Коли ми зробимо огляд Луцька, не детальний аналіз, який дасть числа, а огляд певного віддаленого масштабу, щоб не спіткнутися об деталі, але вловити загальний зміст, ми побачимо те, що вкладається у поняття «дух часу».

Це відчуття певних тенденцій і їхніх структур, правил, за якими ці структури побудовані.

Ці правила у кожен відтинок історії різні. Вони тільки частково універсальні, їхня всезастосовність завжди підважується локальними обставинами і соціальною розрізненістю, які разом виражаються в політичній, культурній, економічній тощо самобутностях конкретного місця і часу.

У цій статті мене буде цікавити саме універсальне і те, як воно взаємодіє з луцьким. Буде цікавити етика плинності і естетика суб’єктивного, плюралізм сенсів і відсутність вертикалі істини – те, що супроводжує глобальну кризу ідентичності міста, яку воно переживає у постмодерну добу.

Луцький міт. Як місто втрачає себе

Той вид ідентичності, яку піднесли на п’єдестал романтики і повстанці ХІХ століття, неминуче пов’язаний з національністю, яка є лише тимчасовою базою для глибшого поняття (і яка використовує це поняття) – історичності. Що ж це за така самобутність, яка зав’язана на минулому?

Ми її добре знаємо, бо живучи в Луцьку, стикаємося з нею повсякчас у різних сферах. «Історія», яка пронизує культуру, стала певною апріорною характеристикою міста, до якої апелюють, з якою заграють і яку використовують. Луцьк – одне з найстаріших міст України, важливий центр волинських князівств, південна столиця князівства литовського і так далі. Ці тези відомі.

Одним із найважливіших стовпів цього поняття є мітичність (міфічність, легендарність). Тобто певна непорушна істина, яка не обов’язково корелює з суворою історичною правдою, але яка лежить в основі самосвідомості міської культури. Те, з чого черпається енергія і завзяття. Певний сталий образ самого себе. І на цьому, сказати б, базовому рівні, ми можемо побачити кризу.

Один із таких мітів, дуже популярних – це замок. Його образ часто використовується так, ніби замок це «наше все». Лучани чутливо реагують на цей образ, вони пишаються, якщо твердиню хвалять, а рейтинги, в яких символ міста не потрапив у якусь умовну абстрактну «п’ятірку», називають заангажованими. Замок став не тільки символом Луцька, а й ідентифікатором для тих, хто не дуже знає і любить Луцьк, але хоче долучити образ свого Я до чогось гарного і величного. Це все зрозуміло.

Набагато цікавіше подивитися на непопулярні, але все ж міти. Один із них – караїми. Тут ситуацію видно значно краще. Караїми видаються невідлучною частинкою міської самобутності, яку не забувають і про яку часто згадують тоді, коли хочуть показати свою обізнаність, відчуваючи при цьому, що ця малознана частинка належить до чогось більшого і понадчасового – до луцького міту.

Однак це все ж рідкість. Те, що відбувається у більшості, є протилежним. У 2017 році останній символ луцького караїмізму був остаточно втрачений. Це будинок на вулиці Караїмській, в якому жив останній караїмський священик міста і де до Другої світової війни була школа й осередок громади. Будинок більше не репрезентує якоїсь історії і те, що з ним сталося, дуже зачепило почуття небайдужих лучан. Ширший просторовий і часовий контекст повертає нас у 1972 рік до факту знищення релігійного храму караїмів кенаси, а це в свою чергу веде до теми радянської боротьби з релігією і культурою. Вервечка асоціацій занадто болюча і, здається, зупинити її неможливо.

Те, що насправді відбулося – це деконструкція міту. Важливим є не стільки сам будинок з цегли, скільки міт про луцьких караїмів і караїмів як лучан. Його перебудова – це в першу чергу акт духовного вандалізму, який деконструює легенду. Але в цьому і ховається парадокс сучасної множинної ідентичності. Бо ми питаємо, чи може приватна особа, яка проживає в цьому будинку, замахуватися на міт міста? І кажемо, що ні, але постмодернізм ствердно і байдуже киває, що так...

