Волинянин, який вижив в Іловайську: на сході місцеві годували бійців отруйними варениками

Волинський боєць стверджує, що розв’язання конфлікту на сході залежить лише від конструктивних дій влади.

Державна нагорода – медаль «Захисник Вітчизни» - знайшла свого героя Костянтина Поврозніка, якому вдалося вижити під час іловайського котла, лише три місяці тому. Поранений боєць, підлікувавшись у Луцькому військовому госпіталі та пройшовши реабілітацію, намагається поступово повернутись до мирного життя.

Чи вдається це артилеристу сумнозвісної 51-ої механізованої бригади, який пережив загибель товаришів, зневіру у військовому керівництві, відчай від усвідомлення власного безсилля і відчуття неминучої загибелі? Про це ми й намагалися дізнатися в учасника АТО Костянтина Поврозніка з села Кременець Рожищенського району.

Мобілізували 22-річного хлопця під час другої хвилі, у квітні 2014-го. Так як мав навики артилериста після строкової служби, на рівненському полігоні, де проходили короткотермінові навчання, здобув військову спеціальність мінометника. А далі – на схід.

Першою трагедією 51-ої бригади в зоні АТО став розстріл блокпосту під Волновахою 22 травня 2014-ого. Прибувши на місце відразу після кривавих подій (їх викликали на підмогу побратимам), Костянтин був не просто шокований побаченим, а й усвідомив реальний рівень небезпеки всього, що відбувається довкола. Бо лише з автоматом в руках, без бронежилетів та касок, без відповідної військової техніки вони приречені були на загибель.

Після розстрілу під Волновахою їх повернули на Миколаївський полігон. Там пройшли медкомісію, туди бабуся Надія Степанівна привезла онукові бронежилет, куплений родиною за матеріальної підтримки односельців.

А згодом артилерійські підрозділи Володимир-Волинської бригади знову відправили в зону бойових дій. Мінометник Костянтин Поврознік разом з бойовими товаришами на кілька тижнів зосереджувались у визначеному військовим керівництвом секторі Луганської чи Донецької області, відстрілювали цілі, доведені розвідкою, і змінювали місце дислокації.

- Запеклими були бої під Сєвєродонецьком, Мар’їнкою, - згадує наш співрозмовник, - гинули товариші, але тоді й на думку нікому не спадало, яке пекло чекає нас попереду.

Тринадцятого серпня артилеристи вирушили з Старобешева під Іловайськ, аби розчистити територію і підтримати підрозділи добровольчих полків «Азов», «Донбас» та інших, які підтягувались з метою відвоювання Іловайська.

- Відправили нас на день, - продовжує розповідь Костянтин Поврознік. – Відстріляли два, три, чотири… В день по вісімсот мін вибивали, а повертатись наказу нема. 18-19 серпня була звільнена значна частина Іловайська. Терористичні формування втрималися тільки на північній околиці міста. Тоді ворог почав обстрілювати шляхи постачання боєприпасів, не вистачало ні мін, ні їжі. Нічого не доставляли. А російська артилерія щедро посипала вогнем.

24 серпня у Києві проходив парад з військовою технікою, а ми в кільці під Іловайськом кинуті напризволяще. Найманці крили реактивними системами залпового вогню, вісім побратимів загинуло, серед них коректувальник вогню. Ми, як сліпі кошенята, а розвідка телефоном наполягає: «Відбивайтесь! Стріляйте на око!» Зрозумівши безвихідь ситуації, наважився зателефонувати додому, - з нотками трепету в голосі згадує Костянтин.

«Якщо через три дні не вийду на зв’язок, то шукайте в морзі у Волновасі», - сказав у телефонній розмові бабусі Надії Степанівні Костя, який до того жодним словом не обмовився рідним про небезпеку військових буднів.

- Коли 29 серпня заговорили про гуманітарний коридор, ніхто не йняв віри, що бійці регулярної російської армії дозволять нам вийти живими, не для цього вони стягували свої сили. Рушили у напрямку Старобешевого. Спочатку виїздили ГАЗоном, закінчився бензин. Часу на роздуми було обмаль, над головою - свист куль, підсідали, хто до кого міг. Я вскочив у БТР до знайомого. Він – двометровий чолов’яга, як міг зіщулився, аби вдвох поміститись і закрити люк. Та їхати так довелося недовго. Серед поля запримітили гармати. Я тільки встиг зіскочити, як у машину поцілили, - згадує учасник іловайського котла.

Коли Костянтин Поврознік отямився та відкрив очі, його тягли двоє військових. Тіло було важке, зрозумів, що поранений. Хто йому допомагає, відразу не втямив, лише згодом побачив на формі шеврони полку «Донбас».

Рухатись відкритою місцевістю не було змоги – працювали снайпери. Перебіжками, болотами та зеленкою вони дістались до безмежного поля соняшника – вісімнадцять голодних, в багнюці та у крові українських вояків з різних підрозділів, троє мали поранення. Щоб перев’язати рани побратимам, на шматки рвали футболки, аби вимити землю з ран, обробляли їх сечею. І обговорювали план подальшого маршруту, хоч мало хто з них навіть уявляв,біля якого населеного пункту знаходяться.

- За проводиря визвався один з добровольців, який був східняком і хоч трохи орієнтувався на місцевості.

Ввечері, після одинадцяти годин, проведених у соняшниках, вийшли в село. Зустріли дідуся, який повідомив, що скрізь російська армія, і вказав рукою напрямок, де через 25-30 км, згідно з його даними, стояли українські війська. Напилися води і вирішили пробиратися малими групами, по два-три чоловіки, - продовжує розповідь Костянтин Поврознік. – Селом курсували танки агресора, чулися постріли, на дорозі, на полях –десятки загиблих. Коли встало сонце, змучені і зболені, будь-що буде зупинили бусика з білими прапорцями. Під прицілом автомата шофер таки довіз їх до блокпоста, де майорів український стяг.

Тією ж дорогою за згодою ополченців вивозили в той час полеглих українських вояків. Машини були переповнені двохсотими. Як стверджує наш співрозмовник, три сотні загиблих, про які говорить наше керівництво, далеко не точна кількість втрат під Іловайськом.

Після виходу з оточення Костянтин лікувався від осколкового поранення в шпиталях Дніпропетровська, Львова та Луцька. Хлопець не міг відійти від пережитого, більше, ніж фізичний біль, давалися взнаки травми психологічні. Свідомість Костянтина не знаходила виправдання діям дідуся, який пригощав їх отруєними варениками. Це лише завдяки завбачливості побратима, який дав скуштувати гостинця псові, вони залишились живі. До болю в серці діймали хлопця і нарікання місцевих на них - «бандерівців». Тож про яку єдину Україну може йтися, коли мислення людей полярно протилежні, констатує учасник АТО. А загалом, стверджує Костянтин, розв’язання конфлікту на сході залежить лише від конструктивних дій влади.

Війна на сході стала для Костянтина Поврозніка не тільки випробуванням на чоловічу міцність та мужність. Вона принесла йому і чисте та вірне кохання. Бо саме у госпіталі в Луцьку наш герой зустрів свою майбутню дружину Тетяну, з якою невдовзі одружились і нині виховують шестимісячного синочка Іллю.

Сьогодні татова медаль для хлопчика – лише цікава іграшка. В майбутньому ж, коли він підросте і дізнається її історію, ми впевнені, син обов’язково гордитиметься татом-героєм.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---