«Чим годувати нашу кішку, яка їла людське м'ясо?» У Луцьку переселенці з Бучі впізнали загиблого родича по фото та розповіли про жахіття війни
Після звільнення окупованих міст на Київщині у мережі почали з’являтися перші фото із тілами загиблих. Пам’ятаєте світлину загиблого чоловіка із велосипедом, яка облетіла весь світ? Це Михайло Романюк, якого окупанти вбили на очах у його родича Олександра, котрий разом із родиною втік від жахіття війни із Бучі до Луцька.
6 березня 2022 року вкарбувалося у пам’яті мешканця Ірпеня Олександра Смаглюка кривавими символами навічно, адже саме цього дня він став свідком моторошної загибелі родича від кулі окупантів, втратив рідного тата і ледве не загинув сам. Про це молодому чоловікові завжди нагадуватиме наскрізна дірка від кулі в рюкзаку. Ще б кілька сантиметрів – і Сашко назавжди залишився б поруч із загиблим дядьком Михайлом та його велосипедом у Бучі.
До чорного для всієї України дня повномасштабного вторгнення російського агресора на територію суверенної і незалежної держави Олександр разом із сім’єю мешкав у Ірпені. Утім, коли пролунали перші вибухи 24 лютого, сімейство переїхало до матері дружини в Бучу.
«Ми їхали з велосипедами і не бачили, що на нас уже наведений приціл. Коли ж я подивився у бік Михайла, побачив, що його голова ніби повернута, а з вуха тече кров. Він упав і не подавав жодних ознак життя…»
«Наш будинок у Бучі розташований в тихішому, як ми помилково думали, районі. А от дві мої доньки жили разом із сім’ями в Ірпені. 27 лютого в Ірпені відбувся танковий бій біля ТЦ «Жираф». Там є міст через річку із Бучі до Ірпеня. І на цьому мосту був бій. То я в перший день нового етапу війни обдзвонила дітей. Мої дві доньки жили по різні сторони цього мосту. У будинок однієї був приліт, але їхній поверх залишися цілим», – розповідає Вікторія Батура, теща Олександра.
Коли ж вся родина з’їхалась, у будинку, наче в рукавичці, назбиралося 13 людей.
«Я, моя свекруха, її старший син (Михайло, який загинув, – ВН), мої дві доньки з чоловіками, внучка, мій молодший син, племінник з дружиною і рідна сестра мого чоловіка. Всіх, кого могли, ми забрали до себе. У такому складі й жили до 9 березня», – розповідає Вікторія.
«6 березня разом із родичем Михайлом (рідний брат тестя, – ВН) на велосипедах ми їхали з Бучі до Ірпеня в лікарню. Хотіли провідати мого тата, який напередодні отримав травму внаслідок потрапляння в хату ворожого снаряда і за життя якого боролися лікарі у стаціонарі. Ми їхали з велосипедами і не бачили, що на нас уже наведений приціл ворога, що нас збираються розстріляти», – розповідає Олександр Смаглюк.
З його слів, чоловіки зауважили нові тіла, розкидані по вулицях. Їх це насторожило.
«Що значить нові тіла? Кілька днів у цьому місці лежали трупи чоловіків. А біля ТЦ «Жираф» лежали трупи з першого бою: чотири російські солдати. Ми двічі ходили там і обидва рази їх бачили», – спокійно пояснює Сашко. Попри зовнішній спокій, у його очах проглядається біль і тривога.
Читати ще: NYT опублікував відео, як росіяни вбили велосипедиста в Бучі
Тож, не усвідомлюючи підступності ворога, двоє цивільних чоловіків їхали Бучею велосипедами. Вони не були одягнені у військовий однострій чи в будь-який інший камуфляж. Не мали при собі жодної зброї. Але у Михайла була синьо-жовта стрічка на руці. Було зрозуміло, що це – українці.
