Волинський священник в Італії відкрив будівельну фірму

Аполлінарій Симонович із Заболоття Ратнівського району – священник у сьомому поколінні. Уже одинадцять років він живе і працює в Італії на острові Сицилія. Сюди його відправили зі священницькою місією. Отець багато років служив у РПЦУ, однак, коли в Україні почалася війна з Росією, перейшов у Вселенський патріархат.

«Пішов з Московського патріархату, бо вважаю, що порушувати заповіді – гріх. А заповіді «Не вбивай», «Не вкради» та «Не говори неправди» було порушено. Я публічно заявив про це. Так мою місію в Італії як священника від РПЦУ було завершено».

Спершу Аполлінарій Симонович поїхав до Італії сам, а через два роки забрав дружину Юлю та сина Владислава. Тепер у подружжя – трійко дітей. Менші сини Андрій та Данило народилися уже в Італії.

Священник каже, що син ходив у Італії в школу, мав там друзів, та вже й звик до цієї країни. Тому сім’я не стала переїжджати в Україну, а вирішила залишитися на італійській землі. А коли визнали українську автокефалію, то це дало священнику змогу перейти у Вселенський патріархат.

Отець Аполлінарій – священник нетиповий. Він не лише служить у церкві в Італії, а й відкрив у цій країні бізнес.

«Ми з дружиною – підприємці. Маємо будівельну фірму. Я працюю там робітником, а Юля адміністратором, – каже він. – Постійно розвиваємося і стараємося іти в ногу з часом».

Священник каже: коли їхав до Італії, то мови не знав. Вивчив італійську вже на місці. За його словами, не треба себе силувати, якщо це не виходить одразу.

«Мову вивчити легше, коли потрапляєш у це середовище, – каже отець Аполлінарій. – В Італії чув мову усюди – з телевізора, вулиці та радіо. Так щодня вивчав нові слова та фрази. Потім навчився читати, а згодом і добре розмовляти».

Українські заробітчани – люди важкої долі

Священник має прихід у двох містах на Сицилії – Модіці та Катанії. Він каже: когось до храму приводить біда, а когось – сильна віра.

«Мої прихожани в Катанії різної національності, – каже отець Аполлінарій. – Серед них є і українці, і греки, і румуни, і болгари. Нас об’єднує віра, а спілкуємося італійською. Адже наша церква на італійській землі. Ця церковна громада невелика. У Модіці – багато заробітчан з Волині. Стараюся проводити там богослужіння два рази на місяць. Тут я служу українською мовою і для української громади».

В Італії працює багато українців-греко-католиків з Львівської та Івано-Франківської областей. За словами священника, у них глибші церковні традиції, ніж у волинян, і вони частіше ходять до храму. Волиняни теж ходять до церкви в Італії, але не так часто.

«Багато людей в неділю їдуть на море, ходять у кав’ярні з друзями, але не йдуть до церкви. Їх не можна засуджувати, – стверджує отець Аполлінарій. – Бо ті, хто перебуває за кордоном, – це люди важкої долі. Не думайте, що їм там легко. Вони відірвані від сім’ї, від дому та віри, а багато українців узагалі не навчені ходити до церкви».

Священник каже: українці в Італії морально розковані. Тому отець Аполлінарій старається завжди підтримати своїх прихожан.

«Вони думають, що без віри їм легше буде у цьому світі вижити, але насправді це не так. Глибока і сильна віра дає моральний стержень, самобутність та самоідентичність, – каже отець. – Людина без віри здатна на вчинки, через які її потім зневажають. Через це в багатьох італійців створюється враження, що українці – люди третього світу, нижчого сорту, люди без моралі й без віри. Тому у священника тут велика місія – навернути людей до церкви та віри, показати їм, що віра допомагає, а не шкодить. Бо вона допомагає в становленні особистості».

За словами Аполлінарія Симоновича, православному священнику в католицькій країні часом доводиться нелегко. Хоч Італія дуже релігійна країна. Тут багато святинь, які є спільними і для католиків, і для православних християн.

«Для священника святині – це вже віддушина, – каже він. – Зрештою, це все-таки не мусульманська країна, а європейська. Тому тут почуваюся комфортно. Інша річ, що українці – люди з пострадянського простору, а тому є такі, хто далекий від релігії. Потрібно розуміти, що люди з пострадянського простору – це люди атеїстичного виховання. Саме тому жителі Західної України в релігійному сенсі відстають від Іспанії, Італії та Польщі. Тих, хто вірує у Бога, в Україні значно менше. Багато жителів Східної України узагалі не мають церковної традиції, не розуміють, для чого їм потрібна віра. Тому доводиться розповідати не католикам, а православним, які приїжджають сюди на заробітки, чому для людини така важлива віра».

Про молодь і атеїзм

Аполлінарій Симонович розмірковує: щоб українська молодь була більш релігійною, церкві треба змінюватися, реформуватися, бо світ не стоїть на місці. На його думку, церква має бути відкритою, не зверхньою, а такою, в яку хочеться повертатися.

