«Думаю, наші особові справи були у КДБ». Історик Сергій Годлевський – про перший «Живий ланцюг» в Україні та Студентську голодівку

32 роки тому, 21 січня 1990 року, тисячі українців утворили найбільший «Живий ланцюг», з’єднавши Івано-Франківськ та Київ напередодні річниці оголошення Акта злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Довжина ланцюга перевищувала 770 кілометрів, він став одним із наймасштабніший у світовій історії. Однак головне – це був ще один крок до здобуття незалежності України.

Звісно, до цієї акції долучилися й лучани. Більшість із них стали у ланцюг на Рівненщині – на магістралі Львів-Київ. Один із них – тоді ще студент історичного факультету луцького вишу, а нині знаний історик, краєзнавець і військовослужбовець Сергій Годлевський.

Про часи, коли український прапор був ще рідкістю, а за студентами з активною національної позицією стежили співробітники КДБ, він розповів Інформаційному агентству Волинські Новини.

«ВІН СФОРМУВАВ ІЗ МЕНЕ УКРАЇНЦЯ»

Сергій Годлевський родом із села Галичани, що під Берестечком (колишній Горохівський район Волинської області).

«По стількох роках, відколи я почав досліджувати, зокрема, кримінальні справи, можу сказати, що моє село на 60% тією чи тією мірою було задіяне в національно-визвольному русі. Тобто хтось допомагав, хтось безпосередньо воював, а хтось був у якихось організаціях», – зазначає він.

Великий вплив на виховання маленького Сергія мали дідусь та бабуся по маминій лінії.

«Були такі вечори, які на сьогодні, на превеликий жаль, у нашому суспільстві втрачені. З дитинства пам’ятаю: у великих баняках варилася картопля для свиней, у хаті був характерний запах, топили грубку і, наприклад, у таку пору, як зараз, сусіди сходилися, сідали й були розповіді. А я сидів десь на перині і все це слухав. Було багато розповідей з історії села, легенд, оповідок, життєвих історій, але десь якимось чином вони закручувалися за національний рух», – пригадує співрозмовник.

Родина мешкала на хуторі. «Одного разу бабуся попросила мене занести пироги і трилітровий слоїк з молоком чоловіку, який жив на сусідній вулиці. Я пішов, а він із хати виповз по шнуркові (із хати був натягнутий шнурок до дерева і він лежачи виповз). Мені тоді було близько десяти років, мене це сильно вразило. Удома розповіли, що він був бандерівцем. Він був однокласником моєї бабусі. Там така романтично-трагічна історія. Андрій Фещук – восьма дитина в сім’ї, член ОУН, член «Просвіти», організаційний референт проводу ОУН Берестечківського району.

У 1944 році його арештували і засудили до смерті, покарання потім замінили на 25 років таборів. Він потрапив у колимські табори. Працював у шахті, там відбувся обвал – йому перебило хребта.

Років п’ять-сім тому я знайшов його кримінальну справу. Там написано, що зібралася комісія, на якій ішлося про те, що його як уже інваліда першої групи можна звільнити від ув’язнення. Звернулися до нього, щоб написав прохання про помилування. А він сказав: «Я себе не вважаю винуватим, тому писати такого не буду». Комісія резюмує, що він «отъявленный бандит». Але все-таки його звільнили. По нього приїхала старша сестра, яка гляділа його в дитинстві. Вона в буквальному сенсі взяла його на руки, бо він тоді важив 40 кілограмів, і привезла додому. Вона не виходила заміж і проживала з ним. Були інші родичі, брати, сестри, які їм допомагали, але вони жили удвох», – розказує Сергій Годлевський.

Він брав книги з бібліотеки, приходив до Андрія Фещука і вони разом читали. «Саме з ним я перечитав «Переяславську раду» Натана Рибака, «Богдана Хмельницького» Михайла Старицького, «Наливайка» Івана Ле, Гната Хоткевича – всю українську класику – ще до того часу, як вона мала бути в програмі. Він не робив якийсь ідеологічний вишкіл, але цей чоловік із мене сформував українця».