«Ми їхали, нікого не чіпали. По нас відкрили вогонь з житлових будинків. Аби втекти від куль, ми почали звертати у провулок. Коли ж я подивився у бік Михайла, побачив, що його голова ніби повернута, а з вуха тече кров. Він упав і не подавав жодних ознак життя… Стріляти продовжували прицільно, тому я почав тікати різними шляхами, інакше точно загинули б обоє. Це не були обстріли чергами, а прицільні. Можливо, так росіяни розважались, або ж по мирних мешканцях працював снайпер», – тихо розповідає Олександр..jpg)
Дивом вцілівши від куль окупанта, чоловік приїхав додому і, відійшовши від шоку, побачив, що у нього прострілений наплічник..jpg)
«Він був у тих же помаранчевих рукавицях, у тому ж одязі. Помилки не може бути. Я одразу побачив його велосипед, а з іншого ракурсу на фото – й обличчя»
Згодом, після звільнення Бучі, у мережі почали з’являтися перші фото із тілами загиблих. І серед них Сашко побачив дядька Михайла та його велосипед. Його тіло пролежало на одній із вулиць у Бучі обабіч дороги майже місяць. Рідні кажуть, що при загиблому були документи на ім’я Михайла Васильовича Романюка, 27 грудня 1963 року народження. Прописаний у місті Буча на вулиці Старояблунській, 6.
«Він був у тих же помаранчевих рукавицях, у тому ж одязі. Помилки не може бути. Я одразу побачив його велосипед, а з іншого ракурсу на фото – й обличчя. І ми точно можемо сказати, що це – він. Окрім того, впізнав і місцевість, якою ми їхали», – каже вимушено евакуйований.
До слова, тато Олександра Анатолій, який лежав у лікарні в Ірпені і якого хотіли провідати Сашко із загиблим Михайлом, також помер. У той же день, 6 березня.
«У його будинок втрапив снаряд. Чоловіка привалило стіною. Він лежав під крапельницею, а поряд завжди була бабуся – його мати. У нього був струс мозку і попечена права сторона. Тато постійно просив бабусю зачинити то двері, то вікно. Скаржився, що холодно. Але ні вікон, ні дверей у приміщенні не було. Бабусю лікарі відправили додому, попри її спротив. Вона не хотіла йти звідти. Наступного дня прийшла – зачинено. І на другий день – те саме. На третій день вона зустрілася на вулиці з медсестрою і вона сказала, що 6 березня тато помер. Про смерть тата я дізнався лише 4 квітня. Бо не було зв’язку з бабусею», – з болем розповідає Сашко.
Водночас, мама його дружини Вікторія зазначила, що з 24 лютого члени великої родини лише тричі покидали двір приватного будинку.
«Перший раз діти привозили зі своїх помешкань продукти, які залишилися. І ще один раз поїхали до магазину «Фора» в Ірпені, який поки працював. Ще тоді можна було пересуватися. Тому, коли Саша з Михайлом поїхали у лікарню, ми думали, що це безпечно, бо за два дні до цього вони їздили до себе додому у той район. У нас не було жодних комунікацій. Ми не знали, з якої сторони наші, а з якої – ворог. Все над нами свистіло і літало. І ми не знали, хто по кому стріляє, з якого боку. Звичайно, коли вони їхали, було дуже страшно, але Сашу дуже турбувала доля його батька, за яким, окрім медиків, доглядала старенька бабуся, яка також не виходила на зв’язок. Він дуже хвилювався, чи з нею все в порядку. До того ж, його мама поїхала в евакуацію, попросила заїхати до неї додому і забрати документи на квартиру», – каже жінка.
85-річній мамі загиблого досі нічого не сказали про смерть старшого сина. Бояться, що зляже на чужині від горя
Між Бучею та Ірпенем є дорога. Вона – ніби кордон між містечками. Там є міст.
Не усвідомлюючи біди, чоловіки сіли на велосипеди й поїхали, але через 20 хвилин Сашко приїхав сам.
– А Михайло де?
– Там… Залишився. Його вбили.
«Це був шок. Ми не вірили, що Михайло загинув. А як ні? А може?.. Може, приповзе…? Але він не прийшов. Він там лишився, ми не можемо його поховати, бо ми тут – він там. У мене в Києві лишився чоловік. Він військовий. А ми всі тут. З нами 85-річна мама загиблого, якій ми досі нічого не сказали про смерть старшого сина», – зітхає Вікторія.
На фото – загиблий Михайло Романюк ще живий
Каже, що до того, як побачили фото із тілом Михайла, родичі до останнього сподівалися, що він дивом вижив. Вірили, що його, пораненого, могли знайти і забрати в лікарню. Телефонували на всі номери гарячих ліній, куди тільки могли, але в окупований район ніхто не їхав, тому що там були постійні обстріли.
