«Я півтора місяця не бачила хліба». Учителька з Маріуполя пройшла фільтраційний табір, аби втекти до Луцька

«Через тиждень від початку повномасштабного вторгнення в місті не було нічого: ні води, ні світла, ні газу, ні їжі. А в бомбосховищах поряд із нами, дорослими жінками і чоловіками, опинилися крихітні немовлята», – пригадує Наталія Кірпіченко з Маріуполя.

Вона вчителька української мови та літератури. Багато років пропрацювала в одній із маріупольських шкіл. Нині через війну змушена була переїхати до Луцька, ідеться в сюжеті ТРК «Аверс».

За її словами, в місті не відразу розпочалися бойові дії.

«Спочатку нам було страшно від новин. Тоді обстріляли Київ, Чернігів, аеродром у Луцьку… Ми дивувалися, обговорювали, як таке може бути, не вірили, що таке взагалі може відбуватися. Трішки пізніше почалися серйозні танкові бої навколо Маріуполя…

Ми багато років жили в Маріуполі, чуючи розриви снарядів, але не вірили, що таке може статися з нашим містом. Навіть коли розпочалася повномасштабна війна, ми очікували, що сьогодні-завтра все скінчиться», – розповідає переселенка.

Однак уже через тиждень після 24 лютого в Маріуполі зникли вода, світло, газ і зв’язок.

«Після 24 лютого більшість населення Маріуполя не виїхало з міста, повіривши обіцянкам мера. І потім у бомбосховищах поряд із нами, дорослими жінками і чоловіками, опинилися крихітні немовлята…

Коли в Маріуполі почалися активні бойові дії, майже ніхто місто не покинув. Усі залишалися, а згодом виїжджали як могли», – говорить Наталія Кірпіченко.

Найстрашніше – очікування, що з тобою і твоїми рідними може статися, додає вона.Читати ще: Читати ще: 20-річний переселенець із Маріуполя, який оселився в Луцьку: «Люди полювали на голубів, аби вижити»

Оскільки Маріуполь – велике місто, то в районах склалися різні ситуації, десь тривали інтенсивніші вуличні бої, а десь було трішки спокійніше. Але в місті не було жодного куточка, де не відбувалися б вуличні бої.

«Той мікрорайон, де я проживала, був захоплений останнім. Там серйозних вуличних боїв не було. Звичайно, навколо – зруйновані будинки, зруйнований парк. Але, на щастя, наш будинок не постраждав.

Усе одно ми багато часу провели в бомбосховищі – і вночі, і вдень. Бувало, що ми взагалі не могли з нього вийти. Коли ми там перебували, то нам ще доводилося добувати воду і їжу. В місті взагалі не було їжі та води. Все доводилося добувати самотужки. Особисто я близько півтора місяця взагалі не бачила хліба… Ми майже нічого не їли, дуже мало пили…

Бомбосховище – страшна річ. Те, де я переховувалася, не було нормально обладнане… Ми перебували там у важких умовах, але не помічали цього. Думали тільки про те, аби вижити…

Усе, що було зруйновано в моєму мікрорайоні, було зруйновано вдень, а не вночі. Біля мого будинку розташовувалося кілька багатоповерхівок. У них було знесено всі верхні поверхи. Це робили для того, аби там не сиділи снайпери. Тобто вони виселяли людей і руйнували будинки», – продовжує свою розповідь Наталія Кірпіченко.

Читати ще: «Єдина робота, яка була в Маріуполі, – збирати тіла»: до Луцька приїхала родина з окупованого міста

На початку березня в Маріуполі повністю зник зв’язок.

«Якщо й були зелені коридори, то мешканці Маріуполя про них не знали. Всі виїжджали на свій страх і ризик – під обстрілами… Багато хто з моїх знайомих вирвався з міста, прориваючись полями.

Мій рідний брат виїжджав зі своєю родиною, зокрема вагітною дочкою. Вони їхали без речей на авто з підприємства. Вони просто покинули свої будинки. Я навіть не знала, що він виїхав, бо брат не міг мені повідомити…

Я приїхала до Луцька 14 травня. І протягом усього часу захоплення, окупації Маріуполя перебувала в місті», – зазначає переселенка.

Читати ще: Впізнала свій будинок на відео з TikTok кадирівців. Історія жінки, яка втекла до Луцька з Рубіжного

Коли російські солдати заходили в місто, розповідали, що йдуть на Київ, готові захоплювати всю Україну.

«Коли я змогла вийти на зв’язок, усі зраділи, що я жива. Усі почали запитувати, чому я досі не виїхала, як я можу перебувати в зруйнованому місті, де нічого немає. Я виїхала на власній машині, однак не з першого разу. Виїжджала зі своєю родиною. Моя машина постраждала під час бойових дій, але нам вдалося її відновити.

Ми кілька разів здійснювали спробу виїхати з міста, але нам це не вдавалося. То від нас вимагали перепустку на машину, то від нас вимагали фільтрацію. Нам довелося все це проходити. Я проходила фільтрацію в таборі. Нашій компанії, яка виїжджала, довелося пройти фільтраційні заходи в селі Безіменне. Це досить принизлива процедура, але заради того, аби виїхати в Україну, ми все це пройшли. Отримали перепустку на машину. І вже з третьої спроби виїхали: спершу – до Бердянська, далі – на Василівку, Запоріжжя.

У Маріуполі в мене не залишилося жодної близької людини: ні подруг, ні родичів. Усі виїхали… 80-90% моїх колег, знайомих і близьких втратили житло та все майно», – зауважує Наталія Кірпіченко.

Жінка дуже хоче після перемоги повернутися до рідного міста і відновити роботу у своїй школі, а також щоби до Маріуполя повернулися близькі їй люди.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---