Читати ще: Сергій Годлевський: Три революції, які змінили Україну

«ТОДІ ВСЕ ЗАКИПІЛО. Я ПРИЇХАВ І ЗНАВ, ЩО МИ МАЄМО РОБИТИ»

У 1985 році Сергій Годлевський вступив на історичний факультет педагогічного інституту в Луцьку. Після закінчення першого курсу два роки відслужив у радянській армії. До навчання повернувся в 1988 році.«Коли я почав вчитися на історичному факультеті, розпочалася перша перебудова, з’явилися якісь матеріали, тому можна сказати так: рибу наказали утопити. Тобто я почувався дуже комфортно, знав, що це моє. Звичайно, я не був одинокий у цих питаннях, але й не скажу, що нас було багато. На той час історичний факультет готував працівників для обкомів, райкомів партій, інструкторів, парторгів для колгоспів… Тобто можна сказати, цей факультет вважався елітарним. Звичайно, туди було напряжно потрапити, адже там концентрація розумних людей на метр квадратний була дуже висока.

Саме у 80-ті роки на історичному факультеті розпочалася певна градація, тобто це – комсомольське ядро, а це – національне ядро. Були, звісно, ті, хто нічим не цікавився. Так, як завжди в суспільстві.

Наприкінці 1988 року рух, який мав національні ознаки, досить сильно розвивався в країнах Балтії. Тоді не було інтернету, це все відбувалося через засоби масової інформації. Друкували газети, роздавали національну символіку, робили значки… Для цього руху було певне підґрунтя: по-перше, дисиденти, по-друге, тоді ще були живі багато учасників національно-визвольних змагань 1940-х років (це упівці, які відсиділи табори і вже повернулися)», – зазначає Сергій Годлевський.

Наприкінці другого курсу навчання було засновано напівлегальну Спілку студентів незалежних поглядів. Її учасники проводили різноманітні акції, малювали стінні газети, відзначали національні свята.

«Тоді було студентське самоврядування. Мене обрали студентським деканом. І я їду до Львова переймати досвід. Приїжджаю. Ніхто нічого до пуття мені сказати не може, але скерували на факультет журналістики. Я потрапляю туди, а там уже було студентське братство. І всьо! Тоді все закипіло. Я приїхав і знав, що ми маємо робити.

Ми постійно ходили на мітинги, організовували свята, як-от День Святого Миколая. Тоді було проблемно дістати цукерки, бо був дефіцит, то ми збирали гроші, самі робили подарунки і везли їх у ківерцівський будинок дитини. Ми колядували. Нам як студентському самоврядуванню доручили організувати бал-маскарад, а ми зробили його в українському стилі з вертепом», – згадує він.

Окрім Спілки студентів незалежних поглядів, було багато інших організацій національного спрямування, як-от Товариство української мови імені Тараса Шевченка, станиці «Пласту», Товариство Лева, Спілка незалежної української молоді, Народний рух України.

«На місці магазину «Золотий вік» на Лесі Українки раніше було кафе «Лакомка». У народі на нього казали «Дизель». Ми його називали «Стодола». Воно було цінне тим, що там подавали каву. На той час кав’ярень у Луцьку було дуже мало. І там завжди були цукерки. Там збиралася інтелігенція, Микола Кумановський, свої вірші читав Кость Шишко. Там була нереальна атмосфера. За кавою потрібно було простояти з годину, але це був своєрідний ритуал, бо ти з кимось говориш, потім береш тую каву, газети, якісь книжки», – ностальгує історик.Додає, що тодішній декан історичного факультету, світлої пам’яті Євген Іванович Франчук, людина високої моралі, неодноразово заступався за своїх студентів.

«Він походив із родини виселених холмщаків, тобто його маму, тата виселили з рідної землі тільки тому, що вони були українцями. І, звичайно, його через нас, всі ті акції кликали на кавьор. Однак тільки одного разу я від нього почув про це. Він тоді був у таких серцях, а я якраз їхав на Студентську голодівку (також знана як Студентська революція на граніті в Києві, – ВН). Це було у жовтні 1990 року. Тоді в нас була щира розмова, я сказав, що сам вибираю свій шлях. Звісно, він за нас переживав, бо ніхто не знав, чим це для кого закінчиться», – провадить Сергій Годлевський.

Переконує, що в ті часи молодь була більш романтичною та чистішою, адже не було такого сильного впливу меркантильного світу на формування особистості.