Бо одна з його основ – плюралізм думок, в якій жодна не є правильною. Отже, не є правильною і абсолютною думка, що цей будинок треба було зберегти. Кожна думка має право на існування, поки вона не загрожує фізичному життю людей. Ми спитаємо: а хіба втрата будинку уже не свідчить про перейдену межу? Але «дух час» знову нам відповість: а судді, який би визначив, що межу перейдено, просто не існує.

Це лише яскравий приклад, який показує тенденцію. Охрещений народом «мангал» на П’ятницькій гірці також це добре показує. Ще один із сотень прикладів – бруківка на вулиці Кривий Вал. Були якісь протести проти того те, що її викладають не так, як вона лежала, але загалом треба визнати, що місто безвольно скорилося у втраті і цього елемента. Видимої трагедії не стається в жодному з цих випадків, місто живе й далі, вся драма – всередині, у невидимій сфері «порядків», які завтра виховають якийсь новий тип поведінки.

Тож якщо ми говоримо просто про іншу етику відносин, ніж би нам хотілося, то де тут криза? Вона у тому, що раніше (коли раніше? залишу це слово мітичним) ідентичність будувалася на певній історичній моральності, яка добре знала, що можна робити, а чого ні. І хоча нею часто нехтували з економічних і політичних причин, той, хто це робив, завжди знав, що він чимось нехтує. Сьогодні так не прийнято вважати. Зараз це називається просто іншим поглядом. Ідентичність міста будувалася на його історичності. Тобто були певні традиції, яких намагалися плекати. Сьогодні історичність більше не є авторитетом.

Втрата культурної спадщини в Луцьку означає те, що ця спадщина так і не стала базою для будування подальшої ідентичності міста. Вона є тим, чому практично не відводиться роль як чинника життя міста. Минуле не є натхненням для сучасного і майбутніх проектів. Воно не використовується як «архетип Луцька», на якому розвивається подальше життя.

Безумовно, ці приклади дуже прості і навіть примітивні. Для ширшого розуміння, треба зробити «розтин» міської культури Луцька в сенсі його політики, економічних порядків, права, звичаїв щоденного спілкування, любовних відносин мешканців, стратегії і так далі, що для цієї статті є занадто тонкою задачею.

Напевно, ніхто не досліджував, або не оприлюднював результатів про те, як же усвідомлюють себе мешканці Луцька, з чим вони себе асоціюють. Але і без цих даних, ми можемо вловити загальний настрій. Цей настрій корелює з дослідженнями інших українських міст, з якого випливає певна розмитість сталої ідентифікації. Очевидно, що для Луцька «історичний пакет» образів буде основним, бо немає інших суттєвих складників міської ідентичності (промисловий Луцьк, спортивний, курортний і так далі).

«Міф міста» в Луцьку недосформований. Він застряг між «князівським», «багатокультурним», «туристичним», «європейським», «прикордонним» містом і відсутністю такого тлумачення взагалі. Міф міста періодично і випадково намагаються подати з самопроголошеного авангарду, але маси його не підтримують. Можливо, однією з причин є модерна демографія 1940-1970 років, яка «пережувала» давню культуру. Це населення, яке не має родичів у місті, давніше Другої світової. Луцька культура крутиться навколо тих, хто не є носієм «луцької легенди» і природно її не відчуває. Дуже важливо для Луцька розуміти, що справа не в тому, ніби є авангард, який несе ідею, яку не розуміють. А скоріше в тому, що в принципі ніякої ідеї нема. Вона розмита, нечітка, неконкретна і неартикульована.

Ідентичність міста і плинність самоусвідомлення лучан

В умовах суспільства, яке швидко змінюється, за темпом змін підтягується і оновлення міста. Сам дух оновлення за цих умов, як показує досвід, відіграє більше значення, ніж якість цих змін. В психологічному плані оновлення є позитивним і тим бажанішим, чим довше і сильніше відчувається певний застій. Подібно до сучасної людини, що не може собі дозволити зафіксуватися на якійсь одній ідентичності, прагнучи бути відкритою для нового досвіду, сучасне місто також прагне самооновлюватися. І тут постає гостре питання, яке на прикладі Луцька добре видно.