«Судячи з того, що Михайло там лежав з 6 березня майже місяць, поховати загиблих місцеві люди змоги не мали. Їм просто не давали цього зробити. Ми й самі не могли туди ні дійти, ні доїхати, тому що наша і сусідні вулиці були повністю під окупацією. Ми дуже хочемо дізнатися, де його тіло, чи поховали, чи відспівали. Я навіть у церкві у Луцьку домовилась, щоб відспівування провели заочно. Нас дуже тривожить подальша доля його тіла», – хвилюється жінка.
Вікторія щиро зізналася, що навіть не уявляє, як повідомити про смерть сина старенькій матері – її свекрусі.
«Можливо, ми це зробимо після приїзду додому, в Бучу, бо боїмося, щоб вона не захворіла і не впала в депресію, бо ми її ледве звідти витягли», – опускає очі, у яких блищить непрохана сльоза.
Жінка розповідає, що коли ситуація у Бучі почала різко загострюватися і постало питання евакуації, 85-річна бабуся не захотіла покидати рідну домівку. А решта членів родини не хотіли їхати без неї.
«Спочатку не стало світла, потім води і врешті-решт газу. Зник зв'язок і нас рятував кнопковий «бабусефон»
«Коли зникло світло, ми подумали, що це не найстрашніше, і не виїхали. Коли зникла вода, викопали криницю. Потім зник газ, і племінник з докором запитав: «Ну що, ви й тепер хочете сидіти?» Але ми готували їжу на вогнищі. Облаштували льох. Все звідтіля винесли, розібрали стелажі і обладнали там спальні місця. Ми його називали «наш бункер». Далі нашою вулицею поїхали колони ворожих танків і бронетехніки. Звісно, ми щоразу повідомляли ЗСУ про рух та місцеперебування техніки окупанта», – провадить бучанка.
З її слів, окупанти зупинилися в кінці їхньої вулиці і облаштували там табір. Постійно їздили туди-сюди з автоматами.
«Ми не те, що кудись йти, та ми у двір не могли вийти. Закрутили ворота дротом. Щоночі наші хлопці чергували. Коли відключили електроенергію, то нас рятував кнопковий «бабусефон», який тиждень тримав зарядку. В одному місті на пральній машинці антена ловила мобільну мережу на одну поділку. І так ми тримали зв’язок із зовнішнім світом», – відтворює миттєвості життя в окупації співрозмовниця.
Вона зазначила, що першим на евакуацію наважився її племінник.
«Його це все вже дістало. Він постійно нас тяг і просив покинути Бучу, поки не сталося біди. Але ми чіплялись один за одного, наче локомотив. І щоразу залишалися. У результаті племінник знайшов собі попутників і через озеро стежками пішов шукати порятунку. Ми дуже хвилювалися, нервувалися, але йому вдалося дістатися до мосту, і вже з Києва він нам зателефонував і розказав, якою стежкою йшов. А ми чекали до 9 березня. Ставало все гарячіше. Щодня були обстріли. У рідкісні хвилини тиші ми з острахом сиділи і чекали, що нам принесе ця тиша. І за іронією долі тільки хтось про це скаже – одразу свист. І удар. Прилетіло», – пригадує жінка.
8 кілометрів несли бабусю на руках
Від 6 березня, коли загинув Михайло та дивом вцілів Олександр, члени родини зовсім не виходили з дому. Переміщалися із підвалу в будинок і назад.
«Добре, що ми змогли евакуювати дружину племінника з дворічною дитиною на день раніше в Ірпінь. Вони встигли на останній евакуаційний потяг. А наступного дня окупанти розбили залізничні шляхи. У той же день, 9 березня, була й офіційна евакуація від міської ради у Бучі, але ми прийняли рішення йти цією ж стежкою. І слава Богу! Бо евакуаційну колону з 50 автобусів не випустили. Затримали на Горянці і повернули назад. Ми йшли стежками біля озера. Там був насип. За ним стояла техніка ворога і ми чули, як вона гуркотить, гарчить і брязкає. Хлопці на собі волокли бабу. Вона задихалася. Ми дійшли до ірпінського переїзду, це кілометрів 7-8 з бабусею на руках, і побачили наш блокпост. Не передати, як ми зраділи!» – розповідає вимушена переселенка.
