Сім місяців нічого невідомо про долю «кіборга» з Волині
Уже сьомий місяць рідні Юрія Ковальова з далекого поліського села Криничне Маневицького району чекають на його повернення додому. Востаннє мама Віра з ним розмовляла 18 січня. Про це інформує Вісник і К.
Відтоді сім’я чекає бодай якоїсь вісточки чи натяку, де він. У тому, що живий – переконані. І матір ставить свічки у церкві за здоров’я.
Вирішували, хто з братів піде на війну
У родині Віри й Анатолія Ковальових четверо дітей – три сини і дочка. Хоча діти, крім молодшого Назара, який ходить до дев’ятого класу, виросли, стали самостійними, всі живуть у батьківській хаті. Так було до серпня 2014 року, коли у сільську господу протягом тижня прийшло три повістки – старшому братові Андрію, Юрі та хазяїну –
Анатолію Івановичу. Віра Сергіївна, як тільки побачила ті папірці, відразу зомліла. Довелося «швидку» викликати. В результаті Анатолій Іванович на виклик не їздив. А от сини…
Андрій з Юрієм самі між собою вирішували, хто з них піде на війну.
– Ми вдвох проходили лікарів у Луцьку, сиділи і говорили. Я кажу: «Юро, давай я піду. Ти в десантниках служив, можуть у саме пекло кинути. А я – в авіації, буде легше». А він мені: «Ні, давай ти будеш удома, а я піду, все буде нормально». Юра перший медкомісію пройшов, і його мобілізували у 80-у аеромобільну бригаду, – пригадує ті дні Андрій Ковальов.
– Сьогодні дехто такий розумний ходить, каже: «Хай би гроші збирала, відкуповувала від армії, то й на війну хлопця не забрали б», – не може стримати гірких сліз мама Віра. – Тож не всі такі, що гроші за все платять! Мої хлопці хотіли йти в армію і служити. Хіба то думалося, що таке буде? Юра, як в армії відслужив, від хати нікуди не їхав. Казав: «Буду біля дому». У Тростянці у підприємця працював. Він у мене такий спокійний, не пив, не курив. А нам із батьком поміч була. Ми ж не робимо – ні я, ні чоловік, дочка розлучена, на дитинку копійки получає. Ото і виживали так – щось Андрій заробить, щось Юра. Молоко здавали.
Надумали хату добудувати, щоб як у людей – ванна, кухня… А тут Юру забрали… І ще ходять сміються: «Тільки лохи служать». Як можна так казати?
«Скажіть куди, і я на край світу поїду за сином»
Востаннє Юрій приїжджав додому 28 жовтня – їх відпустили перед поїздкою на схід. Віра Сергіївна крізь сльози каже, що син ніби щось передчував.
– Стояв на порозі такий зажурений, я прошу: «Синочку, може, не їдь, зостанься!» А він розвернувся і побіг… Потім люди казали, що їхав у автобусі й витирав сльози.
Ще раз рідні побачили свого Юру по телебаченню. Показали відео, як наших хлопців пропускали в аеропорт через денеерівський блокпост, забирали у них зброю. Востаннє з мамою на зв’язок виходив 18 січня.
– Я на Водяну коляду до сестри поїхала у Борбин Рівненської області, – затремтів мамин голос. – Десь біля 10-ї дзвінок, говорив буквально 2-3 хвилини. «Мамо, все добре, балакаємо з хлопцями з одного телефона, бо багато розряджених. Ви не переживайте». І нічого більше не сказав. А як виявилося, у той час їх уже газами травили. Ми з Вєрою Полицяк зустрілися, дзвонили. Її Пєтька тоже там був. Він ще бачив мого 19 січня. А вже 20-го дзвонив до Вєри і прощався. А я ж нічого не знала…
Скільки часу спливло з того злощасного дня, як упали стіни Донецького аеропорту і поховали під своїми руїнами кращих синів, чоловіків…
Уся Україна здригалася, коли побачила відео зі знущаннями над полоненими кіборгами, коли стало відомо про те, що їх заставили розбирати завали і діставати з-під них тіла загиблих товаришів. Нині повертаються хлопці з полону покаліченими, але живими. Приїздять додому в цинкових трунах під жовто-синім стягом ті, кого впізнали за збігом ДНК. А від Юри Ковальова ні слуху, ні духу.
