Кожну історію прожила. Лучанка Леся Бондарук написала книгу про українців у таборах ГУЛАГу

«Кожна історія прожита мною», – у новій праці лучанки Лесі Бондарук розповідається про те, як українці боролися за право бути собою, потерпаючи від наруги в особливих радянських концтаборах. Цю книгу, а також доньку, науковиця називає найважливішими здобутками свого життя.

Книгу «Прямостояння. Українці в особливих таборах ГУЛАГу», в якій ідеться про героїв Норильського, Воркутинського та Кенгірського повстань, кандидатка історичних наук та співробітниця Українського інституту національної пам’яті презентувала ввечері 12 квітня в книгарні «Є». Захід зібрав чимало небайдужих, зокрема істориків, письменників, педагогів і родичів героїв.

У кожній українській родині є той, хто свого часу постраждав від різного роду репресій тоталітарної системи. Про це багато хто не розповідав з остраху.

У своїй новій книзі Леся Бондарук зібрала не тільки документи – за цифрами вона показала людей, які боролися і які своїм прикладом надихають досі.

Сама авторка зазначила, що «Прямостояння» – книга її життя, адже понад 25 років вона досліджує цю тему. Дуже багатьох людей, долі яких описує у виданні, їй пощастило знати особисто.

«Це мій обов’язок»

«Я розуміла, що мій обов’язок – показати їхнє прямостояння тоталітарній системі й розказати про них. Це книга про боротьбу українців проти радянської тоталітарної системи, до того ж, про боротьбу, яку сьогодні продовжують вести їхні нащадки. Коли ми нині захоплюємося нашими Збройними силами, то повинні пам’ятати, що їхня сила бере початок від предків, які не корилися ні в лісах Волині, ні в радянських концтаборах, куди їх, засуджених на так званий бандерівський стандарт – 25 років, висилали вмирати від каторжної праці, приниження. А вони виживали. Вони об’єднувалися. Вони бунтували. Вони піднімали повстання. Зрештою вони розхитали систему і ГУЛАГ у 1960 році було розформовано», – сказала історикиня.Модераторка Наталка Каліш, історикиня Леся Бондарук і директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький

Головний акцент у книзі зроблено на українцях, які потрапляли в радянські табори, зокрема в табори особливо жорстокого утримання, де арештованих утримували довічно. Тобто радянська влада робила все, аби політв’язні ніколи не повернулися додому. Однак вони передавали свою жагу до свободи дітям у спецпоселеннях, бунтували та були прикладом для політв’язнів інших національностей.

Прямостояння

Слово «прямостояння» вперше у своїй творчості вжив Василь Стус. Він вкладав у це поняття наступну суть – протистояння тоталітаризмові.

«Для мене це прямостояння читається з гімну Кенгірського повстання, написаного політв’язнем Михайлом Сорокою, який просидів майже 35 років і загинув в ув’язненні. Він писав: «Розігнулися втомлені спини у святому пориві». Я уявила тих людей, які десятки років ходять під конвоєм, зігнуті, з руками за спинами, але між собою спілкуючись, організовують підпілля. Настає момент, коли вони розгинають спини і протестують проти сваволі табірної влади, протестують проти кримінальних в’язнів, яких влада натравлювала проти них, протестують проти всієї системи… Вони прямо стояли загрозі тоталітарного панування. Їхній бунт давав надію іншим», – пояснила Леся Бондарук.16-річній дівчинці дали 15 років каторги

Історикиня розповіла присутнім історію, яка не увійшла до книги, але яка невдовзі буде опублікована як стаття. Вона – про учасницю Норильського повстання Зінаїду Ковтонюк (Жовнірук).

«1-2 березня я була в Кам’янському. Там колись проживала Зінаїда Жовнірук (Колтинюк після заміжжя). Це мешканка села моєї мами – Княгининка. Вона була зв’язковою УПА працюючи на молочарні. Одним із хлопців УПА, якому вона допомагала, був Никифор із сусіднього села Милуші. В 16 років її арештували, сильно катували, і оскільки вона не назвала жодного ім’я, аби помститися, їй дописали два роки (вона 1927 року народження, а записали як 1925-го). І 16-річній дівчинці дали 15 років каторги. Її відправили в Норильськ на будівництво аеродрому. Там жили в брезентових палатках, потім – у бараках, де примерзало волосся… І вони вижили.

Коли вернулася на Волинь, Зінаїда казала: «Коли приїжджаємо на схід (вона з родиною проживала потім на Дніпропетровщині), то ми все життя бандери. А коли я після ув’язнення повернулася на Волинь, люди йшли до хати, несли гроші та продукти, щоб підтримати, попри те, що за ними стежили», – описала Леся Бондарук.Зінаїда брала участь у Норильському повстанні, а Никифор – у Воркутинському. Після звільнення вони одружилися в Норильську, там народилася їхня перша донька. Згодом сім’я переїхала на Дніпропетровщину, де стала відома своєю громадською діяльністю.

Авторка звернула увагу: її книга – саме про таких незвичних людей, які змушені були будувати міста, магістралі, шахти, заводи в СРСР.

«40 міст у Росії з нуля побудовано руками політв’язнів, побудовано руками наших співвітчизників. І ми маємо право вимагати за це компенсацію. У книжці є розповідь про норильський нікелевий комбінат – сьогодні лідер у світі з виробництва золота і платини. Цей комбінат побудований руками наших в’язнів. Він нині під санкціями», – сказала дослідниця.

Видання-попередження

Директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький наголосив, що книга Лесі Бондарук – це видання-попередження: якщо українці не пручатимуться навалі зі Сходу та Півночі, історія продовжуватиметься.

«Радянський Союз допустив кілька помилок стосовно України, які зараз дозволили українському суспільству пручатися російській навалі. Наприклад, після 1956 року дозволив тисячам українців повернутися сюди після того, що вони побачили там. Усі наступні покоління тримають у суспільній пам’яті цю історію. Це підтримує сьогоднішній спротив», – зазначив Олександр Красовицький.Своїми враженнями від книги та особистими історіями, зокрема про знайомство з авторкою, поділилися теж письменниця, публіцистка Надія Гуменюк, свідок першого судового процесу над шістдесятниками, який відбувся в січні 1966 року в Луцьку, Леся Ковальчук, професорка, філологиня, дочка в’язня концтабору Лариса Павленко, і журналіст Костянтин Гарбарчук.

***

«Я прочитав цю книгу. І вам раджу. Вона дасть вам сили у момент, коли опускаються руки і здається, що ти зробив все і більше не можна, бо не в людських силах винести таке, і, мовляв, хай там як, але я своє вже зробив... Таких випадків у житті кожного з нас не бракує. А, якщо згадати про виклики, які породжує сусідство України з фашизоїдними режимами у Москві та Мінську – й поготів. Але ми себе недооцінюємо.

Ми можемо набагато більше і неймовірна стійкість розуму, волі і тіла, названа авторкою «Прямостоянням», – це про найкращих з нас. Таких, на щастя, ніколи не бракувало. Просто не про всіх відомо», – написав журналіст, історик, головний редактор сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані в передмові до книжки «Прямостояння. Українці в особливих таборах ГУЛАГу».

Ольга ШЕРШЕНЬ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---