Сподіваючись не бути вбитими, і діти, і дорослі члени родини понакидали на себе білі простирадла.
«На блокпосту українські воїни спрямували нас у потрібний напрямок. Ми дійшли до переїзду. Голі, порожні, розбиті вулиці. Пішки до Романівки з бабусею на плечах ми дісталися б у кращому випадку за три доби. Потрібно було повністю пройти весь Ірпінь – від початку й до кінця. Але нас підібрав маленьким червоним автомобілем незнайомий чоловік. Він просто зупинився і сказав: «Вантажтесь!» Всього нас було 12 осіб. Двох хлопців, мого 9-річного Іллю та сусідчиного 12-річного сина, запхали у багажник. 85-річну бабу посадили наперед, а їй на руки – дівчинку. А всі решта влізли на заднє сидіння в три яруси. І він нас вивіз. Ми не знаємо ні його імені, ні номера авто. Але ми настільки йому вдячні!» – в цей момент очі жінки й справді випромінювали неприховану вдячність невідомому рятівнику.
Вже на романівському мосту переселенці зустріли українських бійців.
«Міст був підірваний. І через річку нас переправляли по піддонах. На другому березі переселенців забирали буси і везли на Київ. Там же чергували й карети швидкої допомоги. А з Києва ми автобусом поїхали на вокзал. Рішення їхати до Луцька прийняли спонтанно. У мене є родичі у Дніпрі. Але туди я побоялась їхати. Всі ці міста періодично обстрілювали. Я була у жахливому емоційному стані. І мені хотілось заїхати якомога далі від війни. Неподалік від Луцька живуть наші далекі родичі – мого вітчима брати і сестри. Я з ними майже ніколи не спілкувалася, може, декілька разів у житті. Але у мене є молодший брат, який мені рідний по мамі, у нас рідні батьки. Я зателефонувала і запитала, чи можна приїхати. Вони сказали, що приймуть нас», – із вдячністю розповідає бучанка.
«Побачила на відео, як моя кішка, яку ми були змушені залишити в Бучі, їсть відірвану ногу російського окупанта. Кішка жива і неголодна – це плюс. Але ми тепер хвилюємось, чим же будемо годувати її після війни»
Після приїзду рідні прибули до луцького вокзалу і забрали вимушено евакуйованих до себе в село.
«Ми були брудні, смердючі, бо ж тиждень немиті. Від нас несло димом, бо ми готували їсти на багатті. Ми так і залишили всю ту їжу посеред двору. Взяли маленькі наплічники і рятували життя. У декого навіть змінної білизни не було. Зате взяли ліхтарі, сірники. Родичі нас відмили, попрали наші речі. Ми розуміли, що 12 людей не можуть залишитися у маленькій сільській хаті», – провадить співрозмовниця.
Тому 12 березня чималеньку родину гостинно зустріли і поселили у затишному Art хостелі у Луцьку.
«Сподіваюсь, що наш будинок вцілів. Ми отримали відео, де видно сусідній будинок і стіну нашого дому. Наші сусіди через паркан не так давно купили земельну ділянку і розпочали будівництво. Так от, на тому відео видно, як моя кішка, яку ми були змушені залишити в Бучі, їсть відірвану ногу російського окупанта. Біля нашого будинку – купа спалених тіл. Колона росіян обстріляла своїх же і намагалась приховати цю помилку. Кішка жива і неголодна – це плюс. Але ми тепер хвилюємось, чим же будемо годувати її після війни», – розводить руками жінка.
Увага, на відео – мертві тіла, утримайтесь від перегляду якщо ви вразливі, або неповнолітні!У цей момент ми утрьох чомусь на мить винувато посміхнулися. Хоча, погодьтесь, окрім того, що окупанти настільки далекі від кодексу честі та воєнної тактики, що спопелили своїх же солдат, приводів для веселощів – мізер.
«Ми залишили у Бучі чотири кішки, собаку і порося. Ми ж не знали, вийдемо ми живими чи ні. Взяли у кишеню лише маленьку черепашку. Врятували, привезли до Луцька, але вона померла. Я цілий день плакала», – сумно зітхає Вікторія.
На запитання, чи планують повертатися додому, відповідають в один голос: «Ну, звичайно!»
