Моє знайомство з кінематографічним мистецтвом розпочалося у Коростишеві в часи, коли квиток на дитячий сеанс коштував десять копійок, а вікове обмеження «до 16 років» на афіші зачиняло двері на фільми, рекомендовані цензурою для дорослої публіки. За часів радянської влади на кінотеатр у Коростишеві перетворили бароковий костел XVIII століття. Католицький храм, щоправда, ставав кінотеатром поступово, зазнавши купу проміжних трансформацій: починаючи з 1936 року комуністи перетворюють костел на зерносховище, розташовують у ньому відділок НКВС, а потім, дослухавшись ленінської агітки «з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно», споруду «модернізують» – так у місті з’являється прямокутна будівля з надписом «кінотеатр». Дзвіниці, звісно ж, щезли, орган та ікони – теж. Поруч із «побудованим» кінотеатром виросло ще одне приміщення – тир, де перед сеансом можна було постріляти з пневматичної гвинтівки в металевих звірів – три копійки за постріл.

Цей коротенький спогад ілюструє період, коли насаджувалась нова – комуністична – «релігія». Але тридцять п’ять років тому я таких речей не розумів, тож у тирі, перехопивши дихання і закривши ліве око, праве фокусував на мішені – й у моїй дитячій душі було сонячно.

Читаючи нещодавно книжку відомого польського режисера Кшиштофа Зануссі «Час помирати», в есеї «Моя Україна», написаному спеціально для українського видання, натрапив на такий спогад: «Шукаючи родинних зв’язків з Україною, я покликаюся на родину моєї дружини Ельжбєти: вона походить із тих Ґрохольських, що з Вінниці. Ґрохольські мали графський титул; у XV вони покинули центральну Польщу, щоб вибудовувати на Україні оборону проти татар. Вони й гадки не мали, що колись історія зарахує їх до «загарбників»; любили Україну, знали мову та місцеві звичаї, але почувалися поляками і протрималися у Вінниці, у П’ятничанах та Стрижавці аж до більшовицької революції. Моя теща Святополк-Четвертинська вела свій рід із Київської Русі, з княжого роду від скандинавського Рюрика, основоположника Рюриковичів. (…) Саме завдяки дружині я забажав побачити українську землю. Разом нам вдалося відвідати Львів та Вінницю, й це було в останні роки існування Совєтського Союзу. Я зі своїми фільмами приїхав тоді на запрошення Спілки радянських кінематографістів». Автомашиною діставшись Вінниччини, К. Зануссі пише про те, що побачив: «З двох давніх палаців вцілів лише один, у П’ятничанах, майже в центрі міста. А Стрижавка обернулася на в’язницю: від палацу нічого не залишилося, натомість зберігся маленький католицький костьол, який совєтська влада перетворила на кінотеатр, завдяки чому я як кіномитець – силою метафори – виявився залученим до епопеї культурних змін. На сьогодні той костьол повернувся до властивих йому функцій».

Кшиштоф Зануссі народився у 1939 році в переддень світової війни, тож побачив кінотеатр на Вінниччині у зрілому віці. Можна лише уявити, що відчував один із основоположників течії «Кіно морального неспокою» у польському кіномистецтві, стоячи перед будівлею публічного показу і перегляду фільмів – спаплюженим костелом. Можна лише здогадуватися, афіші яких фільмів майоріли на стінах стрижавського кінотеатру у 80-х роках минулого століття, проте вони, думаю, не відрізнялися від афіш коростишівських.

Останні роки існування СРСР, про які пише К. Зануссі, пов’язані з горбачовськими реформами – Перебудовою. Передивившись сьогодні довгий список фільмів, знятих польським режисером ще до описаної ним поїздки, подумав, що у другій половині вісімдесятих років (а знімав режисер у 70-х–80-х роках по два, три, чотири, а то й п’ять фільмів на рік) жодного з його кінематографічних творів я не подивився. Не подивився, хоча початок Перебудови припав на роки мого навчання у Житомирському музичному училищі, а саме в той період я переглянув кілька геніальних фільмів, які вплинули на мій світогляд і естетичний смак, – насамперед, це «Сім самураїв» Акіри Куросави та «Андрій Рубльов», «Ностальгія», «Жертвопринесення» Андрія Тарковського.

Саме Андрія Тарковського Кшиштоф Зануссі називає одним зі своїх улюблених кінорежисерів – поруч із Інгмаром Бергманом, Луїсом Бунюелем, Еріком Ромером, Григорієм Чухраєм. Для сценариста К. Зануссі важливим є письменницький досвід Томаса Манна, Джозефа Конрада і Федора Достоєвського. В музичному мистецтві режисер надає перевагу класикам: Йоганн Себастьян Бах, Вольфганг Амадей Моцарт, Людвіг ван Бетховен.

