Історія Волині: самопожертва Леонтія Дацюка, який охороняв Імператора

Маловідомі сторінки історії про подвиги наших земляків беззаперечно свідчать про характер українського народу – самопожертва заради інших, заради рідної землі.

Інформаційне агентство Волинські Новини розповідає про Леонтія Івановича Дацюка, який охороняв російського Імператора Миколу II, мужньо воював під час Брусиловського прориву й не хотів слави та маєтків, а, думаючи про рідну домівку, попросив у царя, за свою мужність, звести на Великій Волині школу для дітей.

Віднайти забуте ім’я в історії Волині часів Першої світової війни вдалося пошуковій групі клубу «Всесвіт» при Луцькому педагогічному коледжі з її керівником, істориком Анатолієм Кравцем.

У коментарі ІА Волинські Новини Анатолій Іванович розповідає, що «розкопати» нову глибу історії вдалося під час зустрічі з онуком учасника Першої світової війни Василем Вороном, який поділився спогадами про свого героїчного дідуся Леонтія Дацюка.

ІЗ СЕЛЯНИНА У ВОЇНИ

«Бойові дії Першої світової війни активно розгорталися на європейській частині Російської імперії. Наприкінці 1914-го року її армія почала переходити до опозиційних боїв на Південно-Західному фронті. Противник чинив наступ, відтак війська російської армії відступали. Водночас, солдати відводили з собою на Схід мирне населення з Волині та Галичини.

Воєнна статистика свідчить про те, що Волинською губернією пройшли понад 600 тисяч біженців, з них на місцях осіли понад 130 тисяч людей. Разом з війтом люди ішли сім’ями, родинами, беручи із собою усе, що мали, найцінніше: худобу, одяг, інструменти. Санітарно-гігієнічні умови були жахливими, чимало біженців хворіли інфекційними недугами.

Усі спали і їли без крівлі над головою, а воду часто брали з калюж.

Йшли вони цілими сімействами, тягнучи за собою коней, корів і той скарб, котрий встигли захопити. Вони чекали, що, прийшовши сюди, будуть бажаними гостями. Звичайно, їх чекало глибоке розчарування. В жахливих санітарно-гігієнічних умовах, разом із худобою, прогресували інфекційні хвороби. Питної води не було, навіть для їжі використовували дощову воду з калюж. Дров не було, як і даху над головою. Спали під відкритим небом і в дощ, і в холод», – розповідає Анатолій Кравець.

Прожити цей важкий період довелося і Леонтію Дацюку.

…Тривала Перша світова війна. Під загрозою окупації опинилися Західні області України. Піклуючись про народ, царський уряд вивозив з Волинської Губернії населення – біженців до Миколаївської губернії. А військові представники шукали серед таких придатних до служби в армії чоловіків.

Леонтій Дацюк жив у селі Повча Дубнівського району колишньої Волинської губернії. Про цей момент згадував так:

«Дацюк Леонтій Іванович, ріст дванадцать вершків (196 см), очі голубі, русявий», - вигукував військовий, розглядаючи зарубки на дереві, для вимірювання росту і наказував писарю: «Записуй до Преображенського полку». І в той же час говорив діду: «Кожен день, солдатику, будеш бачити

Царя. І де ти такий завалявся?».

НОВЕ ЖИТТЯ ДЛЯ ПРОСТОГО ВОЛИНСЬКОГО ПАРУБКА



Преображенський полк був одним з військових формувань, шефом якого був сам Імператор Микола ІІ, як і всі попередні царі та цариці починаючи з Петра І, який його заснував.

Новобранець з Волині опинився в столиці імперії. Щоденна муштра, вивчення історії Російської держави, караульна служба в Зимовому палаці – таким стало нове життя волинянина.

Розповідаючи про свої бойові подвиги, у Леонтія Івановича часто запитували, чи важко було охороняти Царя? На це, пригадують очевидці, він лише посміхався.

А робив це, вочевидь тому, що до труднощів йому не звикати, адже доля послала важкі випробовування ще в шестирічному віці. Тоді Леонтій Дацюк залишився без матері. А батько віддав його в найми до чеського землевласника, який залишив по собі в малого сироти добру пам’ять і вдячність за справжню науку на все життя.

Найми з малих років привчили до важкої праці, поваги до старших, до справжньої чоловічої дружби, прагнення самому собі давати раду в житті.

