Волинські волонтери розповіли про «волонтерську кухню» зсередини

Волонтер – це не професія, волонтер – це стан душі. Й саме сьогодні, 5 грудня, коли увесь світ відзначає Міжнародний день волонтера, мимоволі пролітають думки: що спонукає цих щиросердних, добрих людей, не шкодуючи власного часу, сил, здоров’я, а, іноді, й життя, допомагати іншим, не потребуючи нічого взамін. Відповідь напрошується лише одна: любов до України й до тих, хто тут живе.

Так, волонтерство буває різним, і кожен допомагає іншим так, як уміє. В умовах невизнаної війни і бойових дій на сході роль волонтера у житті країни, без зайвих сумнівів, стала надважливою. Незважаючи на закиди нині діючого президента країни щодо того, що влада «могла б чудово впоратись з війною і без допомоги волонтерів», кожен свідомий українець розуміє: на цих людях і їхній безкорисливості тримається світ!

Тому, аби довідатись про «підводні камені та рифи» волонтерського світу, а також про життя волонтерів зсередини, кореспондент Інформаційного агенства Волинські Новини Вікторія Семенюк вирішила поспілкуватися із керівником Добровольчого волонтерського центру міста Берестечка Валентином Нахтігалем, а також з його прекрасною колегою Наталкою Кириленко.Оскільки воювати не взяли, вирішили допомагати хлопцям на передовій

«Усі ми пам’ятаємо переломний 2014 рік, зокрема, революцію, Майдан. Закінчилась революція – розпочалась війна. Так, 6 березня 2014 року мені принесли першу повістку. Але згодом виявилось, що у свої 45 років я не проходжу за віком, оскільки на той момент часу сержантів мобілізовували до 40-річного порогу. Оскільки воювати не вийшло, вирішили допомагати хлопцям на передовій», – розповідає про старт своєї діяльності Валентин.

Він пригадав, як на початку бойових дій на сході держава не могла забезпечити власних захисників ні бронею, ні одягом, ні нормальною зброєю й навіть їжею.

Тоді першою в бій кинулась наша 51 ОМБ. Хлопці абсолютно не мали чим і в чому воювати

«Все почалось із того, що три наших колеги пішли воювати на фронт. І ми вирішили їм допомогти. З березня ходили по магазинах, підприємствах, і просили грошей. Купували і відсилали. Але то був початок. Офіційно волонтерський центр сформувався у вересні 2014 року. Тоді я й знайшов однодумців. Нас було 5 чоловік. Почали працювати. З’явились зв’язки з головами сільських рад, почали збирати допомогу конкретно й цілеспрямовано. Усюди розмістили офіційні скриньки. Уже в лютому ми зібрали 15 тон продуктів, які передали через ГО «Самооборона Волині» і «Серце патріота» на передову. Також найпершими з тих, з ким ми почали співпрацювати, була Волинська обласна спілка ветеранів Афганістану і Григорій Павлович. Через них ми діставали бронежилети, «розгрузки» й іншу амуніцію для бійців», – каже волонтер.Волонтерка, побувавши декілька разів на сході, «записалась у армію»

До слова, за станом на сьогодні, із п’яти членів берестечківського волонтерського центру «при справі» залишилось лише двоє – Валентин та Наталка. Цікаво, що одна із волонтерок – 30-річна Валентина, нині несе службу в 16-ій окремій бригаді армійської авіації, що дислокується у Бродах, зв’язковою. Й це, незважаючи на те, що виховує двох власних діток і племінницю, у якої померла мама.

«Поїхала із допомогою на схід один раз, другий і сказала, що їй набридло «кататись», тому йде служити в армію. Така вона, наша Валя», – посміхається її «колежаночка» Наталія, яка у волонтерському центрі відповідає за ведення бухгалтерії та роботу з громадськістю.

«Докотилась до такого життя», дякуючи моєму братику, який пішов захищати Україну, – волонтерка

За освітою Наталка – вчитель початкових класів. Здавалося б, чого ще не вистачає? Вчити діток, тішитись жіночим щастям. Однак, Наталя обрала для себе інший, більш складний шлях, – волонтерський.

«У квітні демобілізували мого брата. Восени він потрапив в неприємну ситуацію: їдучи на Ізюм в сторону Щастя, їхню бригаду в прямому сенсі слова розстріляли. Ні їсти, ні пити, ні одягнутися, при тому, що перед тим зібрали хлопця служити за свій кошт. І так вийшло, що мої дівчата, зокрема Валентина, що нині служить в армії, каже: «Давай будемо щось робити». На той момент суто з Волині було 12 чоловік, починаючи з Берестечка і закінчуючи навколишніми селами. Тож вийшло, що ми шукали собі підґрунтя, з чого стартувати. Й тут Валентин зателефонував і запропонував долучитись до його волонтерського центру. І, завдяки його зв’язкам, ми передали братові передачу, знайшли відповідне приміщення. Одним словом, в моєму випадку я «докотилась до такого життя», дякуючи моєму братику, який пішов захищати Україну. Окрім того, нині я – безробітна, маю купу ентузіазму, власне авто. Чого ще хотіти? І от, слава Богу, за станом на сьогодні, минає вже рік, як я в цій «упряжці». Хоча ми з Валентином залишились лише вдвох. Так сталося, що хтось покинув організацію, бо дуже хотів керувати усіма, хтось пішов служити до війська», – розповідає Наталка.