«Священникам треба бути з людьми, а не над людьми, – переконаний отець Аполлінарій. – Церква не має закриватися, вона має бути готовою до діалогу. З прихожанами треба розмовляти, найперше – бути для них друзями. Нині молодь шукає себе в цьому світі, який стрімко змінюється, глобалізується і кидає нам нові виклики. Але хибно думати, мовляв, якщо не ходитиму до церкви, то буду більш модерним».

Аполлінарій Симонович каже: в Україні на плечах прихожан лежить фінансовий тягар. В Італії на церкву гроші виділяють з податків. Зарплату священникам виплачує теж держава.

«Часто питаю українців, чи знають вони десять заповідей Божих. Не всі знають. Їх не вчили цього у школі. В Італії діти перед тим, як їсти, завжди моляться. Італійський священник отримує зарплату, має ставку і викладає дітям у школі. У нас держава відділена від церкви. Немає релігійних годин, а священників не допускають у школи. І це дуже погано. А ще Отто фон Бісмарк казав: «Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священники». Це не треба розуміти буквально. Але слід пам’ятати про унікальну роль духівництва та вчителів у становленні нації та в процесі державотворення. Не слід забувати, що в Україні йде війна».

Священник у сьомому поколінні

Аполлінарій Симонович завжди знав, що буде священником. Він каже: кожна людина дістає від Господа Бога покликання, немовби запрошення до якоїсь особливої діяльності. Бути церковною людиною – покликання отця Аполлінарія. За його словами, священниками народжуються. Це любов до Бога, якій опиратися годі.

«Мені завжди подобалися богослужіння. Коли був маленьким, то відчував це. Зростав у церковній сім’ї. У нашому роду – всі священники. Мій дядько зробив історичне дослідження про походження прізвища Симонович. Навіть видали книгу про наш рід. Так ми дізналися, що шість поколінь тому в нашій сім’ї уже були священники. Я – священник у сьомому поколінні, – каже він. – Мій батько, дід і діда дід були священниками. Трійко моїх братів теж священники. А сестра вийшла заміж за священника. Чому ми це робимо? Бо любимо Бога і хочемо служити для Бога та людей. Змалечку я був у церкві. Це було моє покликання. І то не було примусове служіння, а любов до Бога, яка передавалася нам по спадковості від батьків».

Відчувати серцем

Отець Аполлінарій не знає, чи будуть його сини священниками. Він каже, що не силуватиме їх до цього. Цей шлях вони мають обрати самостійно.

Священник виховує їх у християнській традиції та вірі. Змалечку сини ходять на усі богослужіння, опановують нотну грамоту. Разом з дружиною отець Аполлінарій навчає їх співати. Старший уже читає «Апостола» українською мовою в церкві.

«Для мене як для батька найважливіше, щоб вони були хорошими людьми, а чи будуть священниками, залежить лише від них. Я не можу якось вплинути на своїх дітей, – каже отець Аполлінарій. – Вони мають відчути це серцем, як я колись відчув. Адже у нашій родині це не просто місія, а покликання. Бути священником – це велика відповідальність, адже ти служиш для людей, а не шукаєш собі місце і прихід. Це треба робити щиро й невимушено. Якщо мої сини матимуть таке покликання, то я тільки тішитимуся з цього і схвалю таке їхнє рішення. Але якщо вони будуть чудовими людьми, любитимуть Бога та церкву, але оберуть інший шлях – стануть лікарями чи учителями, то я також не перечитиму. Бо це теж буде їхнє покликання і їхній вибір. Для мене найважливіше, щоб вони були добрими людьми та християнами».

Толерантні італійці

Священник каже, що в Італії йому дуже подобається. Італійці дуже жваві та балакучі. А ще вони дуже культурні. З ними легко порозумітися.

«Я не відчуваю тут жодного соціального тиску. Навіть коли виходиш у магазин по хліб, то майже кожен тут тобі усміхнеться та намагатиметься з тобою заговорити, – каже він. – Італійці люблять обмінюватися думками. Тому в мене тільки гарні враження про цю націю».

Не важливо, українець це, американець чи француз, італійці до всіх ставляться однаково. Священник каже, що це дуже толерантний народ.

«Гадаю, що це через те, що у них значно легше життя, ніж в українців, – міркує отець Аполлінарій. – Тут люди частіше усміхаються, вони не такі втомлені, не такі сердиті, не такі депресивні. Люди, яких зустрічаємо на українських вулицях, сердиті від тяжкого життя».

За словами священника, культурний та соціальний рівень життя є показником того, що перебуваючи в Італії, будь-який іноземець відчуває до себе толерантне ставлення.

«Терпимість та розуміння – європейські риси, які ще в Україні не прижилися. Це все можна пояснити тим, що Україна тривалий час була ізольована від світу. Ми жили в закритому суспільстві. Гадаю, треба, щоб минув час. Можливо, і в нас колись так буде, – каже Аполлінарій Симонович. – Західний світ став доступнішим для нас з відкриттям безвізового режиму. Люди стали частіше й більше подорожувати, пізнавати світ. І це добре, так вони обмінюються цінностями. Збагачуються і духовно, і культурно».