«Ми були дуже раді, коли почули, що звільнили Бучу. Але потім радість змінилась болем і гіркотою, ми навіть не уявляли, наскільки страшні речі там відбувалися. Щойно там стане безпечно, розміновано і хоч якісь комунікації, то ми плануємо повертатися. Я хочу подякувати волинянам за теплий прийом, турботу. В мене така повага до вас! З 9 березня ми тут: і жодна людина жодного разу не відмовила нам у допомозі. Усюди, хай куди б не звернулися, нас приймали», – насамкінець дякує волинянам Вікторія.
Вікторія СЕМЕНЮК
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
6 березня 2022 року вкарбувалося у пам’яті мешканця Ірпеня Олександра Смаглюка кривавими символами навічно, адже саме цього дня він став свідком моторошної загибелі родича від кулі окупантів, втратив рідного тата і ледве не загинув сам. Про це молодому чоловікові завжди нагадуватиме наскрізна дірка від кулі в рюкзаку. Ще б кілька сантиметрів – і Сашко назавжди залишився б поруч із загиблим дядьком Михайлом та його велосипедом у Бучі.
До чорного для всієї України дня повномасштабного вторгнення російського агресора на територію суверенної і незалежної держави Олександр разом із сім’єю мешкав у Ірпені. Утім, коли пролунали перші вибухи 24 лютого, сімейство переїхало до матері дружини в Бучу.
«Ми їхали з велосипедами і не бачили, що на нас уже наведений приціл. Коли ж я подивився у бік Михайла, побачив, що його голова ніби повернута, а з вуха тече кров. Він упав і не подавав жодних ознак життя…»
«Наш будинок у Бучі розташований в тихішому, як ми помилково думали, районі. А от дві мої доньки жили разом із сім’ями в Ірпені. 27 лютого в Ірпені відбувся танковий бій біля ТЦ «Жираф». Там є міст через річку із Бучі до Ірпеня. І на цьому мосту був бій. То я в перший день нового етапу війни обдзвонила дітей. Мої дві доньки жили по різні сторони цього мосту. У будинок однієї був приліт, але їхній поверх залишися цілим», – розповідає Вікторія Батура, теща Олександра.
«Я, моя свекруха, її старший син (Михайло, який загинув, – ВН), мої дві доньки з чоловіками, внучка, мій молодший син, племінник з дружиною і рідна сестра мого чоловіка. Всіх, кого могли, ми забрали до себе. У такому складі й жили до 9 березня», – розповідає Вікторія.
«6 березня разом із родичем Михайлом (рідний брат тестя, – ВН) на велосипедах ми їхали з Бучі до Ірпеня в лікарню. Хотіли провідати мого тата, який напередодні отримав травму внаслідок потрапляння в хату ворожого снаряда і за життя якого боролися лікарі у стаціонарі. Ми їхали з велосипедами і не бачили, що на нас уже наведений приціл ворога, що нас збираються розстріляти», – розповідає Олександр Смаглюк.
З його слів, чоловіки зауважили нові тіла, розкидані по вулицях. Їх це насторожило.
«Що значить нові тіла? Кілька днів у цьому місці лежали трупи чоловіків. А біля ТЦ «Жираф» лежали трупи з першого бою: чотири російські солдати. Ми двічі ходили там і обидва рази їх бачили», – спокійно пояснює Сашко. Попри зовнішній спокій, у його очах проглядається біль і тривога.
Читати ще: NYT опублікував відео, як росіяни вбили велосипедиста в Бучі
Тож, не усвідомлюючи підступності ворога, двоє цивільних чоловіків їхали Бучею велосипедами. Вони не були одягнені у військовий однострій чи в будь-який інший камуфляж. Не мали при собі жодної зброї. Але у Михайла була синьо-жовта стрічка на руці. Було зрозуміло, що це – українці.
«Ми їхали, нікого не чіпали. По нас відкрили вогонь з житлових будинків. Аби втекти від куль, ми почали звертати у провулок. Коли ж я подивився у бік Михайла, побачив, що його голова ніби повернута, а з вуха тече кров. Він упав і не подавав жодних ознак життя… Стріляти продовжували прицільно, тому я почав тікати різними шляхами, інакше точно загинули б обоє. Це не були обстріли чергами, а прицільні. Можливо, так росіяни розважались, або ж по мирних мешканцях працював снайпер», – тихо розповідає Олександр.