«НЕ ЗНАЙШОВ СВОЇХ – СТІЛЬКИ БУЛО НАРОДУ»

На момент організації найбільшого «Живого ланцюга» в Україні, коли українці з’єднали Івано-Франківськ і Київ, Сергію було 22 роки.

«Ми знали, що має бути така акція. Ми зібралися і вирішили взяти участь. Домовилися зустрітися наступного дня о шостій ранку біля Лесі Українки. Але тоді я не ночував у гуртожитку і коли прийшов, то не знайшов їх – стільки було народу. Тут почали казати, що треба сідати в автобуси і їхати. Виходить активіст Геннадій Кожевніков і каже, що зараз будуть вирушати автобуси за Рівне в напрямку Житомира. У містах не було проблеми, бо там густота населення була велика, проблеми були саме на трасах. Ну я і сів в автобус. Я там нікого не знав, і тут чую: ти хоч маєш що їсти? Кажу: дякую, я не хочу. А мені у відповідь: та що ти там не хочеш. І почалося. Це були старі ЛАЗи, вони дуже тяжко їхали, пихтіли, і поки ми їхали з Луцька за Рівне в напрямку Житомира, я з тими всіма людьми познайомився.

Ми стояли в лісовому масиві. Між нами були проміжки в три-п’ять метрів. Стояли близько п’яти годин. Було холодно, я мав невеликого прапорця і підтанцьовував. І постійно їхали машини й сигналили. Ми вистояли і назад поїхали автобусом. Пам’ятаю, назад цілу дорогу співали – і народні, і повстанські пісні. Таке було піднесення. Я ще застав тую епоху, коли люди масово співали. Ми приїхали в Луцьк, і коли я йшов, то в мене було враження, що з мене аж іскри летять, бо долучився до такої акції. Приходжу в гуртожиток і перше питання: де ти був? Хтось бачив, як я останній вскакував в автобус. Так і було. Я дивився-дивився по боках, але не хотів залишитися в Луцьку, то й ускочив до автобуса. А вони, мої хлопці, стояли в іншому місці, десь за 20 кілометрів», – розповідає Сергій Годлевський.За його словами, питання, хто організував автобуси для акції, – велика загадка. На той час, аби замовити один автобус на добу, потрібно було витратити 97 карбованців, при тому, що зарплата вчителя становила близько 150-160 карбованців.

«Справді, під час цієї акції не було жодних проблем з автобусами. Тобто якщо під час інших акцій робили різні речі, автобуси блокували, їм не давали проїхати, не допускали, в цьому випадку, навпаки, міліцейські машини їхали трасою і сигналили нам. На той час, коли міліцію всі сприймали суто негативно, бо це була міліція Радянського Союзу, вони їхали і вітали нас. Я навіть бачив міліцейську машину – це були тоді жигулі – з виставленим жовто-блакитним прапором. Тоді була зовсім інша ситуація, були офіційний прапор Радянського Союзу, офіційна форма, а тут такі речі проскакували.

Кажуть, що це була неофіційна допомога проукраїнськи налаштованої групи Комуністичної партії. Є така версія. Але однозначно і беззаперечно я можу сказати те, що проведенню цієї акції ніхто жодним чином не заважав. Якщо до цього, після цього були випадки, коли розганяли учасників, брали всіх на список, пресували, проводили профілактичні роз’яснювальні розмови, то в цьому разі нічого такого не було… Якщо брати глобально (це всього-на-всього моє припущення), у вищих ешелонах влади теж проходили певні торги, еліта України теж торгувалася і хотіла показати свою значимість», – зауважує співрозмовник.

«Живий ланцюг» в Україні відбувся 21 січня 1990 року. Роком раніше в балтійських РСР пройшла подібна акція під назвою «Балтійський шлях». Однак, на думку історика, Україну не можна порівнювати з країнами Балтії, адже її було окупована значно раніше, тож і українська інтелігенція була значно сильніше винищена.

«В Україні теж було прагнення до незалежності, але не всі регіони сприймали це нормально. І ЦК компартії України, особливо ЦК компартії Радянського Союзу ставили собі за мету показати, що це – ідея маргіналів, західноукраїнських екстремістів, яка провалиться. Правда, тоді я цих речей не знав, але коли Народний рух задумав цю акцію, були чіткі прорахунки: якщо ставити людей через метр один від одного, то треба 70 тисяч. Але вийшло приблизно 450 тисяч людей. Тобто акція повністю вдалася. І я ще не кажу про те, що в Львові, Києві люди стояли у кілька рядів.