Як слушно зауважили, необхідність оновлення аргументується прагненням зберегти певні об’єкти, що руйнуються з часом, та бажанням зробити міське середовище більш зручним для користувачів. Водночас ініціатори оновлення зазвичай намагаються отримати комерційну вигоду від зміни міського середовища, що часто означає втрату його історичної та культурної специфіки. Міській спільноті це ніколи не подобається. І тоді спрацьовує один із підвидів міської ідентичності – ідентичність спротиву, яка звертається до самоусвідомлення людини як мешканця Луцька, якому не байдуже не тому, що він конкретно на цій вулиці живе, а тому що це в принципі його місто.

Як стверджують дослідники, сучасне місто стає полем бою локальних ідентичностей і глобальних натисків. Для Луцька гострою проблемою є відсутність місця для фізичного розвитку і перенаселеність. Потенціал до розбудови вимушено перемагає і в результаті цього ми все частіше бачимо забудови там, де ще вчора вони вважалися неприйнятними і безглуздими (набережна, зелені зони, історичні райони). Конкретні адреси луцьких скандалів дуже відомі. Урбаністи переконують, що для оздоровлення ситуації треба робити все навпаки – розбудовувати публічні простори для усіх громадян.

Чи становить луцька ідентичність спротиву якусь єдність? І розширено: наскільки якісно різні групи можуть об’єднатися заради подолання спільних проблем? Ідеться не тільки про певну групу активістів тих чи інших сфер і проблему їхньої внутрішньої єдності. Питання загалом до луцької спільноти, в яку рівноправно входять різні групи. Те, що ми маємо, дуже рідко може похвалитися спільнодією, і зазвичай відповідь на питання єдності луцької «ідентичності спротиву» залишається риторичним. І це пряма загроза ідентичності міста, яка капітулює перед приватними інтересами. Але це вищий рівень. Є і простіший, який зводиться до не менш дискусійного питання: скільки людей в Луцьку готові сказати, що це місто є їхнім? І що вони під цим розумітимуть?

Реакція, механіка і три кити

Отже, міт помер. А разом із ним – істина. Є така думка, що постмодернізм – це критика цінностей модерну, які заклалися ще в часи Відродження. Постмодерн скасував абсолютизм цінностей і піддав сумніву «істини». Перш за все тому, що люди втомилися від панування конкретних ідеалів, але не менш важливо, що і ці ідеали впродовж модерної історії ХХ століття самі скомпрометували себе. Вони вичерпалися і показали свою неспроможність.

І ця критика, яку ми бачимо, є скоріше реакційною і аж ніяк не належить до тієї, яку можна назвати конструктивною. На перший погляд, маємо гарну ідею – ніхто не претендує на перевагу, всі мають рівні права, будь-які ідеї цінні. За цим поглядом ми і справді не даємо втратитися чомусь важливому. Але з іншого боку, і це стало зрозуміло досить швидко – такий стан не дає відчуття ґрунту під ногами. Якщо ніхто не є правий, а все допускається (якщо не переходить межі фізичної загрози), ми опиняємося вкінці-кінців лише в морі ідей і поглядів, які не можуть узгодитися між собою, а відтак втрачають силу єдності. Це в дечому схоже на принцип поділу і владарювання: розділи щось на 10 рівноцінних складових і жодна складова не буде мати такої сили, як попередня єдина річ, і не буде претендувати на провідну роль. Ці міркування трохи небезпечні, бо можуть призвести до виправдання нового насильства = давайте силою об’єднаємо ці 10 розрізнених елементів to make our Idea great again. Але тут ідеться про дещо інше.

Скоріше – про втрачений міт і про втрачений сенс життя. Про те, що мотивує глобально. Різні оглядачі, які пишуть про постмодерний стан, сходяться на тому, що усі колишні важливі міти нам зараз замінив конс’юмеризм, споживацтво. Ніщо так наполегливо не пропагується, як купівля товарів і ні на що так багато не тратиться енергії, як на створення продавцями у покупців зайвих потреб (щоб купити чергову річ).