.jpg)
.jpg)
Згодом, після звільнення Бучі, у мережі почали з’являтися перші фото із тілами загиблих. І серед них Сашко побачив дядька Михайла та його велосипед. Його тіло пролежало на одній із вулиць у Бучі обабіч дороги майже місяць. Рідні кажуть, що при загиблому були документи на ім’я Михайла Васильовича Романюка, 27 грудня 1963 року народження. Прописаний у місті Буча на вулиці Старояблунській, 6.
«У його будинок втрапив снаряд. Чоловіка привалило стіною. Він лежав під крапельницею, а поряд завжди була бабуся – його мати. У нього був струс мозку і попечена права сторона. Тато постійно просив бабусю зачинити то двері, то вікно. Скаржився, що холодно. Але ні вікон, ні дверей у приміщенні не було. Бабусю лікарі відправили додому, попри її спротив. Вона не хотіла йти звідти. Наступного дня прийшла – зачинено. І на другий день – те саме. На третій день вона зустрілася на вулиці з медсестрою і вона сказала, що 6 березня тато помер. Про смерть тата я дізнався лише 4 квітня. Бо не було зв’язку з бабусею», – з болем розповідає Сашко.
Водночас, мама його дружини Вікторія зазначила, що з 24 лютого члени великої родини лише тричі покидали двір приватного будинку.
«Перший раз діти привозили зі своїх помешкань продукти, які залишилися. І ще один раз поїхали до магазину «Фора» в Ірпені, який поки працював. Ще тоді можна було пересуватися. Тому, коли Саша з Михайлом поїхали у лікарню, ми думали, що це безпечно, бо за два дні до цього вони їздили до себе додому у той район. У нас не було жодних комунікацій. Ми не знали, з якої сторони наші, а з якої – ворог. Все над нами свистіло і літало. І ми не знали, хто по кому стріляє, з якого боку. Звичайно, коли вони їхали, було дуже страшно, але Сашу дуже турбувала доля його батька, за яким, окрім медиків, доглядала старенька бабуся, яка також не виходила на зв’язок. Він дуже хвилювався, чи з нею все в порядку. До того ж, його мама поїхала в евакуацію, попросила заїхати до неї додому і забрати документи на квартиру», – каже жінка.
85-річній мамі загиблого досі нічого не сказали про смерть старшого сина. Бояться, що зляже на чужині від горя
Між Бучею та Ірпенем є дорога. Вона – ніби кордон між містечками. Там є міст.
Не усвідомлюючи біди, чоловіки сіли на велосипеди й поїхали, але через 20 хвилин Сашко приїхав сам.
– А Михайло де?
– Там… Залишився. Його вбили.
«Це був шок. Ми не вірили, що Михайло загинув. А як ні? А може?.. Може, приповзе…? Але він не прийшов. Він там лишився, ми не можемо його поховати, бо ми тут – він там. У мене в Києві лишився чоловік. Він військовий. А ми всі тут. З нами 85-річна мама загиблого, якій ми досі нічого не сказали про смерть старшого сина», – зітхає Вікторія.
Каже, що до того, як побачили фото із тілом Михайла, родичі до останнього сподівалися, що він дивом вижив. Вірили, що його, пораненого, могли знайти і забрати в лікарню. Телефонували на всі номери гарячих ліній, куди тільки могли, але в окупований район ніхто не їхав, тому що там були постійні обстріли.
«Судячи з того, що Михайло там лежав з 6 березня майже місяць, поховати загиблих місцеві люди змоги не мали. Їм просто не давали цього зробити. Ми й самі не могли туди ні дійти, ні доїхати, тому що наша і сусідні вулиці були повністю під окупацією. Ми дуже хочемо дізнатися, де його тіло, чи поховали, чи відспівали. Я навіть у церкві у Луцьку домовилась, щоб відспівування провели заочно. Нас дуже тривожить подальша доля його тіла», – хвилюється жінка.
Вікторія щиро зізналася, що навіть не уявляє, як повідомити про смерть сина старенькій матері – її свекрусі.
«Можливо, ми це зробимо після приїзду додому, в Бучу, бо боїмося, щоб вона не захворіла і не впала в депресію, бо ми її ледве звідти витягли», – опускає очі, у яких блищить непрохана сльоза.
