Цими днями обирали голову Волинської обласної письменницької організації. На зборах був присутній голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський. Кандидатів було двоє – Олег Потурай, який обіймав посаду у попередні роки, і Петро Коробчук – один з найкращих сучасних українських поетів. Із перевагою у два голоси обрали Петра. Але зійшлися й на думці, що за період Олегового керування клімат у письменницькому колективі значно поліпшився. Обговорення було гострим – зі спілчанським різноголоссям. Проте плюралізм – нехай і недостатньо виважений – все ж є ознакою демократії.

На зустріч з письменниками прийшов ще й представник однієї з політичних партій. Він розповідав, що з дитинства любить книжки і поважає людей, які їх пишуть. А ще повідав письменникам про те, як керівник обласної організації волинських літераторів героїчно протистояв олігархічному тиску – одне слово, одягнув інтелігентного Олега Потурая у бойові лати. Політик мав лагідну маску на обличчі. Грамотно кинув камінь в город олігархів та ворогів України, повідомив про Дебальцеве. І майже одразу після свого виступу зі всіма нами попрощався.

Не люблю говорити про політику і політиканів. А ще більше не люблю згадувати у своїх есеях імена людей, до яких ставлюсь із великою підозрою. Проте бувають ситуації, коли мовчати про них не можна. Бо інколи мовчання стає запорукою тієї байдужості, про яку писав Бруно Ясенський: «Не бійся ворогів – в найгіршому випадку вони можуть тебе вбити. Не бійся друзів – в найгіршому випадку вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих – вони не вбивають і не зраджують, але тільки з їхньої мовчазної згоди існує на землі зрада і вбивство». Слова польського письменника є своєрідною інтерпретацією євангельського тексту: «Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був! А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе зі Своїх уст».

Йдучи на письменницькі збори, я проходив біля Свято-Троїцького кафедрального собору – повз фотографії героїв Небесної Сотні. Вони дивляться зі свого картону мовчки, без брехливого пафосу. Проте їхні обличчя – як не парадоксально це звучить – живі. Загиблі герої вже не читатимуть книжок на Землі. Їхня смерть стала лакмусовим папірцем – для всіх. Вони не були під Дебальцевим – не встигли. Їхні ідеали опинилися поза територією бізнесу і грошви…

Слухаючи політика-книголюба, я подумав: літератори мають вести з можновладцями і політиками рівноправний діалог, а не падати перед ними на коліна, випрошуючи копійки на видання своїх книжок. Якщо ми прогинаємось за кусень хліба, то й ціна нам і нашим книжкам – ламаний гріш. Натомість ми зобов’язані виступати єдиним фронтом – за ідею. Не за художню, звісно ж, а за ідею справедливості. З літературою ми якось розберемось самі, без порад випадкових бібліофілів. І хоча та умовна письменницько-фронтова лінія не проходитиме під дебальцівськими кулями, але, відстоюючи свої світоглядні принципи, нам принаймні не буде соромно ходити повз фотографії героїв.

квітень, 2015 р.