Інколи окремі факти і події зав’язуються у міцний асоціативний вузол. Відбувається це настільки органічно, що потреби у додатковому конструюванні об’єднавчого сюжету не виникає: достатньо зафіксувати те, що прописалося у пам’яті й що відбувається в реальному часі. Отримана у результаті такої фіксації мозаїка є готовою розповіддю, яка пристрасною асоціативною щільністю може затьмарити будь-яку кількість розрізнених явищ, позбавлених душевного супроводу та сердечної причетності.

Зізнаюсь, подібні асоціативні хвилі накочують на мене часто: вочевидь, так спрацьовують механізми індивідуального сприйняття. І тоді запитую: чи є взагалі сенс про щось писати довгими сюжетними реченнями? Чи не краще занотовувати все лаконічно, влучними штрихами окресливши почуттєвий діапазон? Замість відповіді сідаю перед комп’ютерним монітором, щоб у художньому тексті пунктирно розв’язати фактографічно-подієвий вузол…

22 червня цього року стало для мене саме таким днем – насиченим взаємопов’язаними почуттями і думками, що оживали у процесі щемливих пригадувань. Але перед тим, як розповісти про перебіг червневого дня, подам відомості про кількох воістину просвітлених людей (для зручності читання – курсивом).

Гітарист «Бітлз» Джордж Гаррісон народився 1943 року в Ліверпулі, а помер 2001 року в Лос-Анджелесі. Прожив 58 років. Цікавився східною філософією. Грав на ситарі, брав уроки в індійського віртуоза Раві Шанкара. У бітлівський період музикант написав такі шедеври як «Something» і «Here Comes the Sun». Наприкінці 60-х років Гаррісон познайомився із засновником Міжнародного Товариства Свідомості Крішни Бгактіведантою Свамі Прабгупадою і став послідовником філософії, яка базується на текстах Бгаґавад-Ґіти та інших прадавніх джерелах. Тож для сольного альбому «All Things Must Pass» награв пісню «My Sweet Lord», в якій хвалебні християнські оспівування зливаються з ведичною мантрою «Харе Крішна».

У своїй домашній бібліотеці маю книжки Бгактіведанти Свамі Прабгупади (у дев’яностих роках вони з’явилися в Україні), декілька з них – зі вступним словом Джорджа Гаррісона.

Всеволод Зіновійович Нестайко, автор трилогій «Тореадори з Васюківки» та «В Країні Сонячних Зайчиків», народився у 1930 році на Житомирщині – у Бердичеві. На його творах виросло не одне покоління. Він – класик української літератури. Рішенням Міжнародної ради з дитячої та юнацької літератури «Тореадори з Васюківки» (а книжку перекладено двадцятьма мовами) внесено до Особливого Почесного списку Андерсена як один із найвидатніших творів сучасної дитячої літератури.

…У дитинстві я хворів на гастрит і раз на рік проліковувався в обласній лікарні, у Житомирі. Деякі діти приїздили до лікарні з книжками Герберта Уеллса, Миколи Трублаїні, Олександра Бєляєва, Василя Яна, Володимира Малика. Книжками зазвичай обмінювалися: прочитав сам – дай іншому. Тож якогось разу потрапила мені до рук книжка Всеволода Нестайка «В Країні Сонячних Зайчиків». Читати довелося не тільки вдень, а й уночі: власника захопливого твору мали невдовзі виписати з лікарні, тож із читанням слід було поквапитися. Коли лампу в палаті гасили, я гортав сторінки при світлі, яке крізь рельєфне скло лікарняних дверей заледве пробивалося з коридору. Враження від повісті було дивовижне! Прислухаючись, чи не загляне у палату медсестра і не забере книжку (читати після вимикання світла заборонялося), я дізнавався не лише про казкову Ластовинію та сміливця Веснянку, а й про Пана Морока – начальника Канцелярії Нічних Кошмарів і першого радника при дворі Королеви Глупої Ночі.

«Пан Морок пильно подивився на свічку. Веснянка добре бачив, що він не дмухнув, не махнув рукою, а лише подивився. І… полум’я свічки, немов зіщулюючись від його погляду, почало зменшуватись і поволі згасло. В кімнаті стало темно. Проте Веснянка й далі бачив незнайомця – постать його чітко вимальовувалася на тлі вікна. Ось Пан Морок знімає плащ. Ось він одкинув каптур, потягнув за рукав, і плащ впав на підлогу… Хлопчик мало не скрикнув і відсахнувся від дверей. Під плащем… нікого не було».

Під плащем… нікого не було – ця коротенька фраза стала одним із метафізичних (позаяк без банальних шнурків, часових чи електронних механізмів тощо) детонаторів, завдяки яким відбувалося розширення свідомості.

