«Коли закінчиться війна, перше, що зроблю, – обійму чоловіка». Молода мама з Харківщини розповіла, як утікала від війни до Луцька

Через війну, яку розв’язала Росія проти нашої мирної держави, мільйони українців змушені шукати прихистку там, де земля не здригається від вибухів, а небо не застилає їдкий дим. Чимало з наших співвітчизників, попри страх і небажання покидати рідні домівки, наважуються виїжджати за кордон. А багатьом дах над головами дають добрі люди із західних областей України.

Яна Рябченко – молода мама двох чудових діточок: дев’ятирічного Акіма та Аріани, якій лишень рік. Її чоловік Артем – поліцейський, вона – провідний інспектор у Головному управлінні ДСНС України у Харківській області.

Ще донедавна щаслива родина жила у затишній оселі в мальовничому селищі Есхар поблизу Чугуєва, мріяла, складала плани на літній відпочинок, бо ж синочок дуже хотів побачити єгипетські піраміди й покататися на верблюді.

Та потужні вибухи на світанку 24 лютого від ударів крилатих ракет по аеродрому неподалік Чугуєва перекроїли їхнє життя, як і всіх українців, на до та після.

«Коли уперше вдарили по аеродрому, я була з дітьми сама вдома, бо чоловіка викликали на роботу. Сказати, що запанікувала, – це нічого не сказати, – пригадує молода мама перший день війни. – Дзвеніли шибки, хоч вони й пластикові, до чоловіка додзвонитися не могла… Не розуміла, що відбувається й куди мені з дітьми ховатися».

Яна зізнається: упродовж трьох тижнів вони жили й здригалися від звуків вибухів. Хоча Есхар не зачіпали, але ж поряд – Чугуїв з військовою інфраструктурою та аеродромом. Усі ті три тижні вони перебували здебільшого у підвалі, адже за кілька кілометрів не припинялися обстріли й було дуже страшно. Маленька донька вередувала та не хотіла там лишатися, синок терпів, але і йому більшість часу проводити у вологому підвалі було вкрай погано.

Читати ще: Подружжя медиків з Маріуполя, яке переїхало на Волинь, – про зруйновану лікарню та втечу під обстрілами

Дім, у якому мешкають Рябченки, – приблизно за шість-вісім кілометрів від військового аеродрому. Тож полум’яні вітання від «асвабадітєлєй» їм було добре і чутно, і видно.

«Коли по аеродрому вдарили удруге, це було ввечері. Доня якраз спала, син сидів біля комп’ютера, а чоловік розмовляв телефоном і дивився у вікно. Я зайшла в кімнату, він до мене повертається – білий, як полотно, – пригадує один з найстрашніших вечорів у житті Яна. – Кидає телефон і до мене самими губами: «Біжи!»

Жінка вхопила на руки сонну доньку, притисла до себе – і пролунав такий вибух, що здавалося, їхній будинок от-от завалиться, як паперовий.

«Немов у якомусь фільмі жахів, я через вікно бачу цей вибух, той полум’яний стовп, що розрізав небо. Артем – із сином на руках, я – з донькою. У чому були, босі, ми вибігли з будинку й помчали до підвалу. Мені, коли чесно, ще ніколи не було так страшно», – розповідає.

Коли все-таки було ухвалено рішення виїжджати у безпечніше місце, Артем вирішив вивозити родину об’їзними шляхами. До Харкова їхали дуже довго селами, через блокпости.

«Нас їхало багато: я з дітьми, чоловікові батьки, а також дружина його брата з двома дітьми, – провадить Яна. – Добре, що чоловік домовився зі знайомими на залізничному вокзалі й нас там зустріли, посадили на потяг. На вокзалі було дуже багато людей, всі панікували, штовхалися, поспішали зайняти місця в потязі».

Рятуючи життя, обирати не доводилося, тож із Харкова вирушили у вагоні, де були тільки місця для сидіння.

«Із Харкова ми їхали у напівпорожньому вагоні, у Полтаві сіло дуже багато людей. А коли доїхали до Києва, то вже годі було й поворухнутися, бо люди стояли і сиділи у проходах, в тамбурі – із валізами, наплічниками, клітками з домашніми тваринами. Одне слово, я й досі дивуюся, як ми витримали ту пекельну довгу дорогу з маленькою дитиною на руках, – пригадує молода мама. – Напевно, рятівною була думка, що їдемо у безпеку».

Читати ще: «Чим годувати нашу кішку, яка їла людське м'ясо?» У Луцьку переселенці з Бучі впізнали загиблого родича по фото та розповіли про жахіття війни

Яна додає: було дуже приємно, що їхній евакуаційний потяг робив коротенькі зупинки – близько хвилини.

«І навіть у ті короткі проміжки часу волонтери примудрялися заскочити у вагон, передати воду, памперси, кашки й печиво для малюків. Місцеві бабусечки приносили нам пиріжки, яких самі напекли», – розповідає із вдячністю.

До Луцька Яна з дітьми приїхала приблизно місяць тому. Артем наполягав, аби вирушали за кордон, але вона була категорично проти.