Жінка розповідає, що коли ситуація у Бучі почала різко загострюватися і постало питання евакуації, 85-річна бабуся не захотіла покидати рідну домівку. А решта членів родини не хотіли їхати без неї.
«Спочатку не стало світла, потім води і врешті-решт газу. Зник зв'язок і нас рятував кнопковий «бабусефон»
«Коли зникло світло, ми подумали, що це не найстрашніше, і не виїхали. Коли зникла вода, викопали криницю. Потім зник газ, і племінник з докором запитав: «Ну що, ви й тепер хочете сидіти?» Але ми готували їжу на вогнищі. Облаштували льох. Все звідтіля винесли, розібрали стелажі і обладнали там спальні місця. Ми його називали «наш бункер». Далі нашою вулицею поїхали колони ворожих танків і бронетехніки. Звісно, ми щоразу повідомляли ЗСУ про рух та місцеперебування техніки окупанта», – провадить бучанка.
«Ми не те, що кудись йти, та ми у двір не могли вийти. Закрутили ворота дротом. Щоночі наші хлопці чергували. Коли відключили електроенергію, то нас рятував кнопковий «бабусефон», який тиждень тримав зарядку. В одному місті на пральній машинці антена ловила мобільну мережу на одну поділку. І так ми тримали зв’язок із зовнішнім світом», – відтворює миттєвості життя в окупації співрозмовниця.
Вона зазначила, що першим на евакуацію наважився її племінник.
«Його це все вже дістало. Він постійно нас тяг і просив покинути Бучу, поки не сталося біди. Але ми чіплялись один за одного, наче локомотив. І щоразу залишалися. У результаті племінник знайшов собі попутників і через озеро стежками пішов шукати порятунку. Ми дуже хвилювалися, нервувалися, але йому вдалося дістатися до мосту, і вже з Києва він нам зателефонував і розказав, якою стежкою йшов. А ми чекали до 9 березня. Ставало все гарячіше. Щодня були обстріли. У рідкісні хвилини тиші ми з острахом сиділи і чекали, що нам принесе ця тиша. І за іронією долі тільки хтось про це скаже – одразу свист. І удар. Прилетіло», – пригадує жінка.
8 кілометрів несли бабусю на руках
Від 6 березня, коли загинув Михайло та дивом вцілів Олександр, члени родини зовсім не виходили з дому. Переміщалися із підвалу в будинок і назад.
«Добре, що ми змогли евакуювати дружину племінника з дворічною дитиною на день раніше в Ірпінь. Вони встигли на останній евакуаційний потяг. А наступного дня окупанти розбили залізничні шляхи. У той же день, 9 березня, була й офіційна евакуація від міської ради у Бучі, але ми прийняли рішення йти цією ж стежкою. І слава Богу! Бо евакуаційну колону з 50 автобусів не випустили. Затримали на Горянці і повернули назад. Ми йшли стежками біля озера. Там був насип. За ним стояла техніка ворога і ми чули, як вона гуркотить, гарчить і брязкає. Хлопці на собі волокли бабу. Вона задихалася. Ми дійшли до ірпінського переїзду, це кілометрів 7-8 з бабусею на руках, і побачили наш блокпост. Не передати, як ми зраділи!» – розповідає вимушена переселенка.
Сподіваючись не бути вбитими, і діти, і дорослі члени родини понакидали на себе білі простирадла.
«На блокпосту українські воїни спрямували нас у потрібний напрямок. Ми дійшли до переїзду. Голі, порожні, розбиті вулиці. Пішки до Романівки з бабусею на плечах ми дісталися б у кращому випадку за три доби. Потрібно було повністю пройти весь Ірпінь – від початку й до кінця. Але нас підібрав маленьким червоним автомобілем незнайомий чоловік. Він просто зупинився і сказав: «Вантажтесь!» Всього нас було 12 осіб. Двох хлопців, мого 9-річного Іллю та сусідчиного 12-річного сина, запхали у багажник. 85-річну бабу посадили наперед, а їй на руки – дівчинку. А всі решта влізли на заднє сидіння в три яруси. І він нас вивіз. Ми не знаємо ні його імені, ні номера авто. Але ми настільки йому вдячні!» – в цей момент очі жінки й справді випромінювали неприховану вдячність невідомому рятівнику.