– Він числиться у безвісти зниклих, – каже брат Андрій. – Я зв’язувався з волонтерами, які ходили і шукали Юру на «тому» боці по госпіталях «ДНР-ЛНР». Не знайшли. Його розшукували у лікарнях і моргах Дніпропетровська. ДНК жодного разу не збіглося. Кажуть, є багато угруповань, про які мало хто що знає. Може, він у них…
– Ми не знаємо, у якій він країні, в якій точці – чи в Луганську, чи в Донецьку, чи в Росії. Чи, може, де чечени забрали і вивезли… Скажіть, де моя дитина, я на край світу поїду! – у розпачі каже мама. – Але всі мовчать. СБУ, Міноборони, військова частина… Раніше хоч іноді дзвонили. Зараз перестали. Надіємося, що Бог його збереже для нас. Я прибираю біля церкви і щоразу свічечку поставлю за здоров’я. Батюшка сказав, якщо не відомо, що з ним, то він живий.
Надію на це дає один дзвінок.
– 21 березня о 12 годині 50 хвилин задзвонив телефон, чую – ніби схлип у трубці. Це був Юра, – з хвилюванням розказує тато Анатолій Іванович. – Відразу подзвонили до волонтерів, зв’язалися із СБУ. Дзвінок запеленговано на межі Луганської, Донецької областей і Росії.
Побратими не бачили його мертвим
Андрій всі ці місяці мотається по містах і селах, зустрічається з тими, хто служив із Юрою.
– Зі Львівщини хлопець один із полону вернувся – Любомир, – розказує. – Вони до останнього були разом. Розповідав, що Юра поранений був у руку і ногу. Після першого вибуху брата контузило, з вух кров потекла. Хлопці ще витерли його, відкрили останню банку тушонки. Юра не хотів їсти, то заставили. Зайняли оборону. І тут другий вибух. Там уже ніхто нікого не бачив. Вони літали, як метелики. Коли Любомир прийшов до тями, то був уже в полоні. Потім його заставили з-під уламків доставати загиблих. Він каже, що Юри серед них не було.
Родина Ковальових не може змиритися з тим, що про їхнього Юру фактично забули ті, чиїм обов’язком є його шукати. Як так може бути, що людина зникла? Та й самі батьки героя від влади ніякої підтримки не отримують. Виявляється, «не положено».
– Не переказати, який то біль. Кожен день думаю, як він, де, що їв, пив,– втирає сльози мама. – Був хлопець, а зараз тільки фотографії зосталися…
А ще Юра приходить у сни до брата. Раз наснився навіть трирічному племіннику Іллі.
– Дитина серед ночі у сні почала кричати: «Дядя Дюя, де ти? Де ти?» – переказала сон сина сестра Альона.
– Мені Юра часто сниться, – додає Андрій. – А від останнього сну – досі мороз по шкірі. Я ніби лежу, дивлюсь наверх. А там хрести, як на кладовищі. На фоні такого яскраво-голубого неба. І квіти неймовірної краси. Йде звідти чоловік. Питаю: «Ви Бог?» – «Так» – «Я свого брата шукаю» – «У мене його немає».
Родина Ковальових дуже просить усіх, хто щось знає про долю Юрія, повідомити їм. Він служив у 7-й роті 3-го батальйону 80-ї бригади.
Тільки от шахраям дзвонити не варто. Андрій каже, що вже із цим стикався не раз, коли і з тюрми телефонували, і ще бозна-звідки. На таке вони «не ведуться».
Юру насправді дуже чекають удома живим.
Наталка СЛЮСАР,
Волинська область
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Відтоді сім’я чекає бодай якоїсь вісточки чи натяку, де він. У тому, що живий – переконані. І матір ставить свічки у церкві за здоров’я.
