Стати операційною медсестрою волинянку змусила війна. 7 фото з АТО
Тендітна 24-річна Оксана Гальчин із села Довгова Горохівського району отримала в руки повістку з військкомату в липні 2014 року. Дівчині довелося стати операційною медсестрою в зоні проведення АТО. Вчилася протягом місяця відразу біля операційного стола – під час активних бойових дій лікарі щодня оперували по 50-60 поранених військовослужбовців.
Про це пише horohiv.org з посиланням на газету «Горохівський Вісник».
У дитинстві Оксана часто допитувалася у батьків: “Чому ж дівчаткам не можна служити в армії?» Тоді мама Ліна і тато Володимир казали щось жартівливе для своєї Оксаночки і дуже втішалися, що вона, як і старша донька Ольга, після закінчення школи обрала собі професію медсестри.
Коли в Україні почалася неоголошена війна, рідні навіть уявити не могли, що те пекло доведеться пережити їх дитині. Про те, що Оксані Гальчин із села Довгова потрібно негайно з’явитися у Горохівський районний військовий комісаріат, їй сказав тато, а йому переказав знайомий. То був четвер, 31 липня 2014 року, день, у який дівчина дисципліновано прибула на місце виклику.
Можна уявити почуття 24-річної юнки, коли замість пройти реєстраційну процедуру, отримала в руки повістку і вказівку з’явитися у військкомат вже у п’ятницю з речами, необхідними для проходження військової служби. У ці хвилини емоції затамувала в собі, на подвір’я вийшла, подумки перепитуючи себе: «Чому я, адже далеко не всі чоловіки стають у солдатські ряди?» Хоч запитання було докучливим і прикрим, та його швидко викинула з голови, сіла в рейсовий автобус і повезла документ- підтвердження у Луцький клінічний пологовий будинок, де працює медсестрою у гінекологічному відділенні.
Колеги були шоковані її звісткою і прийнятим рішенням.
-А рідні?
-Мама, як і кожна ненька, не переставала плакати, тато ходив мовчазним і задуманим, - пригадує Оксана.
Але тоді перечити доньці було вже марно. Потім була одноденна відстрочка. До військомату не з’їхалися мобілізовані чоловіки, а вона познайомилася там із майже своєю одноліткою Мартою Грищук із Угринова.
Так і почалася їх медсестринська служба. Невідомість лякала, але удвох почувалися впевненіше спершу на полігоні у Яворові, а з 6 лютого минулого року – у Красноармійську на Донеччині. До того часу дівчата вже звикли жити в палатках, у них поселилися і на подвір’ї тамтешньої лікарні.
Тендітну, вродливу, дуже комунікабельну і надзвичайно добру душею русявокосу волиняночку всі з ніжністю стали звати «Руденька». У перший день дівчата з притаманною їм західняцькою хазяйновитістю найперше навели ідеальний порядок у душовій, на польовій кухні… Всюди, де наводили лад їх золоті руки, поселялася чистота, до них, хоч іще зовсім юних, ішли за добрим словом і сердечною розрадою. Їм хотілося плакати, але натомість вони дарували заспокійливі усмішки.
-Я не операційна медсестра, але довелося нею стати. Вчилася протягом місяця відразу біля операційного стола. Щодня лікарі оперували по 50-60 поранених військовослужбовців. Відірвані руки, ноги, осколкові поранення… Це було жахливо, - у дівочому погляді з’являється біль сотень солдатів, який не переповісти словами.
«Втягнулася» швидко, йшла на чергування з молитвою, у якій просила Бога миру Україні. Не всіх поранених вдавалося повернути до життя на операційному столі. Закривши їх мертві очі, вона плакала, як маленька дівчинка чи як майбутня мама, скулившись у якомусь закутку. У ці хвилини туга за батьківщиною до болю сковувала серце. До того ще й гнітила недоброзичливість частини місцевих жителів. Хоча і їм надавали медичну допомогу, але обернувшись спиною, ті ставали підступними і ворожими.
Допомагали волонтери. У Красноармійськ із товаришами часто приїжджав горохівчанин Віталій Гладун. Спілкуючись із посланцями батьківщини, Оксана і Марта почувалися найщасливішими.
Сім місяців здавалися дівчатам безкінечними. Оксану демобілізували 8 вересня 2015 року. Пригорнувши до себе свою донечку, знову вмивалася сльозами мама, але то вже були сльози радості.
Наша юна землячка не жалкує, що відважилася і пройшла випробування війни. Всіх, хто ділив із нею ті тривожні і закривавлені дні, вона з любов’ю називає родиною і зовсім по- іншому розуміє сутність дарованого Богом життя.
Дякуємо Тобі за мужність, Оксано, Тобі Марто, доньки України із вродливими обличчями і тендітними плечима воїнів-медсестер.
