«Фата-моргана – за переказами, фея, що живе на морському дні і обманює мандрівників примарними баченнями - складнеоптичне
явище ватмосфері, складене з декількох формміражів. Пов'язане з аномальною рефракцією сонячних променів, внаслідок чого у
повітрі з'являються зображення наземних предметів, що знаходяться за горизонтом»
(Із Вікіпедії)

У пам’яті надовго закарбувалася думка канцлера ФРН Ангели Меркель відносно моралі в політиці, яку вона донесла до виборців на одному з своїх передвиборних мітингів, вона гідна того, щоби привести її повністю. У своєму виступі «Mutti» («мамочка») всіх німців заявила, що «мета її правління за останні чотири роки знову досягнута - люди стали жити краще, бо кожен крок її уряду приносив конкретну користь людям, що дає їй моральне право балотуватися на новий термін».

Жоден політичний лідер нічого подібного в новітній історії України не заявляв, тим більше про моральне право, подібна самооцінка власників закритого акціонерного товариства «Україна» при спілкуванні із своїми «акціонерами», на жаль, із сфери фантастики.

На відміну від політичного життя німецьких бюргерів наша політика просякнута патріархальщиною-неймовірною для двадцять першого століття персоніфікацією влади та візантійськими традиціями її успадкування. Надії на поліпшення життя наші виборці майже завжди чомусь пов'язують з тим чи іншим лідером, але всі лідери після сходження на свою посаду, як правило, відкидають всяку повагу не тільки до «величі» своїх попередників, але й до самих виборців.

Нинішня передвиборча «міжгетьманщина» все-таки має свою особливість: як свідчить «вулична соціологія» виборці позбавляються ілюзій на поліпшення свого життя від перемоги будь-якого з кандидатів. Вони не безпідставно переконані в тому, що їхні проблеми не значаться серед першочергових завдань української влади будь-якого кольору.

Всі претенденти на булаву зайняті своїми особистими «першочерговими» клопотами, які в основному зводяться до збереження впливу на «кормову базу» своїх статків. Деякі з них, як пріснопам'ятна для старожилів виборчих перегонів «канівська четвірка», клянуться один одному в політичній вірності, при цьому кожен з заклятих друзів мріє про владу.

Такий собі опозиційний колективізм сучасної української смути на кшталт періоду «семибоярщини» часів правління російського царя Бориса Годунова. Там, як відомо, кожен з учасників політичної гри теж клявся на вірність колезі боярину і разом з тим потайки приміряв корону на свою голову.

Багато сучасних виборців давно переконалися в повній недолугості наших державних «менеджерів» і давно голосують ногами, покидаючи країну в пошуках кращої долі. Як відомо, в потягах, які щоденно вирушають з київського залізничного терміналу до Польщі, вільних місць немає.

Через існування механізмів, які протягом багатьох років ефективно відсікають від політики людей талановитих ще на далеких підступах до неї, команди претендентів на крісло президента в наступаючому виборчому протистоянні традиційно укомплектовані персонами, які за висловом відомого вождя пролетаріату «є страшно далекими від народу». Настільки далекими, що в час, що залишився до президентських виборів вони не можуть навіть чітко сформулювати суспільству завдання, які планують вирішувати в разі свого успіху. Від них можна тільки почути загальні і нічого не значущі фрази, точніше - фразеологію.

Вміст передвиборної президентської торби нинішнього гаранта конституції практично відомий, влада наповнила його застарілими за роки правління старими - новими обіцянками чергового «покращання», майбутніми віртуальними економічними реформами, які для пересічного громадянина зовсім не цікаві в силу його повної апатії до будь - яких перетворень з причин багаторічного обману.

