Втекти з Чорнобиля, щоб знайти дім на Волині: спогади переселенців

Переселенка із Чорнобильської зони: «Самосели, які повернулись у зону відселення, де народились і виросли, зробили не кращий вибір – життя там згасає».

Сумнозвісна Чорнобильська катастрофа на крилах гіркоти та болю рознесла по всій Україні жителів довколишніх сіл і містечок, котрі підлягали примусовому переселенню. Позбавила їх найдорожчого – землі дідів-прадідів, до якої прикипіли душею і серцем, з якою пов’язували своє сьогодення і майбутнє дітей та онуків. На шальці терезів з однієї сторони була мала батьківщина, з іншої – здоров’я і навіть життя. Тож тисячі людей покидали насиджені місця і вирушали в світ.

Багатодітна родина Раїси та Василя Устименків жила щасливим, розміреним життям в селищі з мальовничою назвою Діброва. Обоє працювали на Олевському щебзаводі, мали квартиру поліпшеного планування, виховували п’ятеро дітей.

«Коли вибухнув Чорнобиль, найстарший син Віктор вже був студентом, навчався в Бєлгороді, - згадує Раїса Устименко. – Наймолодшій Юлі – лише сім, була першокласницею. Перші повідомлення про вибух на атомній станції нас не надто налякали, бо ми тоді не усвідомлювали рівня реальної небезпеки, що чатувала на нас. Лише місяць по тому, коли почали і на вулиці, і в будинках постійно заміряти рівень радіоактивного забруднення, заборонили пити воду з криниць, діти і дорослі почали жалітись на головний біль, першіння в горлі, зрозуміли, що аварія сталась таки серйозна».

Коли запропонували відселення, Устименки шукали місце в рідній Житомирській області, та сталося так, що в 92-ому переїхали на Волинь, у селище Дубище Рожищенського району, де звели нові помешкання для переселенців з Чорнобильської зони.

«Сумно було покидати рідне містечко, де пройшла молодість, де звили сімейне гніздечко, тож намагались з собою забрати все найдорожче. Навіть свиней, кота та собаку привезли», - зізнається жінка.

Постійне погіршення здоров’я після вибуху на ЧАЕС восьмирічної доньки Марії примусило в 87-ому зірватись з насидженого місця і Катерину Філімончук з родиною. З двома іншими сім’ями вони подалися у далеку Владімірську область Росії. Щоб вижити на чужині, жінці доводилося до\ти тричі на день 50 корів. Необлаштованість побуту, відмінність місцевих звичаїв та поглядів на життя морально пригнічували переселенців. Тож через неповних два роки вони знову повернулись в Діброву, а на початку 92-го відважились переїхати втретє, вже на Волинь.

«В Дубищі ми знайшли свій другий дім, - каже Катерина Філімончук. - Чоловік Микола пішов працювати на птахофабрику, я – в дитячий садочок. Пройшли роки, виросли діти, знайшли собі пари з місцевих, ми діждалась трьох онуків. Жаль лише, що чоловік покинув цей світ передчасно».

Двічі довелося тікати від негативного впливу мирного атому і Тіні Ренкас з сім’єю.

«Коли вибухнув Чорнобиль, і ми усвідомили всю складність ситуації, на нажите добро не зважали, подалися з чоловіком та трьома дітьми в Кузнецовськ, де проживала рідна сестра. Чоловік влаштувався працювати на Рівненську АЕС, я - в банк. Здавалось, все налагодилось. Але коли наймолодша дочка Галина почала все більше хворіти, вирішили перебратись у Дубище. Дякувати Богу, її хвороби відступили, і Галина народила мені двійко дівчаток, нині мешкаємо всі разом. Старші дочки знайшли свої долі в Кузнецовську та Чернігові, тож приїздять в Дубище лише в гості», - так коротко розповіла свою історію Тіна Ренкас.

Однією з перших в Дубище переселилася сім’я Ковальчуків. Андрій Іванович, котрий працював у рідній Діброві вчителем фізкультури, в Дубищі став першим селищним головою. Олена Степанівна працювала в садочку.

«Ми приїхали в ще недобудований будинок в Дубищі 19 грудня 1991 року. Здавалось, з рідної Діброви, де все в лісах, нас переселили в якийсь степ, де ні деревця тобі, ні кущика. Але як було до сліз приємно, коли вже на зимові свята до нас прийшли колядувати місцеві. Душевне тепло, з яким зустріли нас волиняни, допомогло нам облаштуватися, знайти друзів, почати нове життя. Згодом в Дубищі з’явилась і нова школа, і амбулаторія, і церкви, виросли дерева, посаджені нашими руками», - згадує нелегкі будні після Чорнобильського лиха Олена Ковальчук.

Мала батьківщина, яку довелось покинути після вибуху на Чорнобильській АЕС, й донині манить переселенців, бо за лінією перетину забрудненої зони назавжди залишилась частина їх щасливого життя, могили рідних людей.

«На Проводи обов’язково їздимо туди щороку, - з сумом в голосі говорить колишня вчителька з Діброви Ніна Долінська. – Чесно кажучи, враження гнітюче. І самосели, котрі там залишились або повернулись, зробили не кращий вибір, життя там згасає».

Слухаючи розповіді жінок, помітно, що Чорнобильська катастрофа позбавила їх малої батьківщини, додала хвороб, але не відняла життєвого оптимізму, бажання мріяти і творити. Двадцять років їм знадобилось, аби, згуртувавшись, пережити біль душевних та моральних втрат і назвати Дубище другою батьківщиною.

Три роки тому колишній культпрацівник Надія Руднікова ініціювала створення в Дубищі аматорського колективу «Дубрівчанка», аби не тільки разом переживати життєві труднощі, а й духовно відпочивати.

Слава про співучість та професійність колективу швидко розлетілась по довколишніх населених пунктах. А своєрідним гімном «Дубрівчанки» стала пісня про вже рідне Дубище.

У день величного християнського свята Пасхи перші переселенці з забрудненої зони, які назвали свою вулицю в Дубищі Дібрівською, відзначають її 25-літній ювілей – свято, зіткане з щемливих спогадів про минуле та світлих надій на майбутнє.

Тетяна БОЯРИН

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---