Вирішували, хто з братів піде на війну
У родині Віри й Анатолія Ковальових четверо дітей – три сини і дочка. Хоча діти, крім молодшого Назара, який ходить до дев’ятого класу, виросли, стали самостійними, всі живуть у батьківській хаті. Так було до серпня 2014 року, коли у сільську господу протягом тижня прийшло три повістки – старшому братові Андрію, Юрі та хазяїну –
Анатолію Івановичу. Віра Сергіївна, як тільки побачила ті папірці, відразу зомліла. Довелося «швидку» викликати. В результаті Анатолій Іванович на виклик не їздив. А от сини…
Андрій з Юрієм самі між собою вирішували, хто з них піде на війну.
– Ми вдвох проходили лікарів у Луцьку, сиділи і говорили. Я кажу: «Юро, давай я піду. Ти в десантниках служив, можуть у саме пекло кинути. А я – в авіації, буде легше». А він мені: «Ні, давай ти будеш удома, а я піду, все буде нормально». Юра перший медкомісію пройшов, і його мобілізували у 80-у аеромобільну бригаду, – пригадує ті дні Андрій Ковальов.
– Сьогодні дехто такий розумний ходить, каже: «Хай би гроші збирала, відкуповувала від армії, то й на війну хлопця не забрали б», – не може стримати гірких сліз мама Віра. – Тож не всі такі, що гроші за все платять! Мої хлопці хотіли йти в армію і служити. Хіба то думалося, що таке буде? Юра, як в армії відслужив, від хати нікуди не їхав. Казав: «Буду біля дому». У Тростянці у підприємця працював. Він у мене такий спокійний, не пив, не курив. А нам із батьком поміч була. Ми ж не робимо – ні я, ні чоловік, дочка розлучена, на дитинку копійки получає. Ото і виживали так – щось Андрій заробить, щось Юра. Молоко здавали.
Надумали хату добудувати, щоб як у людей – ванна, кухня… А тут Юру забрали… І ще ходять сміються: «Тільки лохи служать». Як можна так казати?
«Скажіть куди, і я на край світу поїду за сином»
Востаннє Юрій приїжджав додому 28 жовтня – їх відпустили перед поїздкою на схід. Віра Сергіївна крізь сльози каже, що син ніби щось передчував.
– Стояв на порозі такий зажурений, я прошу: «Синочку, може, не їдь, зостанься!» А він розвернувся і побіг… Потім люди казали, що їхав у автобусі й витирав сльози.
Ще раз рідні побачили свого Юру по телебаченню. Показали відео, як наших хлопців пропускали в аеропорт через денеерівський блокпост, забирали у них зброю. Востаннє з мамою на зв’язок виходив 18 січня.
– Я на Водяну коляду до сестри поїхала у Борбин Рівненської області, – затремтів мамин голос. – Десь біля 10-ї дзвінок, говорив буквально 2-3 хвилини. «Мамо, все добре, балакаємо з хлопцями з одного телефона, бо багато розряджених. Ви не переживайте». І нічого більше не сказав. А як виявилося, у той час їх уже газами травили. Ми з Вєрою Полицяк зустрілися, дзвонили. Її Пєтька тоже там був. Він ще бачив мого 19 січня. А вже 20-го дзвонив до Вєри і прощався. А я ж нічого не знала…
Скільки часу спливло з того злощасного дня, як упали стіни Донецького аеропорту і поховали під своїми руїнами кращих синів, чоловіків…
Уся Україна здригалася, коли побачила відео зі знущаннями над полоненими кіборгами, коли стало відомо про те, що їх заставили розбирати завали і діставати з-під них тіла загиблих товаришів. Нині повертаються хлопці з полону покаліченими, але живими. Приїздять додому в цинкових трунах під жовто-синім стягом ті, кого впізнали за збігом ДНК. А від Юри Ковальова ні слуху, ні духу.
