«Досі, проходячи повз, у мене болить душа». Репортаж із Луцького СІЗО

Історик, дисидент Валентин Мороз, ветеран Другої світової війни, лідер дисидентського руху Волині Дмитро Іващенко, учасник національно-визвольного руху за незалежність України, шевченкознавець Микола Куделя, вояк УПА Ніл Якубчук, учасник боротьби за відновлення незалежності України, останній вояк УПА Іван Гончарук, учасник українського руху опору, дисидент Данило Шумук, полковник УПА, генеральний секретар Внутрішніх справ Української головної визвольної ради Ростислав Волошин, провідник ОУН Волині Іван Скоп’юк, провідна діячка ОУН і УПА Волині, керівниця жіночої розвідки УПА Галина Коханська, протоієрей Свято-Покровської церкви Рівненської області Лев Ліхтанський. Їх усіх утримували чи то в Луцькій тюрмі, що була в монастирі бригідок, чи то в Луцькому слідчому ізоляторі.

Нині їхні долі об’єднано в проєкті «В’язниця.Історія.Люди», який презентували 21 травня в Луцькому слідчому ізоляторі. Присутні мали змогу не тільки дізнатися історії політв’язнів, яких утримували в тюрмах Луцька, а й ознайомитися з теперішнім функціонуванням СІЗО та оглянути приміщення ізолятора.

Як інформувала доцентка Пенітенціарної академії України, кандидатка історичних наук Алла Попружна, перший проєкт у рамках ініціативи «В’язниця.Історія.Люди» реалізували у вересні 2023 року. Він був пов’язаний із десятьма відомими українцями, які перебували в чернігівському СІЗО.

«МІСЦЯ НЕСВОБОДИ НА ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ ПЕРЕТВОРИЛИ НА КАТІВНІ»

«Доля когорти відомих українців пов’язана з Луцькою в’язницею. Тому ми зробили запит до архіву в Луцьку, сконтактували з істориками, зокрема з представницею Українського інституту національної пам’яті у Волинській області Лесею Бондарук, представниками факультету історії, політології та національної безпеки Університету імені Лесі Українки. В’язниця – один із тих соціальних інститутів, який супроводжує державу стільки, скільки вона існує. Мета цього проєкту – звернути увагу на історію пенітенціарних установ, історію людини та її права», – сказала Алла Попружна.У різні часи в українських в’язницях тримали багато відомих людей, звернув увагу заступник керівника Департаменту з питань виконання покарань, професор Андрій Галай.

«Про це часто забувають. Наше завдання – знайти і відновити цю пам’ять. Саме висвітлення цієї пам’яті та спогадів людей, яких тут тримали, які були відомими громадськими та культурними діячами, має допомогти персоналу пенітенціарних установ усвідомити важливість дотримання прав людини та людської гідності в місцях виконання покарання», – наголосив Андрій Галай.За його словами, Луцький слідчий ізолятор нині перебуває не в найкращому стані, однак за останні два роки, відколи установу очолює Андрій Гульоватий, ситуація значно покращилася.

«Ми хочемо, щоб люди, які утримуються в слідчих ізоляторах, утримувалися в належних умовах, щоб персонал СІЗО працював у належних умовах. Цей проєкт у дії відрізняє нас від російської системи, яка і зараз залишається каральною. Не скажу, що ми надзвичайно гуманні і що в нас немає проблем. У нас вони є. Але ми готові про них говорити, готові вислуховувати питання і відповідати на них. Місця несвободи на окупованих територіях перетворили на катівні. Ми знаємо, що там людей катувати і вбивали», – підкреслив Андрій Галай.

На важливості реформування пенітенціарних установ акцентував декан факультету історії, політології та національної безпеки Університету імені Лесі Українки, доктор політичних наук, професор Ярослав Ярош.

«Українська пенітенціарна система повинна впевнено крокувати в ХХІ століття з новими цінностями, завданнями та ідеями», – додав він.Читати ще: Ярослав Ярош – про 10 років війни: «Росія не зупиниться на Україні. Її плани глобальніші». Інтерв’ю

Керівник Луцького слідчого ізолятора, підполковник Андрій Гульоватий розповів, що про історію в’язниці відомо дуже мало, адже ці дані свого часу були засекречені. Перша згадка про будівлю СІЗО з’являється в 1953 році. Раніше Луцька тюрма розміщувалася в Старому місці, в монастирі бригідок.Нині у приміщеннях СІЗО утримують близько 240 людей. У цілому установа, згідно з чинними нормами, розрахована на понад 250 людей, хоч свого часу тут одночасно могли перебувати навіть 500 затриманих.«Ми проводимо ремонти, розконсервовуємо приміщення, щоб збільшити планову наповненість. Ми дотримуємося норм площі, щоб не порушувати права в’язнів. Це не менш ніж чотири квадратних метри у випадку засуджених і не менш як два з половиною – для затриманих. Це без урахування площі санвузла», – інформував Андрій Гульоватий.

