Все, про що сьогодні думається і пишеться, обертається – хоч-не-хоч, мимоволі – довкола політичної ситуації в Україні: полум’я реальності притягує метеликів нашої свідомості. Притягує, позаяк ми змалечку вростали у соціум. Наші думки, устремління у роки ще недавнього та відносного затишшя (із суцільним побутовим і культурним секондхендом, малобюджетними поїздками у Крим, безперспективним животінням в анемічній країні із проросійським урядом, тотальною корупцією та брехнею) перебували поодаль вогню, роздмуханого недругами в українському сьогоденні. Тому колись – раніше, до кривавих і пафосних подій на Євромайдані, до вбивства героїв Небесної сотні – все сприймалося у більш райдужному світлі.

Ми жили, розмірковуючи про мистецтво – бодай раз на тиждень. Ми ходили на концерти – двічі на рік. Насолоджувалися театральними виставами – тричі у п’ятилітку. Словом, кожен кшталтував і гартував свій дух із тією інтенсивністю й наполегливістю, якої прагнув. Як вважав за доцільне це робити. Через те кожен відреагував на загрозливі виклики часу, перебуваючи у тій інтелектуальній і духовній формі, якої набув за роки попереднього – мирного – життя.

А що ж змінилося за цей час? Ми не опинилися за межами суспільства, оскільки не могли опинитися поза ним. Але чи здатні ми нині відійти від вогню дійсності, який не лише обпалює, а й знерухомлює і гіпнотизує, заважаючи думати так, щоб досягати нехай короткочасного, але просвітління? Чи здатні ми зрозуміти, що боротьба між добром і злом, насамперед, відбувається у наших серцях і якщо не вирішити важливі питання самим, то їх за нас вирішать інші, злі люди – на свою користь? Чи збагнемо, що свідомість окремої людини – це та територія, над якою завжди хтось намагатиметься чинити насилля, намагатиметься огородити її колючим дротом? Якщо здатні, якщо збагнемо, то слід з більшою прискіпливістю та перебірливістю «підгодовувати» свій мозок правильним інформаційним паливом, слід довіряти лише перевіреним і надійним джерелам. Зрештою, є очевидний сенс у пошуках нових інформаційних просторів…

Ці роздуми спровоковані статтею Василя Слапчука «Чистий четвер або як очистити Україну», опублікованою у блозі письменника на сайті Інформаційного агентства Волинські Новини». Літератор пише: «Можна бойкотувати будь-які російські товари. Навіть газ і нафту. (…) Ми позбавили б Росію одного із основних важелів шантажу і тиску на Україну. (…) Якщо ж ми відмовимося від посередництва російськомовних перекладів, то скотимося до печерного рівня. Це тільки собі на шкоду. Однак і погоджуватися з подібним станом речей також неприпустимо. (…) Гадаю, повноцінну альтернативу українцям могла б надати сусідня Польща. Ось вона, поруч. І позиція її стосовно підтримки України у протистоянні з Росією найбільш принципова і щира».

Наведена цитата є реакцією Слапчука на зміни в українському житті. Спробою розірвати колючий дріт, яким упродовж століть обплутували нашу національну свідомість, чинячи насилля. Викликом повзучій русифікації, яка в’їлася й вгризлася у наші гени. Яка намагається в’їдатися і вгризатися далі – на рівні побутового комфорту (газ, нафта) і на рівні духовної потреби (книжки). Слапчук пише про польську альтернативу, намагаючись намацати нові обшари, звідки українці могли б чекати дружнього, чистого вітру. Це не означає, що маємо відмовитися від російськомовних книжок. Завдання полягає в іншому: мусимо максимально убезпечити, захистити свою свідомість (свідомість окремого індивіда, а відтак – свідомість національну), збільшивши кількість інформаційних джерел й принципово піднявши їх якість. Маємо зробити це сьогодні, коли Росія, керована новітнім фюрером, виступила брехливим агресором, ворогом. Коли Грузія, країни Прибалтики й особливо сусідня Польща підтримали нас – словом і ділом.

Звісно ж, кожна з країн (як і кожна людина) має свої причини робити так, а не інакше. Це зрозуміло. Проте такі вчинки не забуваються. Навпаки. Вони запам’ятовуються – із вдячністю та любов’ю.