Ринок як явище і сукупність відносин став визначальним у нашому житті. У сучасному стрімкому світі, щоб залишатися у попиті на ринку, треба постійно змінюватися і адаптуватися під конкретний клан, рід діяльності, партію. А завтра все знову перемішається. Це ще раз призводить до розмивання ідентичності, до її плинності, нестабільності, до кризи. А раз так – ні на чому не можна зациклюватися, ніщо не сприймати серйозно, бо завтра на цьому місці можеш уже опинитися ти. На противагу людині модерній, яка концентрувалася, щоб створити свою ідентичність, завдання сучасної людини – не зациклюватися, звільнятися, не узалежнюватися, не падати в кабалу обов’язку, вступати у громадянський шлюб і у відносини «без зобов’язань». Поверховість сприйняття, незацікавленість, небажання розуміння. Кілька років тому під час одного опитування, зробленого на Меморіалі в Луцьку, виявилося, що 50% опитаних думають, ніби під центральним обеліском стоїть пам’ятник Лесі Українці.

Але вернемося до критики. Вона як реакція виражає лише силу емоції, силу страждання, але не конструктивну ідею. І ця сила емоції породжена в тому числі відчуттям втрати міту. Нещодавно зі мною стався показовий випадок. Я прогулювався у парку і фотографував канали, над якими простягнулися оновлені алеї з парасольками. Поруч ішла якась жінка і питально-ствердно заявила, що я роблю якийсь «звіт для міськради». Тоном докору жінка сказала зробити фото інших каналів – зарослих ряскою. Вона пробувала тролити мене.

«Можете нічого не казати», - сказала жінка, попереджуючи мої можливі пояснення чи заперечення. Її зовсім не цікавило, хто я такий і навіщо роблю фото, їй важливіше було приписати мені роль. І ми маємо чесно сказати, що ця жінка узагальнює збірний образ, адже дуже часто саме таким є обличчя луцьких активістів. Є дуже багато такого, коли не бачиться далі свого носа, а приписується.

Чи є це явище винаходом нашого часу, якимось особливим наслідком постмодерного стану? Мабуть, ні. Бо можна з певною долею помилки зауважити, що «такі люди були завжди». Але не можна з чистою совістю поставити на цьому крапку і сказати, що під цим не відчувається певного «морального розчарування» суспільства від відсутності твердої основи, відсутності ідеалу, до якого можна апелювати. Судді, який є містилищем істини, і скаже, звужуючи, для кого треба і не треба робити звіт про благоустрій. Раніше такий авторитет завжди був. У наш час його більше немає. Окрім, звісно, суб’єктивності. Цього внутрішнього арбітра, який залежить від доброї вдачі, освіченості, виховання.

Відсутність універсального містилища істини, неможливість побудувати місток між нами і пізнанням істини це і є постмодерність. І який висновок? Ніхто не правий, але кожен правий у міру своїх внутрішніх якостей. Для Луцька, який не є світовим містом, але плаває в морі глобальних тенденцій, це буде означати і подальше «плавання» на шляху до розвитку і вічний сумнів в обраному шляху (якщо той, кому призначено сумніватися, буде чесним із самим собою) до того моменту, коли про новий твердий ґрунт не буде заявлено досить голосно.

Тут треба вдатися до одного вагомого пояснення. Попри те, яким світлом ми освітлюємо описану ситуацію в парку і типову ситуацію в місті, існує можливість замінити колір лампочки. Він, правда, не буде рівнозначно освітлювати цю ж ситуацію, як і інші кольори, але неодмінно виявить в суспільстві і його культурі ту частину, яка найкраще піддається освітленню саме цим кольором. І таких кольорів є три відповідно до трьох типів суспільств, крізь які відбувався розвиток: традиційне, модерне і постмодерне. Наш час розшарований. І коли ми шукаємо приклади глобальних тенденцій, це не означає, що ми не зможемо знайти прикладів досить традиційних.

Це само собою зрозуміло. Але важливо не випускати це з уваги, щоб краще дотримуватися сегрегації прикладів. Наше «тут і тепер» розшароване і те, що відбувається, не конче мусить виражати глобальні тенденції доби.