«Можна сказати, Артем нас силоміць відправив, мені дуже не хотілося лишати його самого там. Але разом із тим я розуміла, що не можу наражати наших дітей на страшну небезпеку, – зітхає жінка. – Ми усвідомлювали, що війна – надовго. У донечки вже закінчувалося дитяче харчування, памперси. Старший син почав хворіти і я дуже злякалася, що не буде ліків… Крім того, переймалася, щоб усе це не відбилося на дитячій психіці».

Думали про те, щоб податися до Львова. Але згадали, що мають хороших знайомих у Луцьку.

«У чоловіка був хороший друг. І кілька років тому ми приїжджали до нього на весілля в Луцьк. Тоді нам дуже сподобалося місто, – розповідає Яна. – На жаль, два роки тому його раптово не стало. Але ми зателефонували Наді, його дружині. І вона просто сказала: «Приїжджайте». Без зайвих розмов прийняла до себе вісьмох людей – чотирьох дорослих та чотирьох дітей. А до них ще їхали родичі з Харківщини».

Таким гуртожитком – усімнадцятьох в чотирикімнатній квартирі – прожили десять днів, доки для Яниної родини по сусідству підшукали житло.

Читати ще: «Нас врятувала дідова груша, посаджена у 1936-му»: сім'ю ірпінчанки, в подвір'я якої влучив снаряд, прихистили у Ківерцях

«Ви знаєте, коли ми сюди приїхали, то почувалися, немов із лісу вийшли: люди ходять вулицями, громадський транспорт їздить, магазини працюють і в них на полицях усе є… – ділиться вона. – То було таке дивне відчуття, адже у нас не працювало нічого. У перший день війни усі крамниці позачинялися. Наступного дня одна відкрилася. Я пішла. Простояла з дитиною в черзі півтори години й нічого не купила… Тож по продукти чоловік їздив у місто – доки там ще працювали супермаркети. Потім до нас приїжджали машини від тих підприємств, що в нашому регіоні працювали, з них безплатно роздавали молоко, хліб. За ними вишиковувалися величезні черги».

По приїзду до Луцька родина зареєструвалася у ЦНАПі як внутрішньо переміщені особи, аби трохи полегшити Наді побут – адже розуміли, що за таку кількість пожильців, хай і тимчасових, їй доведеться викласти чималу суму за комунальні послуги.

«Після цього нам активно почали допомагати волонтери – і одягом для дітей, адже ми приїхали лише в зимових речах, і памперсами, і дитячим харчуванням, і навіть іграшками. У нас памперсів уже стільки, що й сама ділитися можу, – чи не вперше з моменту знайомства усміхається Яна. – Нас забезпечили навіть подушками, ковдрами, бо ж не мали нічого такого».

Загалом, щиро зізнається молода жінка, дуже приємно вразило доброзичливе ставлення лучан.

«У Луцьку такі прості й щирі люди! Тут запросто до тебе можуть підійти й завести розмову, поспівчувати і поділитися усім, що мають, – провадить Яна. – На Харківщині якось так не заведено. І дуже тепло від того, що розумієш: ти тут серед добрих людей, не наодинці зі страхом».

Читати ще: «Нам сказали: ви піти можете, але ми можемо вас розстріляти», – у Луцьку працює лікарка з Маріуполя

За кілька тижнів у Луцьку син Яни Акім став значно спокійнішим, уже виходить гуляти й навіть подружився з місцевими хлопчаками, які радо прийняли його в компанію.

«У перші дні син спав дуже тривожно, скаржився, що йому сняться жахіття, – розповідає мама. – Його лякали будь-які різкі звуки, але зараз це вже минуло».

Звісно, коли лунає сирена повітряної тривоги, особливо вночі, їх усе ще сковує страх. Але і його потроху навчилися долати.

Хлопчик каже: у Луцьку йому дуже подобається, але вдома все одно краще. Він вірить у те, що вже зовсім скоро зможе обійняти татка. А поки допомагає мамі няньчити маленьку сестричку, бавиться у дворі з новими друзями та старанно навчається онлайн. Його вчителька нині – у Польщі, бо теж покинула домівку, втікаючи від війни, але уроки з улюбленими учнями проводить регулярно.

«Ми дуже хочемо додому. Але розуміємо, що поки – не пора, – каже Яна. – Неймовірно важко жити у розлуці з коханим чоловіком, діти дуже скучили за татком. Нестерпно щодня прокидатися й чекати на його дзвінок, адже він там щомиті ризикує життям».

Вони всією родиною щиро вірять у те, що їм буде куди повертатися, що їх дочекаються їхні котики, затишне помешкання, а найголовніше – живий та здоровий татко й чоловік.

«Знаєте, коли закінчиться війна, перше, що я зроблю, – міцно обійму чоловіка. Нестерпно важко жити у розлуці… – каже Яна й більше не може стримувати сліз. – Напевно, зараз у більшості з нас відбулася переоцінка цінностей, усі зрозуміли, що мир і життя – найцінніше, що в нас є».

Вона додає: у ці темні тривожні часи від відчаю й зневіри її рятують усмішки дітей, їхній спокійний сон, а ще – віра у нашу швидку перемогу.

Оксана ГОЛОВІЙ

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---