Крім камер, кімнат для приймання їжі, вбиралень, кабінетів, кімнат для побачень, у СІЗО є бібліотека, капличка, кабінет психолога, приміщення для роботи та зібрань тощо.

«В ОДНІЙ КАМЕРІ ПЕРЕБУВАЛО 238 В’ЯЗНІВ»

Стенди з історіями десятьох борців за незалежність України, які свого часу перебували в Луцькій тюрмі чи місцевому СІЗО, розмістили в одному з коридорів слідчого ізолятора. На стінах висвітлено долі дисидентів, політв’язнів, діячів УПА, істориків, літераторів Валентина Мороза, Дмитра Іващенка, Миколи Куделі, Ніла Якубчука, Івана Гончарука, Данила Шумука, Ростислава Волошина, Івана Скоп’юка, Галини Коханської та отця Лева Ліхтанського.Як інформувала Алла Попружна, в СІЗО у Луцьку діє архів, де зберігаються картки обліку в’язнів, починаючи із ХІХ століття. Архів відкритий для істориків. Вдалося віднайти картки обліку Івана Гончарука, Валентина Мороза та отця Лева Ліхтанського.«Це алфавітні картки, які ведуться на кожну особу. З цієї картки ми можемо дізнатися, хто вона, де і коли народилася, де проживала, за якими статтями утримувалася, коли була засуджена. Наприклад, Іван Гончарук народився 22 червня 1925 року в селі Грудки Камінь-Каширського району Волинської області. Проживав у селищі Комсомольське Харківської області. Повар за професією. За національністю – українець. Був затриманий 1 липня 1987 року», – повідомила фахівчиня відділу з контролю виконання судових рішень СІЗО Катерина.

Окрім біографічних відомостей, на стендах є цитати кожного ув’язненого про тодішнє тюремне повсякдення.

«І спав я уже в ту ніч не в ліжку у своїй затишній квартирі, до якої не дійшов усього лише декілька кроків, а в якомусь підвалі на брудних запльованих дошках (в слідчому ізоляторі місце мені не було приготовлене)», – пригадував Дмитро Іващенко.

«23 червня енкавеесівці наказали всім виходити на вулицю... На подвірʼї піднялась страшенна стрілянина... тривала не більше як півгодини. Живі лежали між забитими. Ті, що конали, просили: одні – води, а другі, щоб їх добили... Нас скерували в сьому камеру, що її вікна виходили на подвірʼя, де лежали вже розстріляні й конаючі герої. Видно нам їх не було, бо вікна були високо, однак кожний стогін та останні слова виразно було чути», – писав про розстріл у Луцькій тюрмі отець Лев Ліхтанський.

Ось спомини Данила Шумука: «У Луцьку в тюрмі мене посадили до побутових злочинців. Це були в основному розтратчики. Серед них були бухгалтери, завідуючі магазинів, завідуючі складів... Всі вони патріоти радянської влади. Ніхто з них ніколи не мав ніяких своїх поглядів. Вони схвально ставляться до всієї політики уряду, їм лише було прикро, що для них відвели малий доступ до «корита».

«Потрапляю у 19 камеру другого поверху головного корпусу. Це треті двері по лівий бік, камера з віконцем на схід. Черговий... наказав роздягтись, заставляв розкривати рота, розтулювати пальці, заглядав навіть у непристойні місця... Коли знаходив металеві ґудзики чи дротяні гаплики, їх відрізував, не кажучи вже про олівця, папір, шпильку, голку та інші речі... Після суду потрапляю в камеру Nº34 на третьому поверсі, де перебувало 238 в’язнів... Пережити день і ніч в такій камері – це страшні муки», – пригадував Микола Куделя.

«Наглядач повів мене у камеру. По дорозі сказав: «А тебе здорово покалічено». Через очко в дверях він дивився, як я милась. На душі стало гидко від такого принизливого становища», – поділилася Галина Коханська.

