Волинські ровесники незалежності України на захисті її державності

Вони народились у 1991-ому, уже в вільній Україні. Ровесники незалежності, які не відчули, що таке залізна завіса, яка робила Україну ізольованою від західних сусідів, не знають, як це – жити за єдиновизначеною партією позицією.

Вони вільні від нав’язаної зверху думки та соціальних стереотипів, вільні у своєму виборі, висловлюваннях і думках. Вони росли, мужніли і вірили, що своїми знаннями та працею творитимуть державу. Але й гадки не мали, що незалежність України їм ще доведеться відстоювати зі зброєю в руках.

Володимир Тананайко з Дубища Рожищенського району, збираючись у рай-військкомат у квітні 2014-ого, запевняв кохану Людмилу, що розлучаються лише на місяць. Чесно кажучи, і сам в це спочатку вірив, бо ж навіть медичного огляду перед полігоном вони не проходили. А далі, як у кіно, змінювалися пункти призначення і зростала небезпека.

Лише коли після Рівненського полігону потрапили в зону АТО і за кілька днів трапилась трагедія під Волновахою, неподалік якої вони дислокувались, зрозумів всю серйозність ситуації.

«Я потрапив у артилерійську роту 51-ої окремої механізованої бригади. Спочатку було важко – ні засобів захисту, ні справної техніки. Бойові машини доводилось лагодити самотужки, на бронежилет стягувались і родина, і добрі люди, продуктами забезпечували волонтери. Загалом все на них трималося. Приємно було усвідомлювати, що українці так дружно піднялися і згуртувалися для допомоги армії», - говорить Володимир Тананайко та додає, що хоч ставлення «східняків» деколи просто шокувало.

«І воду отруєну нам підсовували, і місцезнаходження «зливали» сепаратистам. Російська інформаційна війна зробила там свою чорну справу», - каже хлопець.

Бойові дороги Володимира Тананайка пройшли через Горлівку, Мар’їнку, Березне та інші населені пункти Донецької та Луганської областей. Та найбільше закарбувались в пам’яті чоловіка бої за Савур-Могилу, де були і перші поранені, і перші втрати.

«Виїжджали для відпрацювання цілей як зазвичай, на 2-3 дні. При собі – лише три сухпайки. Та боротьба за стратегічну висотку виявилась запеклою і довготривалою. Двічі відступали, мали «двохсотих», спраглі та голодні тиждень утримували позиції. І лише на третій раз, після доби інтенсивних обстрілів, дістались до вершини», - згадує Володимир Тананайко.

Зі слів вояка, у тому, що воюють з українською армією як професійні російські військові, так і найманці, в переважній більшості чеченці, неодноразово пересвідчувались, коли брали полонених чи знаходили після бою військові квитки солдатів.

Після півроку, проведених в зоні бойових дій, 25-річний Володимир Тананайко тільки утвердився в думці про те, що Україна має бути самостійною і за це варто боротися. Хоч чоловік через паперову тяганину ще й досі не має документально підтвердженого статусу учасника АТО, не нарікає на владу, бо переконаний: нині першочергове завдання – здобути перемогу над ворогом зовнішнім, і тільки опісля братися за наведення ладу у внутрішньому житті держави.

Олег Глинюк з Ясенівки з дитинства мріяв бути міліціонером. Після школи вступив на навчання в Національну академію внутрішніх справ на заочне відділення. Згодом зголосився на страхову військову службу, яку проходив у військах берегової оборони в Криму.

«Строкова служба стала для мене хорошим підґрунтям для професійного розвитку, - зізнається сьогодні сержант поліції Олег Глинюк. А далі була паралельно з навчанням у виші Школа міліції у Сокиричах Ківерцівського району, служба у Луцькому міському відділі міліції інспектором патрульної служби».

Коли на Сході країни розгорілось військове протистояння, у липні 2014-ого Олег Глинюк записався добровольцем у перший загін волинських правоохоронців, що відправлявся в зону АТО. Охорона блокпостів, патрулювання вулиць щойно звільнених населених пунктів, контролювання руху транспорту, допомога в евакуації мирних жителів із зони бойових дій – ті завдання, над якими правоохоронці працювали на сході. Зокрема, Олег Глинюк потрапив у звільнений Краматорськ. Зі слів співрозмовника, місто було ніби мертвим – поодинокі злякані місцеві жителі, зруйновані будинки і постійні вилазки сепаратистів, які робили все, аби повернути собі місто.

Олег Миколайович зізнається, що за час перебування в зоні АТО траплялись різні небезпечні ситуації, але як людина професійна не вдається у подробиці, не характеризує політичну ситуацію, лише зазначає, що той, хто любить свою землю, має її захищати. І це позиція справжнього чоловіка, яка гідна поваги.

На мирній території Олег Глинюк знову став на захист нашого спокою і працює у Рожищенському відділенні поліції.

Війна, на якій довелось побувати цим 25-річним хлопцям, чітко розставила їх життєві пріоритети, перевірила на міцність почуття (кохані, а нині уже дружини Людмила та Ольга чекали та молилися за своїх захисників, підтримували їх морально), а найголовніше - переконала, що їхні діти Артемко та Лілія мають зростати у мирній і вільній Україні. І якщо для цього потрібно буде знову повернутися в зону АТО, чоловіки до цього готові.

Тетяна БОЯРИН

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---