З іншого боку, є ряд неоднозначних ситуацій, в яких, з першого погляду, важко добачити ознаки постмодерної етики. В принципі це характерно для міст, де описані вище три типи суспільств перетинаються, зливаються, намагаються діяти в єдиному часі і просторі. Це те, що ми зараз переживаємо. Однак не треба забувати, з одного боку, про чисто механіку ситуації і, з іншого, «моральний фон» доби, який викликає конкретні мотиви. Певна група людей вирішує покинути Луцьк і поселитися біля нього у містечку зі шлагбаумом, пояснюючи це міркуваннями зручності, безпеки тощо, але цим самим вона також стане прикладом gated communities, типових для постмодерних міст. Це свідчить про дезінтеграцію спільного життя. Отже: є безпосередні мотиви ситуації і є фон (він неодмінно глобальний що в Луцьку що в Лондоні з поправкою на культуру), з якого ці мотиви беруться. Те саме з жінкою у парку.

У підсумку, Луцьк немає повноцінно сформованого Міту. А те, що було раніше, уже розпалося під впливом сучасних тенденцій. Це призводить до зниження рівня енергії для сталого розвитку (подолання проблеми роз’єднаності, плюралізму, плинного самоусвідомлення і цінностей неспоживання), а отже, можливості кращого життя. Міський простір внаслідок дискредитації істини заполонили підміна понять, суб’єктивізм і швидка вигода.

Exodus

Що відбувається у світі? На противагу відомій тезі про кінець історії висувається теза лише про кінець географії. У часи індустріалізації, щоб працювати, треба було фізично іти на завод. У добу інформаційну, можна взагалі нікуди не йти, а сидіти вдома, або поїхати в ліс і скидати роботу файлообмінником. Людина вже не прив’язана до конкретного місця так жорстко, як раніше. Звільнившись від місця фізичного, вона натомість стає все більше шукати місце самій собі.

Втрата істин вимила ґрунт під ногами у не одного покоління. Десь це відбулося в перші десятиліття після 2св, в Україні – починаючи з 1990-х. Дослідники цієї теми солідарні в наступному: сучасна людина доходить до межі насичення постмодерним станом, вона починає задумуватися про цінності, які би вилікували «секуляризоване» в широкому значенні суспільство.

Ми бачимо, як знана теза про втечу від свободи починає знову працювати. Глобальне людство починає наїдатися відносністю, споживацтвом, безвідповідальністю. Воно захоплюється тими суспільствами, які здатні за власні ідеали іти на великі жертви. Як добре показано ще в середині ХХ століття, свобода для людини і (невротичного) суспільства є нестерпними. Люди не знають, що робити на одинці з самим собою. І тому мимовільно шукають певного підпорядкування цінностям і ідеалам. Криза солідарності ще більше загострює потребу в об’єднанні чимось вищим і сильнішим, ніж свобода. Якого саме втілення набуде ця схема після постмодерного часу?

Уже стало зрозуміло, що відкритість (у плані вільного пересування і того, що називається open minded) призводить до напруження. Бо у глобальному вимірі вона асоціюється з «ударами долі» від тих, хто її не визнає; найяскравіший приклад – тероризм. Держава переживає кризу легітимності, бо вона більше не дає захисту від понаддержавних ринків, вона натомість підпорядковується глобальним механізмам. Дослідники звертають увагу на відчуття незахищеності сьогодення, непевності майбутнього, безсилля і страхи, перед якими постає сучасна людина у глобальному контексті.

Усе це, вважають, буде йти до закінчення. Сучасний стан варто вважати лише за перехідну ланку до чого інакшого. До появи нових цінностей і орієнтирів, які більше не будуть абсолютизувати безвідносність і плинність. Попри страх кінця історії, відбудеться лише кінець постмодерності і пошук «нових прив’язаностей».

І Луцьк, який вариться у глобальному котлі, дуже переосмислить свій сьогоднішній досвід. У цьому і висновок, який прогнозує шкодування за втраченим і новий оптимізм водночас.



Джерело: Хроніки Любарта