівки до російського кордону – близько 16 кілометрів. Цей шлях подолали за день. Із дев’яти автівок до прикордонного пункту з росією доїхало лише три. Решту не пропустили.

Читати ще: Син – переселенець із Севастополя, невістка – з Донецька, онук – із Києва: лучанка повернулася до рідного міста після окупації Криму

«Пояснення щодо неправильно заповнених документів окупанти не розуміють. Ні, мову розуміють, а пояснення на них не діють. Це як стіна, – обурюється пані Юлія. – В щебекіно, що в росії, відібрали машину. І ми підсіли до сусідів. Ні про Україну, ні про Польщу на кордоні ні слова не можна казати. Тож ми їхали в білорусь, і нас випустили».

Так усі три машини з подорожніми, проїхавши бєлгородську, курську й брянську області добралися до російсько-білоруського пункту пропуску. Там росіяни одну автівку пропустили, а родину пані Юлії – ні. Тож довелося їхати через смоленську і псковську області на Латвію, Литву, а там в Польщу. І лише звідти – в Україну.

«У наших сусідів авто на газу. Знаєте, перетнувши пів росії, найбільшою проблемою було знайти газ для заправки авто. Шукали по карті, приїздиш, а газу в них нема!», – провадить жінка.

На пункті пропуску в Латвію родина чекала добу. Зрештою, за кордон випустили лише одну машину: сусіди, пані Юлія і її чоловік в той момент не знали, чи то радіти, чи то сумувати, бо інших відправили до білорусі.

Читати ще: «Я півтора місяця не бачила хліба». Учителька з Маріуполя пройшла фільтраційний табір, аби втекти до Луцька

«Ми розділилися. Я сконтактувала з братом, і той пообіцяв зустріти наших друзів та допомогти. Домовилися зустрітися у Польщі. Нас недовго мордували. Ми й так були заплакані й заморені. Це пізніше дізналися, що ця зміна була найбільш лояльна. Ми заздалегідь почистили усі телефони, тому що прекрасно знали, що пів слова українською – і це смерть», – ділиться співрозмовниця.

Як каже зараз молодь, «зависла» пані Юлія після того, коли їм не дозволили провезти за кордон кілограм цукру, що взяли до чаю. «Выбрасывайте!» Підійшовши до смітника, жінка побачили цілу колійку людей, які слухняно викидали солодкий пісок.

«Я не розумію, тож могли собі лишити чи комусь віддати. Ні! Просто викинути!» – розгублено каже жінка.

З боку росіян переселенці вислухали не лише лайку, а сильне залякування. Після кількагодинного обшуку їх випустили. Як тільки вони опинилися в Латвії, то поліцейські допомогли оселитися в гуртожитку, де нарешті українці могли виспатися та поїсти. Але від пережитого їжа не лізла!

«Просто кинеш до рота бутерброд, бо розумієш, що так треба. А сама навіть смаку не відчуваєш. Ми відпочили й вирушили в Україну. Подолали три країни за один день, а ту росію за шість днів не могли проїхати! На вечір опинилися на «Ягодині», а за кілька годин вже й у Луцьку. Щоправда, потрапили під комендантську годину, але тероборонівці лише перевірили документи», – розповідає пані Юлія.

Читати ще: Сім’я, яка виїхала з окупованої Херсонщини до Луцька: «Розуміємо, що кожен день може стати для нас останнім»

Вдома, у доньки, біля внуків швидко забувається про страхіття. Минуло трохи часу й потрібно було втретє починати все спочатку: знайти житло, роботу. Потихеньку оформили документи.«Шукала роботу. Звернулася у Луцьку районну філію центру зайнятості, де мені відразу підказали, як правильно звільнитися. Бо ж законодавчо була ще на роботі. Я дистанційно звільнилася і знайшла нову роботу десь за тиждень. Тепер працюю адміністратором», – впевнено ділиться переселенка.

Пані Юлії тяжко давалася розповідь, за кожним спогадом вона приховувала свій біль, ненависть до окупантів. А ще – висловлювала безмежну віру в Збройні сили України, у перемогу й подальшу відбудову країни.

«У нас зять із заходу, а ми східняки. Тож якщо раніше ми жартували, що їхня любов яскраво демонструє, що схід і захід разом, то зараз ми свято в це віримо. Бо Україна єдина, і не хочемо ми ніяких асвабадітєлєй. Нас нема від чого звільняти!» – твердо стоїть на своєму затята українка.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---