Тренує собаку й чекає з полону чоловіка: історія волинської прикордонниці, яка п’ять місяців провела в неволі

Прикордонниця з Волині Аліна Паніна провела п’ять місяців у полоні після «Азовсталі». Її маршрут неволі почався в Оленівці, проліг у Воронезьку область і Таганрог Ростовської області. Вона не знала, чим закінчаться її поневіряння.

У колонії в неї вилучили двох службових собак. Спочатку обіцяли повернути, але більше чотирилапих жінка не побачила. Повернулася додому наприкінці 2022 року. Тепер змогла розповісти про життя під наглядом, ідеться в сюжеті Андрія Гнатюка.

З Аліною та її батьками журналіст зустрівся в Нововолинську. Дівчина попрямувала до муралу, присвяченого українським захисникам. Його створили біля станції екстреної медичної допомоги. Один із сюжетів художники присвятили Аліні та її собакам. Про нього вона дізналася випадково від друзів.

«17 жовтня, коли в мене був обмін (вони не знали, що мене обмінюють), відбулося відкриття цього муралу», – відзначає прикордонниця, звільнена з полону, кінолог Аліна Паніна.Читати ще: Звільнена з полону волинська прикордонниця Аліна Паніна повернулася на службу

Повномасштабна війна Аліну застала в Маріуполі на чергуванні. Туди на службу з чоловіком вони перевелися в жовтні 2021 року. Дівчина хотіла служити на морі. Заступила на зміну 23 лютого, а вже вранці дізналася, що місто обстрілюють.

«Ми в порту не відповідали, бо не бачили цілі. Ми просто стояли й охороняли пункт пропуску й мирне населення. Ми виїхали на відділ, усіх викликали на роботу й видали зброю, яка в кого була: в одних були ПМ (пістолети Макарова, – ВН), в інших – автомати. Тобто не було певного екіпірування. Тоді ми відправилися на заводи, звідки тримали оборону Маріуполя», – розповідає прикордонниця.

28 лютого їхній прикордонний підрозділ з іншими прийняли перший бій на «Азовмаші». Його оборона тривала до 10 квітня. Уся техніка згоріла. А далі була команда йти на прорив разом із 36-ю бригадою, якій підпорядковувалися. 36-та, своєю чергою, підпорядковувалася «Азову», який керував боями.

«Насамперед вони нас обстрілювали авіацією. Вони накривали «Азовсталь», «Азовмаш», тобто практично весь Маріуполь… І коли піхота підійшла приблизно за 50 метрів в іншу будівлю, вони її захопили, тоді в нас почалася перестрілка», – пригадує Аліна Паніна.

Дівчат лишилося двоє і 36-та бригада забрала їх до себе, а близько півтори тисячі хлопців відправилися на оборону заводу імені Ілліча. Через день їх узяли в полон. У ніч із 11 на 12 квітня Аліна в складі 36-ї бригади потрапила на «Азовсталь», а там прикордонники забрали її до себе. Надійний бункер дозволяв протриматися на заводі понад місяць, але ворог усе більше брав українців в облогу. Щоби вижити, отримали наказ здатися в полон.

«Повідомили, що є наказ від нашого Президента України, щоби ми вийшли і здалися в полон, щоби зберегти життя людям. У нас закінчувалися боєприпаси й іншого виходу не було: або ми двохсоті, або здаємося в полон і цим зберігаємо собі життя», – каже прикордонниця.17 травня розпочався відлік Аліниної неволі. Її привезли в Оленівку й розмістили в камері розміром три на чотири метри. Усього там було 28 дівчат.

Аліна пригадує, як їх годували: «Зранку була каша (пшенична, перлова, ячна), зварена на необскубаному курчаті, з пір’ям. На обід давали борщ чи суп, у тарілці плавали три невеликі картоплини. Наші дівчата потім почали пекти хліб… На вечір давали рибу путасу, варену з кашею, з кістками. Одне й те саме в нас було чотири з половиною місяці».

В Оленівці дівчина пробула майже п’ять місяців. Пам’ятає вибух у колонії, коли загинули понад 50 військових. Тоді прицільно знищили тільки чоловіків.

«Тоді були два потужні вибухи… Коли почалися ці звуки, ці крики, нас зачинили, лишили самих, над нами не було якихось наглядачів. Наступного ранку в нас уже були поранені. Загинули близько 50 хлопців», – зауважує прикордонниця.

Згодом її разом з іншими полоненими, зокрема чоловіками, відвезли у в’язницю Воронезької області. Ще через тиждень – у Таганрог. Там Аліна пробула дві доби. Каже, що це були найпекельніші дні.

«Нас – 200 людей – вивезли в росію. Ми зрозуміли це, коли ходили на допити», – говорить Аліна Паніна.

У Таганрозі їх підняли о п’ятій ранку, перевезли в Севастополь, звідки відвезли в Україну на обмін.

«Коли нас посадили в «КамАЗ», над нами не було ніякого наглядача з представників рф, військових. Просто за кермом їхав їхній військовий, росіянин… Коли ми ступили на українську землю, то хтось плакав, хтось цілував землю, хтось просто сміявся. Ішли та співали Гімн України. Їхні військові стояли, опустивши очі, навіть не дивилися на нас», – розказує прикордонниця, звільнена з полону.

Перебуваючи в неволі, Аліна лише двічі змогла зв’язатися з батьками, додає матір Оксана Паніна. Коли вона побачила доньку, то ледь впізнала її.

«Ніхто не повідомляв, поки вона сама не подзвонила з полону й не сказала, де перебуває… Знали, що донька перебуває в Оленівці. Вона нікуди не переміщалася на той момент. Думаю, це допомогло її звідти витягнути, – говорить Оксана Паніна. – Це був просто скелет, обтягнутий шкірою. Очі глибокі… Зараз трошечки відновлюється, колір обличчя набирається».

Батько прикордонниці Володимир Панін пригадує: «Коли ми її побачили, то емоції переповнювали… Найперше запитав, як її здоров’я».

Після двох місяців реабілітації Аліна повернулася додому. Вона поновилася у Волинському прикордонному загоні й служить на українсько-польському кордоні. Друзі подарували їй собаку Челсі й тепер вона тренує свою чотирилапу подругу. А вся родина чекає з полону чоловіка Аліни.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---