Санінструктор «Цитрамон»: війна – це пекло, але ми боремося і повертаємося

Із початком військового протистояння на сході українці переосмислили багато понять. Там, в зоні АТО вірність Батьківщині доводять із автоматом у руках, істинну дружбу – прикриваючи спину бойового товариша, а любов до Бога – щирими молитвами про мир та спокій в Україні. Та кожна війна має своїх героїв! Сьогодні говоримо із військовим протитанкового дивізіону 51 ОМБ Тарасом Самчуком із позивним «Цитрамон», який добровольцем пішов на війну, аби не на словах, а на ділі захищати неньку Україну. Далі в ексклюзивному інтерв’ю для Інформаційного агентства Волинські Новини.

«МАМО, Я ЙДУ НА ВІЙНУ!»

Тарас Самчук – один із тих, хто усвідомлює всю серйозність непростої ситуації на сході та не може стояти осторонь, коли велика «лапа» ворога суне на Україну. Тож, не довго думаючи, він пішов до військкомату…

«Усе почалося в березні, коли анексували Крим. У нас по Україні пішла така хвиля – відмітитися у військкоматі та піти добровільно служити. Одним із таких добровольців був я.

Двадцятого березня пішов у військкомат, відмітився, що я є, готовий служити та захищати свою країну. Сказали з’явитися 10 квітня о 8-й ранку. З собою мати запасний комплект білизни та запас харчів на добу. Мобілізовують.

Навіть і не знаю, що мене тоді мотивувало. Я просто чітко знав, що маю піти захищати Україну. Думаю, великий внесок у мене, як патріота своєї держави, зробили у 72 бригаді, що дислокується у Білій Церкві, де я проходив строкову службу.

Коли я вже все для себе вирішив, повідомив на роботі. Колеги були в шоці, але мене підтримали.

Тоді я міркував, як повідомити рідним.

Дорогою додому зайшов у перукарню, підстригся по-військовому, взяв пляшку вина, торт, прийшов і кажу: «Мамо, я йду на війну!». Мама з сестрою поплакали трохи, але все ж таки змирилися. Вони розуміли, що потрібно комусь іти і як би їм боляче не було, вони вважали, що я прийняв правильне рішення», - розповідає Тарас Самчук.

ВІЙСЬКОВІ РЕАЛІЇ ТА «СЮРПРИЗИ»

Тарас прийшов у назначений день, його відправили на, так би мовити, уявний медогляд.

«Ми з хлопцями пройшли його за 10 хвилин у форматі: «Здоровий-здоровий». Ми ж усі служити хотіли. Я про свої болячки не говорив, здоровий та й все. Вони також не хотіли перевіряти – підписався і до побачення. А ті, хто мав дійсно серйозні проблеми, теж були «здоровими» і їх відправили служити.

Потім нас завезли у Володимир-Волинський. «Вигрузили» біля частини.

Чесно кажучи, ми очікували більш шанобливого ставлення, все-таки - добровольці. Але ставлення до нас було, м’яко кажучи, як до бидла», - обурюється співрозмовник.

Та розповідає, що це не єдині «сюрпризи».

«Біля КПП ми простояли близько 5-ти годин, а коли нас запустили і відвели до спортмайданчика біля якогось складу, ми там ще 4 години чекали. Була ніч, холодно, темно. Пощастило тим, хто взяв із собою теплі кофти чи куртки. Та такий «скарб» був далеко не у всіх.

Потім нас завезли в той склад, розподілили по підрозділам та завели вдягнутися. Дали тільки форму, жодних бушлатів, а на вулиці – майже мороз. Ніхто нічого не пояснював, ми просто чекали і все.

Зрештою, десь о 3 годині ночі одягнули вже всіх. Мені пощастило трохи більше - отримав бушлат. Завезли в якусь холодну казарму, ми до 6-ти поспали і зранку шикування. Десь половина, або й навіть основна частина людей була без теплого одягу, зранку мінусова температура. Солдати мерзли, лише за два дні дали усім бушлати. Але на той час уже було багато хворих і з підвищеною температурою», - говорить Тарас Самчук.

Після шикування солдат повели у їдальню. Хлопець розповідає, що годували добре – каші, супи, борщі, булочки. Нарікає Тарас на інше – нерозуміння командування та відсутність належної організації роботи.

«До нас, військовослужбовців, відносилися похабно. Я розумію, була б це строкова служба, хлопці, які ще не знають, куди потрапили. А тут же були всі старші, із певним досвідом. Втім, добре, що хоч наші безпосередні командири ставилися з розумінням, допомагали у всьому. А вище командування крутило носом. Для прикладу, можна було вийти та сказати, мовляв, треба, хлопці, завантажити боєприпаси чи техніку відремонтувати. Ми всі це добре розуміли й готові були працювати, а вони не питали, хто що вміє робити, просто ділили нас – десять людей сюди, десять – туди.

