«Ніхто нікого нікуди не пакує», – військовий із волинського ТЦК, який роздає повістки

Василь Столярук видає повістки. Йому час від часу доводиться реагувати на закид: «Чому сам не йдеш воювати?» Чоловік ставиться до цього по-філософськи. Впевнений: головне – щоб Україну було кому захищати.

Які реакції військовозобов’язаних дивують його найбільше та чим він пишається? Про це йдеться в сюжеті «12 Каналу».

«Спершу представляюсь. Я представник Нововолинського ТЦК та СП, старший сержант Столярук. Чи ви були у військкоматі після повномасштабного вторгнення? Або коли ви там останній раз були? Кажу, що вам потрібно з’явитися для уточнення ваших військово-облікових даних», – розповідає чоловік.

Василь Столярук – із Нововолинська. Велика війна застала його на Київщині, де працював будівельником. Одразу перевіз на Волинь родину із сумнозвісної Бучі. 25 лютого із зятем уже був у військкоматі, хоч мав за 50 років.

«Тоді черги були. 25 лютого прийняли документи, сказали почекати і прийти 26-го. І увечері 26 лютого я вже був мобілізований. А 28 лютого я був у 14-й бригаді», – згадує Василь.

Злагодження на Рівненщині, а далі – бої. Як один із найстрашніших військовий пригадує бій 11 березня під Макаровим на Київщині.

«Там загинуло дуже багато наших хлопців, зокрема командир роти Павло Усул. Після цього йому присвоїли звання Героя України посмертно. Спочатку не усвідомлювали навіть, що це таке. Ніхто не знав, що таке буде. Коли ми заходили в Липівку, як потім розвідка розказала, нас було 60 чоловік на шести БМП і двох танках, а їх там було 600», – говорить Василь Столярук.

Згодом були бої за Миколаївську та Запорізьку області. Військовий не вдається в подробиці, а коли чує запитання про спогад, яким пишається, відповідає: «У перший бій, коли всі йшли, не було жодного такого, хто сказав би: «Я не піду». Пішли всі».Читати ще: «Один український солдат може робити те, що не до снаги десятьом росіянам», – офіцер із Луцька. Інтерв’ю

Тепер Василь Столярук служить у ТЦК – видає повістки. Сюди його перевели після складної травми, яку отримав під час авіанальоту. Всі його колеги – з пораненнями, контузіями або каліцтвом. Тому, каже військовий, йому важко звикнути до відмовок, які чує то від одного, то від другого чоловіка на вулиці.

«Він каже: «Я згоден іти воювати, але коли мені дадуть повістку». Але щоб йому дати повістку, його треба десь знайти. І він втікає від неї. Це мене дивує. В нас ніхто нікого нікуди не пакує. Якщо хочеш, то береш повістку, якщо не хочеш, то відмовляєшся від цього. Тому потрібен закон. Після другого року війни повинен бути якийсь закон», – каже Василь.

Було в нього й таке, що ті, кому дає повістки, посилають його на війну.

«Були такі випадки. Кажуть: «Вам нічого не бракує?» Або: «Чого ти не йдеш воювати?» Таке було. Я кажу, що вже там був і пояснюю причину, чому я тут», – каже Василь Столярук.

Він мріє зустріти перемогу в Ялті та вболіває за те, щоб в Україні не меншало тих, хто може дати відсіч ворогу, як було в лютому 2022 року.

«Якби такі дядьки не пішли, як і молоді, думаю, було б дуже драматично. Війна зачепить кожного, тому що ми воюємо з монстрами, у яких немає жодних моральних принципів і совісті», – наголошує військовий.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---