Леся ВЛАШИНЕЦЬ
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Про це пише horohiv.org з посиланням на газету «Горохівський Вісник».
У дитинстві Оксана часто допитувалася у батьків: “Чому ж дівчаткам не можна служити в армії?» Тоді мама Ліна і тато Володимир казали щось жартівливе для своєї Оксаночки і дуже втішалися, що вона, як і старша донька Ольга, після закінчення школи обрала собі професію медсестри.
Коли в Україні почалася неоголошена війна, рідні навіть уявити не могли, що те пекло доведеться пережити їх дитині. Про те, що Оксані Гальчин із села Довгова потрібно негайно з’явитися у Горохівський районний військовий комісаріат, їй сказав тато, а йому переказав знайомий. То був четвер, 31 липня 2014 року, день, у який дівчина дисципліновано прибула на місце виклику.
Можна уявити почуття 24-річної юнки, коли замість пройти реєстраційну процедуру, отримала в руки повістку і вказівку з’явитися у військкомат вже у п’ятницю з речами, необхідними для проходження військової служби. У ці хвилини емоції затамувала в собі, на подвір’я вийшла, подумки перепитуючи себе: «Чому я, адже далеко не всі чоловіки стають у солдатські ряди?» Хоч запитання було докучливим і прикрим, та його швидко викинула з голови, сіла в рейсовий автобус і повезла документ- підтвердження у Луцький клінічний пологовий будинок, де працює медсестрою у гінекологічному відділенні.
Колеги були шоковані її звісткою і прийнятим рішенням.
-А рідні?
-Мама, як і кожна ненька, не переставала плакати, тато ходив мовчазним і задуманим, - пригадує Оксана.
Але тоді перечити доньці було вже марно. Потім була одноденна відстрочка. До військомату не з’їхалися мобілізовані чоловіки, а вона познайомилася там із майже своєю одноліткою Мартою Грищук із Угринова.
Так і почалася їх медсестринська служба. Невідомість лякала, але удвох почувалися впевненіше спершу на полігоні у Яворові, а з 6 лютого минулого року – у Красноармійську на Донеччині. До того часу дівчата вже звикли жити в палатках, у них поселилися і на подвір’ї тамтешньої лікарні.
Тендітну, вродливу, дуже комунікабельну і надзвичайно добру душею русявокосу волиняночку всі з ніжністю стали звати «Руденька». У перший день дівчата з притаманною їм західняцькою хазяйновитістю найперше навели ідеальний порядок у душовій, на польовій кухні… Всюди, де наводили лад їх золоті руки, поселялася чистота, до них, хоч іще зовсім юних, ішли за добрим словом і сердечною розрадою. Їм хотілося плакати, але натомість вони дарували заспокійливі усмішки.
-Я не операційна медсестра, але довелося нею стати. Вчилася протягом місяця відразу біля операційного стола. Щодня лікарі оперували по 50-60 поранених військовослужбовців. Відірвані руки, ноги, осколкові поранення… Це було жахливо, - у дівочому погляді з’являється біль сотень солдатів, який не переповісти словами.
«Втягнулася» швидко, йшла на чергування з молитвою, у якій просила Бога миру Україні. Не всіх поранених вдавалося повернути до життя на операційному столі. Закривши їх мертві очі, вона плакала, як маленька дівчинка чи як майбутня мама, скулившись у якомусь закутку. У ці хвилини туга за батьківщиною до болю сковувала серце. До того ще й гнітила недоброзичливість частини місцевих жителів. Хоча і їм надавали медичну допомогу, але обернувшись спиною, ті ставали підступними і ворожими.
Допомагали волонтери. У Красноармійськ із товаришами часто приїжджав горохівчанин Віталій Гладун. Спілкуючись із посланцями батьківщини, Оксана і Марта почувалися найщасливішими.
Сім місяців здавалися дівчатам безкінечними. Оксану демобілізували 8 вересня 2015 року. Пригорнувши до себе свою донечку, знову вмивалася сльозами мама, але то вже були сльози радості.
Наша юна землячка не жалкує, що відважилася і пройшла випробування війни. Всіх, хто ділив із нею ті тривожні і закривавлені дні, вона з любов’ю називає родиною і зовсім по- іншому розуміє сутність дарованого Богом життя.
Дякуємо Тобі за мужність, Оксано, Тобі Марто, доньки України із вродливими обличчями і тендітними плечима воїнів-медсестер.
Леся ВЛАШИНЕЦЬ
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
У Луцьку водій Volkswagen Transporter спричинив подвійну ДТП
Сьогодні 10:03
Сьогодні 10:03
Кошти на харчування, ремонти, нестача кадрів: чого потребують волинські дитячі соцзаклади та психоневрологічні інтернати
Сьогодні 08:59
Сьогодні 08:59
У США відреагували на погрози РФ щодо бази ПРО у Польщі
Сьогодні 08:43
Сьогодні 08:43