Вже на романівському мосту переселенці зустріли українських бійців.
«Міст був підірваний. І через річку нас переправляли по піддонах. На другому березі переселенців забирали буси і везли на Київ. Там же чергували й карети швидкої допомоги. А з Києва ми автобусом поїхали на вокзал. Рішення їхати до Луцька прийняли спонтанно. У мене є родичі у Дніпрі. Але туди я побоялась їхати. Всі ці міста періодично обстрілювали. Я була у жахливому емоційному стані. І мені хотілось заїхати якомога далі від війни. Неподалік від Луцька живуть наші далекі родичі – мого вітчима брати і сестри. Я з ними майже ніколи не спілкувалася, може, декілька разів у житті. Але у мене є молодший брат, який мені рідний по мамі, у нас рідні батьки. Я зателефонувала і запитала, чи можна приїхати. Вони сказали, що приймуть нас», – із вдячністю розповідає бучанка.
«Побачила на відео, як моя кішка, яку ми були змушені залишити в Бучі, їсть відірвану ногу російського окупанта. Кішка жива і неголодна – це плюс. Але ми тепер хвилюємось, чим же будемо годувати її після війни»
Після приїзду рідні прибули до луцького вокзалу і забрали вимушено евакуйованих до себе в село.
«Ми були брудні, смердючі, бо ж тиждень немиті. Від нас несло димом, бо ми готували їсти на багатті. Ми так і залишили всю ту їжу посеред двору. Взяли маленькі наплічники і рятували життя. У декого навіть змінної білизни не було. Зате взяли ліхтарі, сірники. Родичі нас відмили, попрали наші речі. Ми розуміли, що 12 людей не можуть залишитися у маленькій сільській хаті», – провадить співрозмовниця.
Тому 12 березня чималеньку родину гостинно зустріли і поселили у затишному Art хостелі у Луцьку.
«Сподіваюсь, що наш будинок вцілів. Ми отримали відео, де видно сусідній будинок і стіну нашого дому. Наші сусіди через паркан не так давно купили земельну ділянку і розпочали будівництво. Так от, на тому відео видно, як моя кішка, яку ми були змушені залишити в Бучі, їсть відірвану ногу російського окупанта. Біля нашого будинку – купа спалених тіл. Колона росіян обстріляла своїх же і намагалась приховати цю помилку. Кішка жива і неголодна – це плюс. Але ми тепер хвилюємось, чим же будемо годувати її після війни», – розводить руками жінка.
Увага, на відео – мертві тіла, утримайтесь від перегляду якщо ви вразливі, або неповнолітні!У цей момент ми утрьох чомусь на мить винувато посміхнулися. Хоча, погодьтесь, окрім того, що окупанти настільки далекі від кодексу честі та воєнної тактики, що спопелили своїх же солдат, приводів для веселощів – мізер.
«Ми залишили у Бучі чотири кішки, собаку і порося. Ми ж не знали, вийдемо ми живими чи ні. Взяли у кишеню лише маленьку черепашку. Врятували, привезли до Луцька, але вона померла. Я цілий день плакала», – сумно зітхає Вікторія.
На запитання, чи планують повертатися додому, відповідають в один голос: «Ну, звичайно!»
«Ми були дуже раді, коли почули, що звільнили Бучу. Але потім радість змінилась болем і гіркотою, ми навіть не уявляли, наскільки страшні речі там відбувалися. Щойно там стане безпечно, розміновано і хоч якісь комунікації, то ми плануємо повертатися. Я хочу подякувати волинянам за теплий прийом, турботу. В мене така повага до вас! З 9 березня ми тут: і жодна людина жодного разу не відмовила нам у допомозі. Усюди, хай куди б не звернулися, нас приймали», – насамкінець дякує волинянам Вікторія.
Вікторія СЕМЕНЮК
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 0
Бив ногами, душив, тягнув за волосся: судили волинянина, який кривдив ексдружину на очах у дитини
Сьогодні 13:30
Сьогодні 13:30
Крейсер США «дружнім вогнем» збив американський винищувач
Сьогодні 11:05
Сьогодні 11:05
На Ковельщині під час пожежі у будинку травмувався чоловік
Сьогодні 09:39
Сьогодні 09:39
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.