Це показало, що ідея незалежності – це не лише ідея західних українців, а ідея всіх українців. На цю акцію їхали з Чернігова, Полтави, Сум… Вона єднала. І це гасло, яке в часи Ющенка піднімали і яке зараз піднімають, про те, що Схід і Захід разом, вперше було озвучено саме тоді, що це один народ, одна держава, одна нація, різні культури, різні ментальності, але в принципі у них одне-єдине прагнення», – відзначає Сергій Годлевський.«НАШІ ОСОБОВІ СПРАВИ БУЛИ У КДБ»

На запитання, як рідні ставилися до його такої активної життєвої позиції в роки студентства, краєзнавець відповідає: коли у жовтні 1990 року їхав на Студентську голодівку до Києва, то не сказав про це батькам. Хтось випадково побачив кадр із ним на телебаченні.

«Зі мною вчився хлопець із Мар’янівки. Я попросив його зайти до моїх батьків і сказати їм, що мене забрали в колгосп на перебирання картоплі, щоб вони не переживали. Бо завжди приїжджав у суботу, а тут не приїхав. Він зайшов, сказав, а мама: добре, як будеш їхати, то я передам щось йому.

Тоді було тільки два канали («Центральний» і «Українське телебачення-1»), і тут на «Центральному» показують, як я піднімаю кайдани і кидаю їх на землю… Я дуже хотів би знайти ці кадри, але думаю, що вони – в Росії. Бабуся сказала: готуйтеся, вони цього всього просто так не простять. Удома розмови були. Батько казав: ти ж розумієш, що ломиш своє життя і нам життя поламаєш? Але якихось істерій удома не було. Була інша ситуація в моєї бабусі, вона зазнала багато цього горя, тих репресій, які були стосовно її родини, вона пройшла всю ту колгоспну систему, ті трудодні і все інше, то вона цього боялася.

Думаю, батьки вірили, що вдасться щось змінити, відновити незалежність, вони бачили, що до цього йде, але бабуся казала, що це неможливо…

Я закінчив інститут у 1992 році, коли минув майже рік після проголошення Незалежності. І от уявіть, я в Незалежній Україні отримав диплом, на якому був герб СРСР…

Тоді в кожному селі на моїй Горохівщині було багато учасників УПА, й коли вечором у дуже неформальній обстановці ми сиділи і я просив розказати про УПА, то чув у відповідь: нащо воно тобі? А коли в силу якихось обставин на цю тему починали говорити, то коли я перепитував, чув: слухай, ти щось дуже багато питаєш. І я починав дуже незручно почуватися. Люди справді ще боялися. Вони потрапили в цю репресивну машину: були засуджені у 40-х роках, потім їх повторно судили у 60-х, а деяких – ще й у 80-х. Я пам’ятаю ті суди: буцімто знаходили нові злочини і знову їх судили. І в них випрацювалася такая система захисту, через це ми маємо стільки білих плям у нашій історії», – звертає увагу Сергій Годлевський.На його думку, особові справи на студентів, які брали участь у акціях і мітингах, Комітет державної безпеки таки завів.

«Думаю, наші особові справи були десь у КДБ. Можливо, їх знищили, коли було проголошено Незалежність. Але те, що ми були в якихось разработках, – це зрозуміло. Трапився такий факт, коли я був на Студентській голодівці. Ми прорвалися до Верховної Ради. Це був сьомий чи восьмий день голодівки, коли в тілі людини відбуваються зміни, настає фізична слабкість. Верхній табір міліція огородила металевим парканом. І вечором я підійшов і сперся на той металевий паркан. Тут до мене підходить чоловік атлетичної тілобудови (він тоді, може, мав 35-40 років) ійкаже: ну, як твої справи, Сергію? Мене це дуже сильно здивувало. Кажу: нічого. А він мені: слухай, ви хоч не робіть штурму Верховної Ради, бо все те, що ви робите, – да, але штурму Верховної Ради не робіть, бо тоді вас розстріляють. Питаю: а хто ви такий? Чую: ну, скажемо так, я твій шеф, я приїхав за тобою; можу тобі чимось допомогти? А в мене тоді була така проблема – я розірвав штани. Кажу йому: мені треба голка з ниткою, бо в мене штани розірвані. А він мені: добре, я знайду; стійте до кінця, вони вже зламалися...