Невиконання щедрих передвиборчих обіцянок «жити по-новому» п'ятирічної давності президентська команда спише, швидше за все, на війну та світову економічну рецесію. Але виборці перед тим, як опустити в скриньку для голосування свої бюлетені, навряд чи поділяють такий підхід. Адже вони не розуміють, чому корупція в країні під час війни «викорінюється» лише оперетковими арештами, а не пропискою злочинців в в'язницях. Причому витрати на їх утримання там наша небагата країна могла б компенсувати конфіскованим майном самих корупціонерів або фінансовими засобами їх родичів, але не платників податків. Вони також ніяк не можуть второпати, чому статки нинішнього президента за час його правління виросли майже в сотню разів, а зубожіння мільйонів людей стрімко зросло в такій же пропорції.

Економіка стала ахіллесовою п'ятою нинішнього президента, як державний діяч він також не навчився читати і зовнішньополітичні ноти, а опинившись на вершині влади, в основному імпровізує та грає на слух. Така імпровізація добром не може закінчитися, особливо в ситуації, коли диригентська паличка від державного оркестру знаходиться в руках західних капельмейстерів.

До сумного результату його правління можна віднести і повний провал урядом дійових структурних реформ в економіці, що неминуче трансформується в стрімке наростання соціальних катаклізміввже найближчим часом.

Команда нинішнього президента зробила все можливе для перетворення України в деіндустріальну державу, а заодно і все для того, щоб його перша каденція стала для нього останньою.

За підрахунками експертів з Міжнародного банку реконструкції і розвитку, щоби досягти рівня сучасної Польщі Україні знадобиться 50 років, а рівня сучасної Німеччини - 100 років! Але ж через 50, 100 років ці країни підуть далі!

Не буде перебільшенням, якщо визнати, що одним з небагатьох принципів, яким керувався нинішній президент, це принцип принципової безпринципності. Фетишизуючи соціологічні опитування, в яких справжні рейтинги нинішнього глави держави трохи «вище плінтуса», його команда вірить, що алгоритмом «свій - чужий» знову зможе принести їй нову перемогу, успішно провести операцію з порятунку «рядового Райана» західним «спецназом».

Таке цілком можливо - якщо в середовищі тих, хто не сприймає курс нинішнього президента раптом трапиться епідемія «стокгольмського синдрому», при якому, як відомо, жертва через деякий час починає проявляти симпатії до винуватця своїх страждань.

З урахуванням потужного щеплення сучасного виборця вакциною розчарування, такий сценарій все ж видається неймовірним.

Вибори 2019 року пред'являть нинішньому президенту жорсткий рахунок в першу чергу заповне ігнорування соціальних проблем.

Щоправда, в рукаві гаранта на всяк випадок прихована «краплена» карта - адміністративний ресурс, що по великому рахунку теж не можна ігнорувати, особливо в ситуації «переможець отримує все!»

Аналізувати програми претендентів на прийдешніх президентських виборах, як це прийнято в зрілому політичному суспільстві, зовсім не виходить. Адже мітингові протоколи самого гаранта та його «опозиційних мудреців» нескінченно далекі навіть від самого поняття програми, будь-яка спроба знайти там раціональне «зерно» приречена на провал. Ніхто з претендентів не має чітких відповідей для вирішення важких економічних і соціальних проблем України. Більш того, судячи із заяв, з текстів партійних документів, жоден з них не може навіть чітко сформулювати мету, заради якої він збирається штурмувати український «Зимовий». Орієнтувати виборців на примітивне «геть!» вже неможливо, як і на списування невдач на війну чи економічну рецесію.

В середовищі претендентів на президентську булаву досить легко виявити і те, що їх об'єднує. Свої рецепти за рішенням всіляких проблем суспільства вони часто супроводжують цинічним слоганом «цi питання простii зрозумiлi», інтригуючи виборців загадковим прихованим інтелектуальним потенціалом, яким нібито вони володіють.

Особливо подобається ця «кричалка» претенденту від радикалів, він повторює цю мантру частіше за інших. Схоже, що для будь-якого кандидата в президенти головне - це голосно заявити про участь в президентських виборах і, як вони переконані, економічний розквіт країни неодмінно настане вже від одного цього кроку. «Igo!» - «Я йду!» - і самозакоханість претендентів в те, що вони є творцями політичної історії країни, робить демагогію майбутніх кандидатів в президенти безмірною.