Одним словом, кидалися нами, хоча серед нас було багато спеціалістів різних галузей і можна ж було організувати роботу так, щоб кожен робив те, що вміє і знає. Але, не склалось - командували кожен на свій лад», - зізнається військовий.

У Володимирі-Волинському хлопці пробули близько двох тижнів, далі отримали завдання готувати техніку на виїзд.

«Ми розпочали шлях до села Овадного зранку, після сніданку. Обіду і вечері в нас не було. Дякувати Богу, що нагодилися місцеві мешканці й підтримали нас продуктами. Дві доби ми харчувалися борщем, картоплею, салатами – словом, усім тим, що приносили місцеві.

Збройні сили хоча б на рахунок таких простих речей, як харчі, могли б і потурбуватися, а то кинули на призволяще.

Завдяки селянам ми мали, що їсти. А коли нас відправили на Рівненський полігон, то жодних сухпайків не мали. На ночівлю нам ще й соломи принесли, то ми біля багаття спали», - розповідає чоловік.

Потім військові приїхали на полігон села Нова Любомирка Рівненської області, на рампі почали розвантажуватися. Пішов дощ, від керівництва прийшла команда не розходитися, хоча за метрів 200 стояв закинутий корівник і можна було сховатися.

«Хто мав плащ-палатку, хто не мав – усі намокли. Ті хлопці, які поїхали раніше вантажити палатки, повернулися та й кажуть, що палатки стоять, буржуйки є, а труб і дров немає. Немає чим топити, чим зігрітися. А основна маса солдат – мокрі.

Черговий раз було досадно на душі – для чого я пішов…

Хлопці хворіли багато і часто. Я вам скажу, що перехворіли всі. В період з квітня до середини червня кашель, нежить, температур мав кожен і не один раз», - пригадує боєць.

НАУКА, ЩО РЯТУЄ ЖИТТЯ

Хоча диплома медика Тарас Олегович немає, проте симпатія до медицини та неабиякий ентузіазм зробили своє діло – навчили.

Спочатку чоловіка назначили на посаду обслуги (ред. – обслуга - група військовослужбовців, які безпосередньо обслуговують артилерійську систему, кулемет і інші види зброї та техніки).

«А людей, які навіть не знають, що таке йод, зеленка, бинт, як зробити перев’язку чи зашити поранення, поставили на посаду санітарного інструктора.

З медициною у своєму житті стикався доволі часто, пам’ятаю в школі ходив на гурток юних медиків, багато перейняв від сестри-медика.

Я вмів перемотати, зашити солдата, як виявилося на полі бою, і ми з хлопцями попросили в командира, щоб мене перевели на посаду санітарного інструктора.

Ще у Рівному ми «затарилися» медикаментами на понад 4 тисячі гривень. І Слава Богу, що усе купили, бо нам ніхто нічого не дав. Дали лише фельдшерську сумку, у якій було 20-30 бинтів, вата, термометри і все», - говорить пан Самчук.

Він працював саме в зоні тактичної медицини на передовій. Після Рівненського полігону чоловіків направили у Миколаїв, там пройшли бойове злагодження і за цих 2 місяці так згуртувалися, що стали, практично, братами.

«Формувалися блокпости та бригади швидкого реагування, до них входив протитанковий дивізіон із однією гарматою, піхота із двома БМП, один танк, зенітка, міномет. З кожного підрозділу потрошки – ось це і є БТГР (ред. - батальйонна тактична група). Функції моєї посади полягали в тому, щоб лишитися з командуванням у тилу, але ми попросили командира, аби записали в свій блокпост і я поїхав з усіма своїми хлопцями на передову», - розповідає Тарас.

САМ НА САМ ІЗ ВОРОГОМ

На блокпості перед містом Рубіжне військові провели близько 1,5 місяці. Наприкінці липня 2014-го надійшла команда зачистити Сєвєродонецьк.

«Ми під’їхали на окраїну міста, а вражий блокпост сепаратистів від нас був 600 метрів. Фактично бачили один одного. Коли ми приїхали, то нас обстріляли з мінометів, було двоє поранених з незначними ушкодженнями – осколками рук. А вже 22 липня о 5 ранку поїхали їх штурмувати.

Бій тривав довгих 7 годин, але ми перемогли і відстояли місто. На допомогу мав приїхати батальйон «Айдар», але чомусь їх не було. Вони прибули вже коли ми формували колону на Лисичанськ. Але туди ми не доїхали, бо перед нами підірвали міст.