Серед преображенців ходили легенди про колег-воїнів. Вони мужньо боронили Вітчизну, прославляли своїми іменами легендарні походи і перемоги. Кожного ранку

Імператор приймав парад своїх полків, вдивлявся пильно в очі кожному солдату і вони вірою й правдою служили Царю і Батьківщині.

ВІДМОВИВСЯ ВІД МАЄТКУ, ЗАРАДИ ШКОЛИ В РІДНОМУ СЕЛІ

У своїй новій військовій сім’ї Леонтій Дацюк був таким як і завжди – самовідданим й відзначився хоробро.

Будучи на посту біля Зимового палацу, фрейліна не вгледіла дитину, і та випала з балкону. Солдат підхопив дитя і врятував йому життя. Барабани на плацу вибивали дрібний звук, від якого мурашки бігли по шкірі. Імператор обходив стрункі ряди вишколених солдат.

«За гідний вчинок - врятування дитини - яку ти, солдатику, хочеш нагороду? Проси землю, худобу, реманент, будинок, гроші», - пропонував мені цар. Але я відповів, що хочу, щоб в моєму рідному селі на Волині побудували школу для дітей. І так, цар побудував красиву школу з червоної цегли, яку називають Солдатською», - зі спогадів Дацюка.

ЖОРСТОКІ ВИПРОБОВУВАННЯ ТА БОЙОВІ ДІЇ

Війна вимагала жорстких рішень. Так, Преображенський полк, охороняючи Ставку Імператора, відправився на фронт. Втрати несли щоденні, а командирів навчали на фронті в бойових умовах.

У таку команду потрапив і Леонтій Дацюк, навчаючись на молодшого унтер-офіцера.

Після вишколу 17 курсантів, перед ними поставили бойове завдання - взяти ворожого «язика». Із завданням справилися далеко не всі. Із усіх курсантів з «трофеєм» та живими залишилося лише двоє, один з них – наш краянин. Відповідно до успішно виконаного завдання та проявленої мужності і героїзму Дацюка Леонтія Івановича представили до нагороди Георгіївським хрестом.

«Здоровий німчурака попався», - так розповідав у своїх спогадах про спецзавдання сивочолий дідусь своєму онукові.

Війна була у розпалі й Преображенський полк потрапив у центр Луцького наступу (Брусиловського прориву).

Леонтій Дацюк і тут проявив себе, не побоявшись куль та власної загибелі самовіддано та без роздумів кинувся захищати старшого по званню.

Так, представник Ставки граф Бобринський (кум Імператора Миколи II) на одній з позицій на Волині, вздовж річки Стохід, пішов оглядати лінію фронту.

У своїх споминах Леонтій Дацюк розповідав, що граф був він маленького росту і в окулярах і під час огляду прийняв болотяні купини за солдат і почав з ними вітатися.

«Ваше Сиятельство, это кочки», - сказав я йому. «Кочки? Отставить!», - відповів граф. А неподалік була ворожа розвідка, яка нас викрила й відкрила артилерійський вогонь. Я прикрив своїм тілом командира. Коли обстріл закінчився, граф встав, поправив мундир і сказав: «Дацюк, у вас, наверное, пудов десять веса». «Никак нет, Ваше Сиятельство, всего лишь п’ять», - розповідав онукові про пережите мужній воїн.

З великими труднощами і втратами просувався фронт з Луцька, на Броди, Тернопіль, Чернівці, а з Ковеля в напрямку Маневичі, Барановичі.

Постачання армії було кинуте напризволяще. Головними харчами в армії були чечевиця і вобла. Гаряче харчування було дуже рідко. Коли солдатам в окопах несли у відрі їжу, то дорогою в нього потрапляв пісок від тертя по стінах траншеї і на дні залишався на третину осад з піску… Солдати дуже часто хворіли. Спали на власноруч зроблених матрацах: мішковину зшивали у великий матрац, напихали його сіном і клали в окопи та траншеї, які були підтоплені водою. Одежу приходилося щоденно сушити.

З кровопролитними боями війська просувалися протягом двох місяців літа і звільнили територію на 60-80 кілометрів в глибину фронту. Оборона противника була надто міцною.

У своїх спогадах про цей час, Леонтій Дацюк із сумом згадував не лише втрати побратимів, а й нищення природних багатств Волині. Він шкодував добротного лісу, який був вирубаний на укріплення не по-господарськи і за це засуджував ворогів.