Політичний хребет, власний світогляд влади і так званої опозиції останнім часом все більше адаптуються до міфічних «європейських стандартів» в самій принизливій формі.

На цьому тлі витончені політичні пристосуванці першої доби незалежності були свого часу лише масками на обличчі України, кожен з нинішніх претендентів - її справжній політичний портрет. Він відкриває наш політикум таким, яким він є насправді: безпринципним в своєму світогляді, ігноруючим причини, через які в нашому суспільстві дозрівають «грона гніву».

На політичному горизонті країни все чіткіше проявляється особлива, недооцінювана владою загроза для існування державності - безробіття, офіційні і реальні цифри якого відрізняються на порядок. Знайти в діях всіх претендентів конкретні рішення для створення нових робочих місць, особливо для молоді, неможливо. Симбіоз безробіття і війни здатний втягнути країну в кримінальний хаос, його контури все чіткіше проступають в нашому сьогоденні.

Некомпетентність багатьох претендентів на президентський пост очевидна - вони не мають не тільки системних національних рецептів виходу країни з кризи, проведення структурних реформ в економіці і політиці, але й чесних професіоналів, здатних у разі перемоги на виборах їх лідерів вирішувати всі ці завдання. Їх методи порятунку країни суперечать відомій американській поговірці, що «не слід намагатися заткнути тріщину в стіні носом». Стає все більш очевидним, що в разі успіху на виборах будь-якого з претендентів країна буде управлятися ззовні, після президентських виборів Україна може остаточно перейти під принизливе зовнішнє політичне і економічне управління.

Стає зрозумілим, що посада президента - це анахронізм, спадок візантійщини, який вінчає не зовсім вдалу політичну конструкцію для нашого суспільства. Хтось її шанує, хтось терпить, але всі піддають нападам за повну неспроможність покращити життя людям. Її функції переродилися в ритуальні, слідом за парламентом інститут президентства все більше набуває повної імпотенції. Все зазначене аж ніяк не означає, що ця посада не служить ніякій меті, просто ця мета - служіння не народу, а олігархам.

Тоді може ми, як народ, «якого правди сила ніким звойована ще не була», за висловом нашого «шестидесятника», поета Василя Симоненка, самі повинні на загальнодержавному референдумі і вирішити долю цього анахронізму, який один раз в п'ять років за гроші платників податків сіє небувалу смуту в суспільстві, не приносячи цьому суспільству видимої користі?

…Музей Каподімонте в італійському Неаполі має в своїй знаменитій колекції справжній шедевр образотворчого мистецтва - картину художника середньовіччя з Нідерландів Пітера Брегеля під назвою «Притча про сліпих» (фото). На полотні знаменитий художник виписав шістьох сліпих, які цугом рухаються вперед, тримаючись один одного. Перший сліпий поводир спіткнувся і падає з посохом в яму, той, що слідував за ним, падає на нього. Третій сліпий, зв’язаний з другим сліпим посохом, впаде слідом за своїми попередниками. П’ятий і шостий, ще ні про що не здогадуються, але вони неминуче впадуть теж до ями. В шести фігурах на картині зображено шість фаз падіння, мистецтвознавці вказують на те, що саме так геніальний художник відобразив фази падіння тогочасного суспільства, в якому він жив. Вони також відмічають, що двоє сліпих (другий і четвертий) в цьому ряді осліплені в насильницький спосіб. Сюжет картини заснований на біблійській притчі про сліпих (Матф. 15:14): «Якщо сліпий веде сліпого, то вони обоє неминуче впадуть до ями».

На картині - шестеро сліпих…Ми вибираємо шостого президента за часів незалежності… Є від чого зніяковіти, коли розглядаєш картину геніального художника середньовіччя, особливо напередодні чергових виборів президента країни.

Олександр Сасовський.