Люди виснажились війною, тому зібрати кошти чи продукти стає все важче

«В нас є бажання допомагати, але немає належної кількості фінансів, зокрема, поки не можемо дозволити собі профінансувати ремонт спецтранспорту для бійців. Ми просимо більш крупні фірми допомогти, хто чим може, але люди дуже виснажились війною. І все ж для мене то – звичайні будні. Але я хочу донести до людей, що війна все ще триває. І серце обливається кров’ю через те, що звичайні громадяни Берестечка вбили собі у голову, що це їх не стосується. Села допомагають, допомогу возять з-під самого Горохова. Чим зумовлена байдужість? Все просто! Якщо до оселі родини не прийшла мобілізаційна повістка, то людина й відхрещується від подій на сході», – обурюється керівник волонтерського центру Валентин.Він зізнався, що часто волинські підприємці заявляють, мовляв, платять півтора відсотка податку до казни і їх більше нічого не хвилює, у той же час свої дітей від війни ховають за кордоном.

«Оце я називаю байдужістю. Прикрим є й те, що сьогодні часто чую розмови, буцімто волонтери розкрадають гроші. Але ж ми увесь час звітуємо про витрати на власній сторінці в соцмережі Фейсбук – починаючи коштами і закінчуючи тим, хто допоміг, що зібрали. На жаль, з подібними закидами довелось зіткнутися не одному порядному волонтеру», – зітхає Валентин.

«Часто до волонтерського центру телефонують п’яні друзі мобілізованого і звинувачують, чому ми не одягнули товариша «з ніг до голови». Таким я раджу замість пропивати гроші, скинутись, і допомогти близькій людині», – волонтерка Наталя.

Бувають такі випадки, коли люди доводять до сказу в прямому сенсі слова. Понапиваються і починають видзвонювати, знаючи, що Валентин – «добра душа» й нікому не може відмовити.

«А чому ви моєму другові не купили форму чи берці?», – кричать такі «благодійники» у слухавку.

«Але ж якщо з таких «клієнтів» і їх друзів позбирати хоча б по 50 гривень, впевнена, можна придбати бійцю й бронежилет, і термобілизну, і рюкзак, і берці. Ми не в змозі купити хлопцеві все, аж до білизни, повністю за наш кошт», – обурюється Наталка.

«Ви не пропийте 50 гривень і допоможіть. В нас не магазин. Я пожертвував своїм бізнесом, часом, автомобілем. Я в житті не брав гроші на солярку ні в кого. Все власним коштом. Мене питали, скільки я заробляю коштів волонтерством. Це дуже образливо чути. Може хтось і займається чимось подібним, але це – не ми», – підтримує колегу Валентин.

Доводилось пересікатись й з «псевдоволонтерами»

«Було й таке, що від нашого імені в Горохові гроші збирали. Дзвонить до нас один із волонтерів і каже, мовляв, «під прапором» нашого волонтерського центру якась жіночка збирає кошти для воїнів АТО. Однак, поки ми розмовляли, вона втекла. Намагались доганяти машиною, але аферистка пересіла з рейсового автобуса в приватний бус і втекла. Нема ж проблем назвати власне ім’я і діяти прозоро, якщо совість чиста. Правильно?», – ставить риторичне запитання Валентин.

Про «берестечківських партизанів»

Зі слів Валентина, нині він займається ще й формуванням так званої «Самооборони району», що буде виконувати функції оборони під час «партизанської війни», якщо на те, не дай Бог, буде потреба. «Якщо чесно, таку структуру можна було б сформувати ще рік тому, і на те виділити кошти. Нині у нас уже почались тактичні навчання, стрільби на полігоні, запрошували інструкторів зі «Шторму», які вчили бійців заміновувати та розміновувати територію, ставити «розтяжки». Окрім цього, усі учасники проходять медичне навчання. Я й сам за освітою ветеринарний лікар, тож будь-яку рану перев’язати можу», – посміхається волонтер.

Так чи інакше, волонтерство – це справа, яку потрібно виконувати за покликом душі, а не для того, аби «засвітитися», довести іншим, мовляв, «ось він, я!».

Якщо ми не маємо великої можливості збирати гроші, але маємо можливість організовувати збір продуктів, ми це робимо. Бо хто хоче допомогти – шукає способи, як це зробити, а хто не хоче – виправдовується й гукає тисячі причин, чому добру справу зробити неможливо.

Вікторія СЕМЕНЮК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---