– Він числиться у безвісти зниклих, – каже брат Андрій. – Я зв’язувався з волонтерами, які ходили і шукали Юру на «тому» боці по госпіталях «ДНР-ЛНР». Не знайшли. Його розшукували у лікарнях і моргах Дніпропетровська. ДНК жодного разу не збіглося. Кажуть, є багато угруповань, про які мало хто що знає. Може, він у них…
– Ми не знаємо, у якій він країні, в якій точці – чи в Луганську, чи в Донецьку, чи в Росії. Чи, може, де чечени забрали і вивезли… Скажіть, де моя дитина, я на край світу поїду! – у розпачі каже мама. – Але всі мовчать. СБУ, Міноборони, військова частина… Раніше хоч іноді дзвонили. Зараз перестали. Надіємося, що Бог його збереже для нас. Я прибираю біля церкви і щоразу свічечку поставлю за здоров’я. Батюшка сказав, якщо не відомо, що з ним, то він живий.
Надію на це дає один дзвінок.
– 21 березня о 12 годині 50 хвилин задзвонив телефон, чую – ніби схлип у трубці. Це був Юра, – з хвилюванням розказує тато Анатолій Іванович. – Відразу подзвонили до волонтерів, зв’язалися із СБУ. Дзвінок запеленговано на межі Луганської, Донецької областей і Росії.
Побратими не бачили його мертвим
Андрій всі ці місяці мотається по містах і селах, зустрічається з тими, хто служив із Юрою.
– Зі Львівщини хлопець один із полону вернувся – Любомир, – розказує. – Вони до останнього були разом. Розповідав, що Юра поранений був у руку і ногу. Після першого вибуху брата контузило, з вух кров потекла. Хлопці ще витерли його, відкрили останню банку тушонки. Юра не хотів їсти, то заставили. Зайняли оборону. І тут другий вибух. Там уже ніхто нікого не бачив. Вони літали, як метелики. Коли Любомир прийшов до тями, то був уже в полоні. Потім його заставили з-під уламків доставати загиблих. Він каже, що Юри серед них не було.
Родина Ковальових не може змиритися з тим, що про їхнього Юру фактично забули ті, чиїм обов’язком є його шукати. Як так може бути, що людина зникла? Та й самі батьки героя від влади ніякої підтримки не отримують. Виявляється, «не положено».
– Не переказати, який то біль. Кожен день думаю, як він, де, що їв, пив,– втирає сльози мама. – Був хлопець, а зараз тільки фотографії зосталися…
А ще Юра приходить у сни до брата. Раз наснився навіть трирічному племіннику Іллі.
– Дитина серед ночі у сні почала кричати: «Дядя Дюя, де ти? Де ти?» – переказала сон сина сестра Альона.
– Мені Юра часто сниться, – додає Андрій. – А від останнього сну – досі мороз по шкірі. Я ніби лежу, дивлюсь наверх. А там хрести, як на кладовищі. На фоні такого яскраво-голубого неба. І квіти неймовірної краси. Йде звідти чоловік. Питаю: «Ви Бог?» – «Так» – «Я свого брата шукаю» – «У мене його немає».
Родина Ковальових дуже просить усіх, хто щось знає про долю Юрія, повідомити їм. Він служив у 7-й роті 3-го батальйону 80-ї бригади.
Тільки от шахраям дзвонити не варто. Андрій каже, що вже із цим стикався не раз, коли і з тюрми телефонували, і ще бозна-звідки. На таке вони «не ведуться».
Юру насправді дуже чекають удома живим.
Наталка СЛЮСАР,
Волинська область
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Закінчилася Волинь, а з нею і дорога: чи відремонтують на Рівненщині 11 км міжнародної траси
Сьогодні 19:30
Сьогодні 19:30
«Жінка мене підставила, я з війни вернувся»: у Луцьку затримали чоловіка за підпал квартири
Сьогодні 18:51
Сьогодні 18:51
Тримався 17 років: українки оновили національний рекорд на юніорському Євро з легкої атлетики, серед них – волинянки
Сьогодні 17:51
Сьогодні 17:51
У Криму зносять останню українську церкву
Сьогодні 17:34
Сьогодні 17:34
У Пенсійного фонду на Волині – новий керівник
Сьогодні 16:43
Сьогодні 16:43
