Поклади руку на серце, або Чому цивільні опускають очі, коли бачать військових

Кілька нещодавніх подій показали непросте сприйняття військових у тилу. Йдеться і про історію, коли вдові захисника не дозволили провести поминки в загальному залі ресторану, і про скарги бійців, які на реабілітації в тилу стикаються з неприйняттям оточення.

Чому так поводяться цивільні і як з цим справитися – в сюжеті «12 Каналу».

Площа на Театральному майдані в Луцьку пам’ятає різні події. Щотижневі прощання з тими, хто повертається додому на щиті, зустрічі з військовими, які приїжджають на реабілітацію. Це наше сьогодення, де життя і смерть ідуть поряд. Чому сьогодні там, де гуляють весілля, не готові допомогти тим, хто поминає бійця, а ті, хто повертається з фронту, бачать, що його не чекають?

«Люди бояться. Вони опускають очі, вони ховають очі. Вони уникають, вони обходять тебе. Людей, в очах яких видно дійсно повагу, – одиниці. Але здебільшого люди чомусь бояться, уникають нас, військових», – розповів бойовий медик Нестор.

Таке ставлення, повернувшись із фронту, бачив теж молодий військовий Максим Нагорний, для якого півторарічний досвід війни в 19 років був нелегким випробуванням.

«У мене був такий випадок, що я сидів цілу ніч на зупинці (я був у формі), люди йшли повз, машини проїжджали й ніхто не підійшов, навіть поліція не зупинилася», – пригадав Максим.

Читати ще: «Ти вирішуєш: кому жити, а кому – ні». Бойовий медик із Луцька – про чоловіків, які в тилу відводять очі

Виявляється, можуть уникати навіть тих військових, які загинули. Таке пережила вдова, якій відмовили влаштувати поминальний обід у загальній залі ресторану.

«Я не хочу, щоб палили «Жито» чи щоб його закривали. Там гарний заклад. Але я хочу, щоб отаких політик, отаких концепцій не було ніде: в жодній лікарні, в жодному ресторані, в жодному магазині. Взагалі цього не повинно бути. Дико закривати очі на те, що відбувається війна, тим паче ресторану, біля якого щодня везуть хлопців», – наголосила вдова Героя Олександра Гнатюка Іванна Цюх.

Нині в Україні, за приблизними підрахунками, є понад 850 тисяч військових ветеранів. Їх і далі більшатиме, а разом із цим зросте кількість імовірних і важких ситуацій, коли ті, хто захищає наші життя, державну цілісність там, зустрінуться із байдужістю тут.

«Неодноразово чую від хлопців: «Чому я йду вулицею, а від мене відвертають очі?» Я пояснюю, що більшість людей, можливо, бояться, невпевнені в собі, не знають, як підійти. Тобто вони думають, що це байдужі люди», – прокоментувала психологиня реабілітаційного центру ветеранів «4.5.0» Алла Лужецька.

Психологиня, яка допомагає військовим під час реабілітації, зазначила, що бійці не завжди хочуть, щоб їх обіймали без дозволу, розпитували про ситуацію на фронті. Однак для них, безумовно, важливі підтримка та подяка.

«Ти можеш не підходити близько, не потрібно робити різких рухів. Можна просто покласти руку на серце і кивнути. Це подяка нашим військовим», – наголосила Алла Лужецька.

Тому в Україні виник рух «Завдяки Тобі». Якщо ви хочете подякувати військовим без слів, можете просто прикласти долоню до серця. Цей жест означає вдячність за свободу, спокій та незалежність країни, яку виборюють наші воїни ціною власного життя. І цьому суспільству потрібно вчитися.

«Вони не знають, за що вони воюють, для кого вони це роблять? Сьогодні нам потрібно це пояснювати підліткам, навчити їх бути дотичними, щоб вони комунікували правильно», – пояснила Алла Лужецька.А як бути з тими, хто відмовляє в проведенні поминальних обідів за захисниками? Психологиня порадила наступне: «Такі заклади потрібно робити відомими, щоб люди бачили це. І це буде уроком для них. Я впевнена, що тоді ці заклади більше не зроблять такої помилки».

Журналісти повернулися на центральну площу міста, з якої щодня в різні світи ідуть наші захисники. Хтось – на зустріч з коханою перед від’їздом, когось проводжають в останню путь.

«Спостерігаючи за людьми, то більшість просто опускає погляд, намагається не зустрічатися очима. Шкода. Молодь забуває. Старші люди ще дивляться, усміхаються, а молодь не дуже добре реагує», – зауважив перехожий.

«Чуєш не раз, що негарно відносяться. Дивишся на те все і болить душа», – додала місцева жителька.

Тому простий жест подяки, прямий шанобливий погляд можуть притупити цей біль втрати, допомогти в реабілітації. Насправді, пояснила експертка, ненормально ставляться до захисників ті, кого війна не торкнулася безпосередньо. «Ця недотичність молоді, напевно, передусім притаманна тим сім’ям, де немає військових, де немає батьків, братів на війні», – зазначила психологиня Алла Лужецька.

Щодня через реабілітаційний центр ветеранів «4.5.0» проходять десятки військових. Тут вони зміцнюють психологічне здоров’я і шукають важливої підтримки, бодай невеличку частину якої можемо дати і ми – ті, кого вони захищають ціною власного життя. А є ще їхні рідні, які переживають біль втрати і чекають нашого невідторгнення, підтримки – нехай поглядом. Чекають від нас людяності.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---