Шукаючи в Інтернеті процитований фрагмент Нестайкової повісті, натрапив на абсолютно слушну думку про те, що образ Пана Морока корелюється з давньогрецьким втіленням пітьми – Еребом, а також богом, який уособлює смерть, – Танатосом. Нині таке уточнення мені зрозуміле: нарешті все названо справжніми – дорослими – іменами. У дитячі ж роки, захоплено читаючи повістину, здогадувався: Пан Морок – це той, кого наразі я правильно не охарактеризую. Натомість трансцендентний холод, від якого до дрижаків промерзала свідомість, коли я довідувався про плащ, під яким – пітьма і смерть, саме зі смертю та пітьмою асоціювався…

Отже 22 червня заповідався як культурно-просвітницький день.

На 16.00 я мав іти до луцького кафедрального костелу святих Петра і Павла на концерт до дружини – Жанни. Вона грає на скрипці у філармонічному камерному оркестрі«Кантабіле». У програмі недільного концерту – «Реквієм» Франца Шуберта.

Франц Шуберт – великий австрійський композитор. Прожив 31 рік. Помер від тифу. Справжнє визнання, як це буває з митцями такого штибу, прийшло після смерті. Похований був на віденському цвинтарі поруч із Людвігом ван Бетховеном, який казав, що Шуберт має божественну іскру. Епітафія на Шубертовій могилі гласить: «Смерть поховала тут багатий скарб, але ще прекрасніші надії».

А на 18.00 – після концерту – планував поспіти на виставу «Таємниця Країни Сонячних Зайчиків» за Всеволодом Нестайком, яку показував аматорський театр «ГаРмИдЕр» Луцького районного будинку культури (художній керівник Руслана Порицька).

До костелу я поїхав із донькою Ксенією – вона якраз приїхала до Луцька по закінченню університетського навчального року. У спекотний день ми ввійшли до прохолодної будівлі – попід центральною скульптурою Божої Матері, котра, стоячи на земній кулі, поборює змія, попід скульптурами апостолів Петра і Павла. Зайняли місця і якийсь час в очікуванні музичного дійства тихенько перемовлялися, розглядаючи інтер’єр римо-католицького собору – стіни із розписами, ікони, вівтарі, меморіальні дошки, барельєфи. А потім на сцені з’явився хор «Оранта» та камерний оркестр «Кантабіле» – і ми слухали музику Шуберта.

У душі царив спокій. Це було одне з тих прослуховувань, коли не звертаєшуваги на виконавські огріхи, не помічаєш недоліків трактування: існують моменти у житті, коли на все дивишся ясними очима, а тому, як влучно писав поет, все бачиш ніби у профіль – відтак ніщо не заважає вловлювати ідеальне звучання поверх існуючого. Того дня Шуберт був присутній у залі – це точно. Ніщо мирське і тлінне не могло заступити його композиторського генія.

Я слухав музику, а в пам’яті зринали й інші спогади, розворушені виконанням «Реквієму»…

Український композитор Анатолій Васильович Білошицький (1950–1994), чиї твори для багатотембрового готово-виборного баяна стали явищем у світовій баянній літературі, народився у Коростені. Вчився у Житомирському училищі ім. Віктора Косенка по класу баяна, яке закінчив у 1971 році та Київській консерваторії ім. Петра Чайковського – закінчив оркестровий і композиторський факультети. Був прекрасним диригентом і педагогом.

Здобуваючи освіту в Київській консерваторії, я чотири роки вчився у А. Білошицького по класу диригування й інструментовки. Зустріч із Анатолієм Васильовичем, який світився любов’ю до мистецтва і не терпів фальші у спілкуванні та музиці, – незабутній спалах у моєму житті. Настільки відданих мистецтву безсрібників, для яких можливість займатися творчістю є найдорожчим скарбом, зустрінеш не часто.

(Митців, ласих до грошей, все ж більше, аніж готових займатися справою так, щоб жага творчості перетворювалася на рушійну силу мистецтва. Я не проти, щоб письменники чи музиканти добре заробляли, проте не вірю – скористаюсь астрофізичною термінологією, – що великий вибух на території мистецтва ефективно творитиме вражаючі чистотою світи, якщо намагатися зрушити цей процес виключно за допомогою грошей: якщо нам ідеться про справжню культуру, то фінансовий Молох мусить стулити ненажерливу пельку.

Бгактіведанта Свамі Прабгупада у книзі «Бгаґавад-Ґіта як вона є» пише: «Люди, особливо в Калі-юґу, захоплені зовнішньою енергією Крішни і помилково вважають, що збільшення матеріального комфорту зробить їх щасливими. Вони не відають, наскільки сильною є зовнішня енергія, яка обплутує невблаганними законами матеріальної природи. Людина, зачарована ілюзією, намагається стати щасливою шляхом служіння своїм почуттям, але така діяльність не принесе щастя. Замість служити власним матеріальним почуттям, слід задовольняти почуття Господа. Це – вища досконалість життя. Господь цього бажає і цього вимагає».)