Їхній спад – наш найкращий розвиток

В Італії досить високий рівень життя. Хоч через італійську кризу, яка триває з 2011 року, економіка трохи впала.

«Тут економічний спад, але його годі порівняти з українським. Бо їхній спад – то наш найкращий розвиток, – каже священник. – Рівень життя в Італії все одно залишається високим. Якщо поглянути на таблицю доходів європейських країн, то в Італії цей показник – вищий від середнього».

Життя італійців досить комфортне. Чи не кожна сім’я має по два автомобілі, а майже 80% населення – власне житло.

«Вони мають багато нерухомості. Держава людям тут дуже допомагає. Звісно, треба платити податки. Але вони не такі вже й високі», – каже він.

Італійська влада дбає про малозабезпечених та іноземців. Завдяки тому, що держава правильно розподіляє кошти, не відчувається сильного економічного тиску.

В Італії, як і в більшості європейських країн, діють приватна та державна медичні страховки. Кожен роботодавець забезпечує своїх працівників медичною страховкою.

«Італійська медицина – досить непогана. Звісно, то не ізраїльська та не німецька, але теж на достойному рівні, – розповідає Аполлінарій Симонович. – При цьому вона не дуже дорога. Хто працює, той не скаржиться, що йому бракує грошей на ліки. До речі, частину грошей для тих, хто має державну страховку, держава повертає. Усе, що стосується загрози життю людини, оплачує держава. Лікування зубів та пластичні операції – приватна сфера, яку страховка не покриває, та й коштує це дорого. Тому українські заробітчани стараються лікувати зуби вдома. У нас це – дорога необхідність».

80% італійців беруть житло в кредит під низькі відсотки. Якщо це перше житло людини, то це усього 3-4% від загальної суми. Зазвичай італійці вносять 20-30% від загальної вартості квартири чи будинку, а потім виплачують протягом 20 років, а то й більше. Що молодша сім’я, то краще брати кредит. Так його можна швидше виплати. Якщо людина уже поважного віку, то їй кредит банк не дасть, адже є ризик, що вона може померти, так і не виплативши банку борг.

Найбільше заробітчан – на півночі Італії

Південь Італії – не місце для масового емігрантства для людей зі Східної Європи. Найбільше заробітчан – на півночі Італії. Українці частіше їдуть на заробітки в Неаполь, Мілан, Модену. Тут добре розвинена промисловість, працює багато фабрик, а тому різноманітної роботи вистачає.

А от українців-підприємців в Італії мало.

«На жаль, українці – не підприємці, – каже отець Аполлінарій. – Для нас це нове. Люди ще не знають, як відкрити свою справу. Їх цього не вчили. Ризикують, але не у всіх це виходить».

Священник каже, що йому дуже шкода українців, адже вони важко працюють за кордоном.

«Догляд за людьми поважного віку – не мед, це важка праця, – розповідає він. – Часто спостерігав, як українці, які багато років працювали за кордоном, заробили чимало грошей, а коли приїхали додому, то хоч і мали капітал, але так і не могли розпочати підприємницьку діяльність, бо не мали достатньо знань та практики».

До речі, в Італії догляд за людьми поважного віку вважається чи не найгіршою роботою.

«Щоб піднятися соціальною драбиною, потрібно розвиватися. На жаль, наших людей, які чогось досягнули, невеликий відсоток», – каже він.

Любити Україну на відстані

Сім’я Симоновичів не планує повертатися в Україну. Щороку у відпустку вони приїжджають до родини. Їхнє життя – в Італії. Священник каже, що в цій країні зробить для своїх дітей та своєї держави значно більше, ніж зробив би в Україні.

«Зараз в Україні важка економічна ситуація. Багатодітній сім’ї вижити важко. Хочу дати своїм дітям усе найкраще. В Україні це зробити буде складніше. Вижити та прожити в Італії значно легше, та й умови для життя кращі», – зізнається він.

Та попри те, що багато років священник живе в Італії, домом все-таки називає Україну. Він каже: між собою його сім’я розмовляє суто українською, а вже у школі та з друзями його діти спілкуються італійською.

«Хочу, щоб мої діти знали, любили і говорили українською. Для мене це дуже важливо, – каже отець Аполлінарій. – Хочу, щоб мої діти знали якомога більше мов. Тут, у європейській країні, людина, яка знає кілька мов, може легше себе реалізувати в житті. Тому що більше мої діти знатимуть мов, то краще. Але найважливіше, щоб вони рідної української не забували. Бо мова – то фундамент, найбільший скарб нації. Мову треба цінувати та плекати. Мова – то наше серце. Нею нам мама колискові співала, то як же можна її забути? Знаєте, що більше покладеш у серце своєї дитини, то довше у ньому залишишся. Якщо нічого в скарбницю дитячої душі не покласти, то там не знайдеться місця для батька ні зараз, ні в майбутньому. Про це треба пам’ятати».

Лілія БОНДАР

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---