Я на 95% впевнений, що цей чоловік був із КДБ і його прислали, щоб стежити за мною і за всім. Але він перейнявся всім тим, що відбувалося. Тоді така була ситуація, система руйнувалася, а ламання системи – це перегляд себе».

«МИ ЙДЕМО ПРАВИЛЬНИМ ШЛЯХОМ»

Сергій Годлевський зауважує, що він переконаний оптиміст і вірить у те, що ми йдемо правильним шляхом.

«Нам дуже важко, але ми йдемо цим шляхом. Ми справді здобуваємо свою незалежність. Це новий виток. Було кілька тих витків. Був період, коли ще Україна не народилася як самостійна держава, – це 1988, 1989 роки і раніше, дисидентські роки. Потім було проголошення Незалежності. І зараз ми вступили в третій етап, із 2014 року, коли направду вийшли з «братніх обіймів» російського народу. Вже більш-менш українська стратегія вимальовується.

Ми маємо дуже величезні проблеми, внутрішні проблеми. Наприклад, ми зараз говоримо, а тривають протистояння між Порошенком і Зеленським. Але коли людина хворіє на грип, має певні симптоми, як-от біль, нежить, температура, втома, то так і має бути при грипі, людина має перехворіти. Це наш постколоніальний синдром, і ми його долаємо.

Дуже класно, що моє і твоє покоління – це два різні покоління. Ви вже народжені в незалежній державі, ви живете як вільні люди. Для вас ті речі, за які ми боролися, які мали таке велике значення, наприклад, вільно сказати «Слава Україні!» і у відповідь почути «Героям слава!» або стояти з прапором, уже звична річ.

Ми древня нація з дуже давньою історією, але ми дуже довгий період були без державності. Це має виплекатися, все має стати на свої місця. Той, хто є хорошим артистом, має розважати людей, а не керувати державою, а той, хто має керувати державою, мав би до того вчитися і розуміти це не як якусь манну небесну, а як хрест, який йому дається на плечі, і відповідальність перед тими людьми й тими територіями.

І ще одна річ – це духовний бік. Коли мене запитують, чому в нас продажні суди, я завжди наводжу приклад: ця еліта, яка любила Україну, ці найкращі сини та дочки, які в 40-х роках пішли в ліси або загинули, або пішли по таборах. Це вони мали народжувати суддів, прокурорів, тому що, як кажуть, яблуко від яблуні далеко не відкотиться. Тобто якщо ти виховуєшся в такому середовищі, якщо в твоїй сім’ї є певні цінності, то незалежно від того, ким ти будеш – вчителем чи ядерним фізиком, – у тебе є певна інтелігентність, духовність і шляхетність, ти ніколи не переступиш тую сторінку і тую сторону. А це дуже важливе питання для української державності, коли людина не купляється, не засліплюється якимись матеріальними речами, доларами. Це і є те, що називається державне будівництво і державний муж», – переконує Сергій Годлевський.

Як зазначає наостанок, передусім для нього День Соборності України (або Злука Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки) – це єднання всіх українців за духом, незалежно від крові та кольору шкіри.

«Так вийшло в моєму житті, що я – учасник трьох революцій і однієї війни. У моєму відділенні був хлопець, тато якого – угорець, а мама – єврейка, але він воював за Україну. Я бачив хлопця, в якого мама – українка, а тато – з африканських народів, але він воював за Україну, він патріот і любить свою землю. Дуже багато в цій війні загинуло людей із російськими прізвищами. Певно, вони мають російське походження, але це українські патріоти. Є і зворотний бік: люди мають чудові історичні українські прізвища, але цю Україну, скажімо так, не до кінця люблять. Тому для мене Акт злуки – це прояв моєї приналежності до української держави. Якщо брати 1990 рік, то тоді українці показали, що вони нація і вони єдині. А загалом, завдяки злуці УНР і ЗУНР 1919 року Західна та Центральна Україна об’єдналася в єдину державу, тоді утворилася держава, а 24 серпня 1991 року, я твердо переконаний, ми не проголосили, а відновили Незалежність», – наголошує історик.

Ольга ШЕРШЕНЬ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---