Почався наступ в перших числах червня артилерійським обстрілом, який тривав майже дві доби. Сонця не було видно, протягом трьох діб.

Поле битви було вкрите трупами і солдати збирали останки своїх і ворожих солдат і хоронили в братських могилах, які збереглися на Волині та в інших областях України, Білорусії, Польщі.

Говорячи про ворогів, Дацюк ніколи не називав ворожих солдат представниками тих чи інших країн, народів. Для нього всі були ворогами, які прийшли на його землю не по своїй волі.

Згодом, успішний наступ російської армії призупинився. Об’єднані сили Австро-Угорщини, Німеччини та інших сателітів були налякані такими успіхам і розпочали наступ, який змусив російську армію відступати. За два місяці вони просунулися на 80-120 кілометрів, а відступаючи, осилили цю відстань за півтори доби.

«Під час відступу, російська армія нищили на своїй дорозі села, палила їх, під руйнацію потрапили й маєтки, палаци, храми, залишаючи за собою пустку. Вкрай скрутне становище стало для мирного населення. З одного боку західні повіти Волинської губернії опинилися під австро-німецькою окупацією, з іншого – фронт, де гриміли гармати та свистіли кулі. Що задкуючи російські війська, що атакуючі австрійські війська – усі завдали величезних втрат серед мирного населення, по довкіллю, економіці й непоправному нищенню культурних надбань.

ДИВО СПАСІННЯ ТА ЧАРОДІЙНІ ЛІКИ

Про відступ Леонтій Дацюк говорив, що був такий щільний вогонь, що й голови не підняти. А кулеметник так пристрілявся до волинянина, що від його рюкзака та шинельної скатки нічого не вціліло.

Та дивом йому вдалося вижити. Захистив тоді солдата від ворожих куль надгробний камінь, який чудом виявився серед поля бою. За ним і заліг Дацюк.

Вийшовши з-під обстрілу, полк зупинився на переформування в урочищі Хвороща, що на Млинівщині Рівненської області. Звідси додому, до села Повча Дубнівського району, було рукою подати. Не втримався солдат і попросився додому. Бігом поспішав до рідного села.

Зустрічали його цілим селом. Картину воїн побачив невтішну: фронт двічі пройшов через його територію і нічого та нікого не щадив, навколо були голодні, холодні, обездолені селяни. Вони журилися долею своїх рідних, що були на фронті, долею країни, де війні не видно було кінця та все розпитували Леонтія Івановича.

Коли почало вечоріти, то люди почали розходитися й помітили, що гість недобачає. У нього була «куряча сліпота», - хвороба знесиленої армії, коли в сутінках втрачався зір від браку вітамінів.

Втім, його вилікувала народними методами місцева бабуся.

«Жвава бабуся принесла тоді чорну курку, через яку заставили кілька разів переступити і на диво сліпота відступила. Тоді я пошкодував, що такої бабусі не було в нашому лейб-гвардійському Преображенському полку, де більша половина солдат вже мала таку хворобу», - розповідав учасник Першої світової війни.ПІСЛЯМОВА

Після відвідин рідної домівки, солдат повернувся в полк, згодом в імперії відбулася Лютнева революція і полк частково розформували.

Так закінчилася Перша світова війна для унтер-офіцера лейб-гвардійського Імператорського, його Величності, Преображенського полку Дацюка Леонтія Івановича.

Із військових трофеїв, які дід Левко приніс з війни додому, був лише молитвослов на німецькій мові, який і досі зберігають у родині. Також зберігають в сім’ї й скриню, з якою Леонтій Дацюк йшов в армію. На його верхній кришці напис: «1914 рік».

«Перша світова війна стала важким випробуванням для волинян. Після неї кілька років населення губернії жило в екстремальних умовах. Багато людей лишати свої домівки й шукали кращого життя в інших землях. Господарство Волині було на межі знищення, села спустошені, кваліфікованої робочої сили не вистачало, не було предметів першої необхідності, ціни зросли. Війна відкинула Волинь від індустріальних центрів країни, загострила продовольчу кризу», - розповідає історик Анатолій Кравець.

Втім, мужні люди та любов до рідної землі допомогли українцям відродити понищене, розбудувати свою Батьківщину та здобути омріяну незалежність від фашистських та російських загарбників.

Підготував журналіст Вадим Панафідін

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---