«У ПАМ’ЯТЬ ПРО ТИХ ХЛОПЦІВ Я НАДСИЛАЮ ДОВІЧНО УВ’ЯЗНЕНОМУ ПОСИЛКИ»

Регіональна представниця Українського інституту національної пам’яті у Волинській області, кандидатка історичних наук Леся Бондарук поділилася: коли вона перебувала біля портретів героїв, то мала дуже тяжкі відчуття. Понад п’ять років тому авторка написала дослідження про долю Івана Гончарука.«І досі, проходячи повз цю установу, в мене болить душа, тому що два роки 63-річний пенсіонер чекав виконання вироку саме тут, у цьому приміщенні. Його розстріляли в Києві як нацистського посібника, хоч він пішов в УПА у вересні 1944 року. А вже в лютому 1944-го нацистів на Волині не було. Тобто велика несправедливість відбулася відносно цієї людини і відносно інших, яких ми сьогодні вшановуємо. Це дуже сильно вплинуло і на долі їхніх рідних. Ще сьогодні жива дружина Івана Гончарука, яка поділилася спогадами, як його арештовували, як його везли сюди. Живі діти. Син зламався після того, як батька розстріляли. Донька під час суду була вагітна. Вони все життя жили з думкою, що зробили недостатньо для того, щоб витягнути його з-під ув’язнення», – розповіла Леся Бондарук.

Читати ще: Кожну історію прожила. Лучанка Леся Бондарук написала книгу про українців у таборах ГУЛАГу

Те, що зараз ми можемо говорити про політв’язнів і дисидентів, що їхні історії стають відомі громадськості, – це велика справа, це дань нашому часу, впевнена вона.Особливим гостем заходу став український громадський діяч, дисидент, автор книги «Всесвіт за колючим дротом (Спогади і роздуми дисидента)» Мирослав Маринович. Він наголосив, що проєкт «В’язниця.Історія.Люди» важливий особисто для нього.

«Я бачу наскільки ми вже вийшли з того стану, в якому були в радянський час. Для мене побачити каплицю в місці позбавлення волі – це усвідомити, що для в’язнів відкритий шлях до переосмислення. У місцях позбавлення волі сходяться дві правди. З одного боку суспільство зобов’язане ізольовувати злочинців, тому в’язниці необхідні. Так було віддавна, оскільки людина грішна і порушує Закон Божий. Я розумію, що в час учинення злочину людина впадає в шал диявольства і повинна бути ізольована. З другого боку є інша правда. Навіть найбільший злочинець має десь заховану, притлумлену іскру Божу, людську гідність, яку дали не ми, не суспільство, а Господь Бог. Пошанувати цю гідність – це наше завдання як суспільства», – вважає Мирослав Маринович.Дисидент пригадав, що спершу в таборах він боявся та уникав кримінальних злочинців, однак його думку кардинально змінив один випадок.

«Я тримав голодівку в своєму політичному таборі 20 днів. І кагебісти дуже сердилися на мене. І коли я припинив її, почав їсти, мене взяли на етап, прокатали. А на етапі дають пів буханця хліба і оселедця. Для голодної людини це ніщо. Через годину цього не було. І я хочу їсти. Привезли мене в тюрму, завели до камери з трьома кримінальними злочинцями високого статусу. Вони як і я, особливо небезпечний державний злочинець, були на суворому режимі. Я привітався, присів. Вони глянули на мене, витягли зі своїх наплічників хлібинки й поклали переді мною. Це був надзвичайний для мене момент, революційний у моєму житті. Мені сльози текли по щоках. Я їв той хліб і молився: Господи, не знаю, що зробили ці люди, але прости їм за те, що вони дали мені цей хліб, який є для мене святий. Для мене це було великою школою. Я через церкву вийшов на одного злочинця, який сидить довічно в таборі, і в пам’ять про тих хлопців я йому надсилаю посилки. Я хочу бути вдячний… У них у цей момент прокинулося якесь дуже важливе людське почуття. Тож наше завдання як суспільства це почуття, цю іскру Божу роздмухувати, щоб вона горіла», – розповів Мирослав Маринович.

На знак вдячності керівник СІЗО Андрій Гульоватий подарував дисиденту картину, яку намалювала одна з ув’язнених в ізоляторі.Друга частина події відбулася на факультеті історії, політології та національної безпеки Волинського національного університету імені Лесі Українки.

Організатори заходу «В’язниця.Історія.Люди»: Департамент з питань виконання кримінальних покарань, Пенітенціарна академія України (Чернігів), Український інститут національної пам’яті та Волинський національний університет імені Лесі Українки.

Ольга ШЕРШЕНЬ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---