Анатолій Білошицький помер, виходячи зі столичного метро, – від інфаркту. У віці 44 років. Швидка приїхала надто пізно. Помер у день свого народження – вісімнадцятого жовтня. Я дізнався про це, коли був у Луцьку.Дізнавшись, вибіг на вулицю і через якийсь час опинився у центральному парку: ходив поміж осінніх дерев і плакав…

На уроках диригування у класі А. Білошицького серед інших класичних творів я вивчав симфонію № 8 Франца Шуберта, яка має назву «Незакінчена», оскільки на відміну від традиційного чотиричасного симфонічного циклу містить лише дві частини. Останній твір А. Білошицького (клавір завершено композитором у переддень смерті), – Концерт для фортепіано з оркестром «Concerto romantico» теж має дві частини – як і «Незакінчена» симфонія Ф. Шуберта. Після смерті Анатолія Васильовича інструментовку концерту для симфонічного оркестру зробив Євген Станкович, а для оркестру народних інструментів – Анатолій Дубина.

І ще… 2012 року рекордингова компанія «Комп Мюзік» видала третій за ліком диск ансамблю сучасної музики «САТ», в якому граю разом із гітаристом Михайлом Стрельніковим, – «Copicat». Для альбому я написав сольну композицію-присвяту «Мелодекламація пам’яті А. Білошицького». Антон Йожик Лейба поділився думками про «Copicat»: «Тонкі ламані лінії, полохливі зустрічі несподіваних звуків, схвильоване дихання струн, клапанів, думок, голосів і – прохолодний простір, у якому все це відбувається. Розбите дзеркало, кожна скалка якого пам’ятає про ціле і танцює в повітрі, намагаючись упіймати всю пам’ять, а не лише її фрагменти…» Notabene: упіймати всю пам’ять – шляхом збирання скалок, шляхом реконструкції дзеркала.

Таким асоціативним пунктиром проминав день – 22 червня: щось відбувалося, щось пригадувалося…

Після концерту я пішов до Луцького районного будинку культури. Знав: вистава за Нестайком має таки бути дитячою (попри те, що у афіші зазначався широкий віковий діапазон: для дорослих і дітей). Однак, ввійшовши до залу і побачивши маленьких глядачів, збагнув, що не почуваюся чужим на святі театрального життя. Мене не гнітила власна дорослість. Було цікаво спостерігати, як на героїв та антигероїв, котрі з’являлися на сцені, реагують дітлахи(вони ж бо реагували так само, як колись реагував я, читаючи книжку).

Керівника театру Руслану Порицьку я знаю давно. Для вистави «Сенат шаленців» за п’єсою Януша Корчака Руслана використала музику з першого альбому ансамблю «САТ». А в Білій Церкві, куди театр їздив на Фестиваль молодої української режисури, в мистецькій лабораторії «Нарсуда» Михайла Стрельнікова актори «ГаРмИдЕру» зіграли мою новелу «Казка про раціонального трубадура». Постановка вистави «Сенат шаленців» збіглася у часі з написанням новели «Цивілізація, карета і TeDeum», тож я вирішив присвятити новий твір Руслані Порицькій.

Після «Таємниці Країни Сонячних Зайчиків» я пройшовся до центру міста, а вже звідти поїхав додому. На одній із зупинок автобус наздогнав групу крішнаїтів, які йшли центральною вулицею і співали маха-мантру «Харе Крішна». Скромного музичного супроводу було достатньо, щоб славити темно-лілового Бога.

Хлопчик, який в автобусі сидів позаду мене, зацікавившись крішнаїтами, запитав у батька: «А чого вони сміються?» Батько пояснив: «Вони не сміються, а радіють».

Порадів і я аж настільки влучній відповіді.

…Когось ми знали. Когось могли знати. А з кимось ще обов’язково зустрінемось – у лагідному і стабільному космосі.

У хвилини, коли помилково здається, що якоїсь миті можеш зостатися сам-один, не запитую, не шукаю відповідей, а просто кажу собі: сонячні люди, чиє світло перебуває з нами і після їхнього переходу у так зване небуття, – вони не залишили по собі найменшої невизначеності, найменшої абракадабри, позаяк жили на світлі – без таємниць, у світі – без мороку. Вони вірили в нас за життя і дивляться на нас звідти – дивляться наче мати, наче батько. Це вселяє надію, що ми, марнотратні сини й доньки, у відповідальну мить все ж станемо такими, якими маємо стати. Якими нас хочуть бачити. Такими, в яких вірять.

P. S. Цей мозаїчний і уривчастий есей написано під композицію «Ґовінда», яку Джордж Гаррісон у 1969 році виконав разом із крішнаїтським ансамблем «Radha Krishna Temple» («Храм Радхі-Крішни»).

липень, 2014р.

Олександр КЛИМЕНКО