У творчому доробку Кшиштофа Зануссі – 7 короткометражних і 25 повнометражних художніх фільмів. Першу стрічку із назвою «Структура кристалу» знято у далекому 1969 році, останню, яка має назву «Чужорідне тіло», – у 2014-ому. Найвідоміші твори К. Зануссі – «Ілюмінація», «Захисні кольори», «Константа», «Імператив», «Рік спокійного сонця», «Брат нашого Бога», «Життя як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом». Окрім художніх, режисер знімає телевізійні фільми, розповідаючи в них про Наполеона, Марію Валевську, Кшиштофа Пендерецького, Вітольда Лютославського, Марію Домбровську. К. Зануссі удостоєний багатьох престижних нагород – «Золотий лев» Венеційського кінофестивалю, призи Берлінського, Каннського та інших фестивалів кіномистецтва.

Про що фільми, сценарії яких пише Кшиштоф Зануссі? Про людину. Про її життя та смерть. Про пошуки смислу людського існування. Про надію, віру, любов. Про гуманізм. Про випробування і вміння до останньої миті залишатися вірним своїм ідеалам. Недаремно у кінофільмі «Життя за життя» (1991) розповідається про Святого Максиміліана Кольбе. Думаю, К. Зануссі не міг не зняти цього фільму. І якби мене запитали, яку кінострічку подивитися, щоб зрозуміти світоглядні підвалини творчості кінорежисера, я порадив би переглянути «Життя за життя».

У фільмі митець моделює ситуацію, в якій головний герой опиняється перед проблемою морального визначення, що її можна розв’язати лише через спокутування своєї ненавмисної провини і примирення з Богом. Кшиштоф Зануссі моделює ситуацію на тлі реальних подій…

З нацистського табору смерті Аушвіц, де утримується отець Максиміліан Кольбе, втікає в’язень Ян і його не знаходять (NB: реальні факти свідчать, що він насправді потонув у вигрібній ямі). За втечу фашисти показово карають десятьох в’язнів. Серед них – Максиміліан Кольбе, який віддає своє життя за ближнього – юного хлопця, який плаче і побивається перед лицем смерті.

(У фільмі «Життя як смертельна хвороба, що передається статевим шляхом» (2000) К. Зануссі теж торкається теми готовності людини зустріти смерть. Святий Бернард рятує конокрада, якого хочуть повісити, але він не готовий померти. Святий забирає злодія з собою у монастир, обіцяючи повернути його тоді, коли він зможе без страху прийняти смерть…

Головний герой фільму – смертельно хворий лікар Берг, розуміючи безвихідь своєї ситуації, переймається запитанням: які слова сказав Святий Бернард конокрадові, що той смиренно прийняв покарання?)

Не дотримуючись у фільмі «Життя за життя» реальної історії, К. Зануссі дарує втікачеві Яну життя. Дарує, щоб той довідався про загибель десятьох в’язнів, спричинену його втечею, і мученицьку смерть священика. Ян спілкується з багатьма людьми, хто знав чи чув про М. Кольбе. Колишній утікач намагається збагнути вчинок священика, якому почали молитися у храмах. А ще Ян чує цинічні розмови про те, що, мовляв, «костелу потрібен новий святий», які дозволяють чоловікові приглушити задавнений біль від усвідомлення власної – нехай і ненавмисної – причетності до загибелі людей. У стані душевного неспокою чоловік виїжджає до Америки. Розв’язка настає на останніх хвилинах фільму, коли напруга сягає найвищої кульмінаційної точки і здається, що режисерові не вдасться у позосталі секунди знайти переконливе художнє завершення. Як раптом колишній в’язень вмикає телевізор і чує повідомлення про беатифікацію М. Кольбе – зарахування до лику блаженних. Чоловік судомно кладе до рота пігулку, рятуючись від серцевого нападу, – а вже за мить, спокутуючи гріхи, падає на коліна перед портретом Святого, який показують на екрані…

К. Зануссі називає себе динозавром у мистецтві, усвідомлюючи, що високий кінематограф змушений змінюватися у часи тотального домінування попси. Натомість режисер стверджує: високе мистецтво – рушійна сила, яка змушує людство еволюціонувати. Коли ж запитують, чи не ображає його те, що молоді люди дивиться фільми не в кінотеатрах, а на дисплеях величиною з поштову марку, К. Зануссі відповідає: нічого, може, у молоді згодом виникне бажання переглянути фільм у кінозалі.

Якось відомий тележурналіст Володимир Познер запитав Кшиштофа Зануссі:

– Опинившись перед Богом, що ви йому скажете?

Кінорежисер зніяковів, якось по-дитячому знизав плечима. На обличчі з’явилась лагідна і напрочуд світла усмішка. Написавши купу сценаріїв, знявши десятки фільмів, на запитання відповів скромно:

– Буду мовчати.

листопад, 2014 р.