Коли людина в комі, кожна зміна пульсу, кожен рух повіки чи здригання руки воскресає вже згаслу надію. Ось! Значить є таки життя в цьому тілі, значить бореться хворий! Є шанси одужати!
Схоже сприймаєш кожен новий український фільм. В моєму випадку останньою була «Сафо» - суперечлива, малоукраїнська по духу, зате цілісна і красива кінокартина. Яка, з багатьма «але», та все ж не розчарувала.
І тут з’явився «Владика Андрей». Ніби як моральна відповідь українського по духу кіномистецтва – подумав я. І пішов позавчора у «Промінь». Хоч і не чекав нічого по-доброму нового. Чого?
 
По-перше, знаю, які фільми знімає Олесь Янчук. Хоч їх у нього й небагато, все ж в масштабах українського кіно він – один з «най…». Його фільми – це трагічно-ванільні патріотично-плакальні кінозамальовки з поганими акторами і жахливо штучними діалогами. Зняті вони як правило під фінансовим, моральним чи адміністративним впливом тих, хто, як Дон Кіхот з вітряками, далі бореться з комуністами і зітхає над нещасною долею української нації.
 
По-друге, вкотре дивував вибір теми для кіно. Андрей Шептицький, це звичайно ПОСТАТЬ в усіх відношеннях, але чи під силу нашому кволому кіноматографу гідно її зобразити? Греко-католицький митрополит, якого знали і у Відні, і в Москві, і в Берліні, який будучи українським патріотом, заставив з собою рахуватися і фашистів, і більшовиків, якого євреї визнали «Праведником світу», який долучився до створення багатьох осередків культури і якого поважали і просили захисту і православні, й іудеї – це ДУЖЕ СКЛАДНО.
 
Згадалася знята років 10 тому «Чорна рада» з тим же Романюком в головній ролі. Старанно відтворений за Кулішем сюжет на екрані вийшов малозрозумілою тягучою кашею, а не ілюстрацією складного періоду Руїни. Що таке Україна другої половини 17-го століття  – нормально може розповісти певно відсотків 10 українців. Нащо знімати кіно на складні і вузьковідомі теми?
 
…Але я про «Владику Андрея». Фільм зроблений у вигляді крупних, часто розірваних і перемішаних у часі епізодів з життя галицького митрополита чи когось іншого, хто мав до нього стосунок. То маленький Роман (світське ім’я владики) молиться з мамою у церкві, то якийсь старий чоловік ридає над могилою Шептицького, то раптом ще майбутній владика гуляє на балу в честь дня народження свого батька...
 
Ключовий момент – коли молодий і перспективний Шептицький вирішує податися в духовенство – показаний вкрай зкомкано, сумбурно і незрозуміло. Йому товариш пожалівся, що не бачить сенсу життя, потім Шептицький подивився на портрети своїх предків, розвішані по стінах дому, і… Вирішив. Тонка і мудра думка про те, що «всі ми на цій землі – позичені», про яку говорить молодий Роман батькові,  розрахована у фільмі або на виключну ерудованість чи чуттєвість глядача, або на його готовність потім начитатися критики і коментарів до фільму, щоб зрозуміти, про що ж там ішлося, як зробив це я.
 
Такі ж скупі і скучні майже всі епізоди – бесіди владики з більшовицькими командирами, з «стукачем» Стефаном, з равином, якого митрополит переховував у себе від нацистів. А коли Андрей Шептицький балакав з імператором Францом Йосифом, монарх європейської держави раптом кинувся жалітися владиці: мовляв допоможи мені, не допусти бунту в Галичині, а то, капєц буде моїй імперії...
 
Та з усього видно, що режисер свідомо не хотів робити з Шептицького духовного і громадського діяча, а прагнув показати його людиною з думками, переживаннями і суб’єктивною логікою вчинків. Чи вдалося йому це?
 
На мою думку – абсолютно ні. Творці фільму строго слідувати документальним свідченням про владику, у яких в принципі не може бути багато особистісного, без домислів тут важко. А от з домислами не склалося. Не вийшло з кіношного владики живої людини. На екрані був актор, одягнений в новенький, щойно пошитий  для зйомок костюм, який в різних епізодах говорив потрібні тексти. Там, де владику грав Сергій Романюк – говорив талановито, емоційно, красиво. Там де молодого Романа Шептицького грали якісь бездари (імена яких я навіть і запам’ятовувати не став) – виконання було відповідним… Усі говорили літературно і правильно, кажучи «навіщо», «іди геть звідсіля» і «мені прикро завдавати тобі болю». Навіть комісари НКВД тут виховані як мінімум на шевченкових творах.
 
Та й талант Романюка геть не рятує. Він загнаний в рамки псевдопафосно-штучного сюжету і мусить постійно робити «бровки доміком».
Тому й не витримує фільм критики навіть як «біографічне кіно на межі документальності». Бо біографія може й є, а кіна як мистецтва – мало. Знімав би тоді просто документальний фільм – було б цілісніше… Це я тим, хто скаже, що, мовляв, це не видовищне кіно, тут думати треба.
 
*   *   *
«Владику Андрея» часто порівнюють з «Катинню» Анджея Вайди. Ну ніби є чого – історичний час близький, та й тема українців у Другій світовій від теми поляків у ній же недалеко втекла. Але сама «Катинь» лишає «Владику» далеко в аутсайдерах. Вайда зробив реалістичну, жорстоку і емоційну картину. Янчук певно хотів зробити щось подібне, а вийшло несправжнє, натягнуте і нудне двогодинне видовище, нецікаве ні знавцям постаті Шептицького (бо нічого нового не каже), ні тим, хто почув про нього вперше, бо надто важно слухати про атоми, не знаючи що таке «фізика»…
Отож, знову маємо, по великому рахунку, фільм про добрих українців і злих більшовиків. Причому знову нездалий.
  
Поки в Україні хтось не захоче зняти за мільйонів 30 доларів фільм про те, як українці весело і всі разом б’ють комусь пику (бажано таки москалям), і в кінці усі дружно п’ють чарку за перемогу – кіна не буде.