Наш танк мало не впав у прірву. Дякувати Богу, що вчасно зупинилися. І ми стали базуватися перед містом. Ми там побули близько тижня. Наших хлопців – піхоту, танкістів увесь час «смикав» виконувач обов’язків командира бригади Пивоваренко, який відправив нас на зачистку Іловайська.

Ми всі думаємо, що це була пастка. Тоді загинув наш бойовий командир підполковник Василь Спасьонов. Він був людиною, з якою можна було іти в бій, за ним стояли всі солдати. Ми думаємо, що його загибель була запланованою», - каже військовий із позивним «Цитрамон».

Перебуваючи в «іловайському котлі», волинські військові взяли в полон ворога, який за ними шпигував. Разом з полоненим копали окопи, його годували й дали шанс врятувати життя.

«Він був з нами, ми його годували, випускали в туалет, ставилися нормально. Мені усіх шкода, і наших, і їхніх. Потім уже і хлопці його годували, а потім Віталька й каву нам робив, допомагав окопи рити, звиклися. А перед тим, як відпустити, бо нікуди було його брати, самі ледь прорвалися з оточення, – навчили його найголовнішої пісні країни – Гімну України», - розповідає «Цитрамон».

ДЕНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Військові базувалися на закинутому заводі, а навколо нього – «живого» місця немає. Стріляли і сепаратисти, і з боку Росії. Щодня по четверо мирних жителів ховали.

«Ближче до Дня Незалежності України йшли чутки, що Росія щось готує і десь поблизу є російські війська. Ми цього не знали, але до Дня Незалежності готувалися, бо відчували, що щось має трапитися.

24 серпня о 9-й ранку командир віддав приказ виїжджати в поле поблизу Амвросіївки.

А поле було чи пшеничне, чи житнє, словом, щось із злаків, бо вже скошене стояло. Ми в тому полі розвертаємо свої гармати. Нам сказали напрямок і дали команду чекати ворога, але щойно ми розгорнулись, пройшло 15-20 хвилин, як приїхав якийсь джип з поважними офіцерами з великими зірками. Одразу командир нам дає команду згортатися назад. Ми так і зробили, повернулися на базу. І через 5-10 хвилин почався капітальний артобстріл. Все трусилося, падало, але Слава Богу в нас жодного пораненого.

Далі ми повернулися на попередні позиції, розгорнули гармати і приїхав батальйон «Донбас» на джипі і нам сказали, що рухається російська колона без розпізнавальних знаків. І тут із посадки виїжджає 3 БМД (ред. - бойові машини десанту). Видно, що зверху по чоловік 15-20 піхоти сидить. У них білі кола з фарби на техніці, які було видно, навіть, без бінокля.

Наш командир дивізіону довго вагався, чи давати команду «Вогонь!». Зрештою ми її отримали та знищили три БМД, а за посадкою попали у КамАЗ із боєприпасами та «Град». Як з’ясувалося, це були, так би мовити, заблукавші Псковські десантники.

Коли їх знищили, то по нас відкрили обстріл з мінометів. Тоді ми втратили свою гармату. Тоді надійшла команда відступити ближче до Іловайська на блокпост. Нас поставили піхотним прикриття до іншої пушки. Вже через два дні після Дня Незалежності, головною дорогою рухалася колона без розпізнавальних знаків. Ми її зупинили, знищивши три МТ-ЛБ. Піхота почала тікати, навздогін ще трохи дали їм жару. Потім ми прийшли на місце обстрілу і знайшли там пораненого, який був сильно обгорівшим. Він сказав що із 8-го піхотного чеченського полку, що не знали, куди їдуть, не мають документів та телефонів. Говорив чоловік, мовляв, вони їдуть на навчання. Але я його запитав, якщо ж ви їхали на навчання, то чого замість холостих патронів - у магазинах бойові і бронебійні, він промовчав.

Був ще один цікавий випадок до виходу з «іловайського котла». Десь із 24-го серпня по 29-те серпня, ми спостерігали, як рухалися колони техніки з Російської федерації, доповідали про це, але вище командування говорило просто спостерігати, і не приймати жодних мір. Хоча ми могли б не дати їм заїхати на нашу землю».

Далі був «іловайський котел»… вийшли не всі…

ДОПОМОГА В ТИЛУ

Бійців 51 бригади протитанкового дивізіону демобілізували.

Зараз Тарас Самчук займається волонтерством, допомагаючи своїм військовим побратимам. Він їздить на передову, проводить майстер-класи із тактичної медицини, а також займається просвітницькою роботою.

Зокрема, у Луцькому педагогічному коледжі навчає студентів клубу «Всесвіт» (керівник Кравець А.), як надавати першу медичну допомогу, відвідує луцькі школи.

Неоголошена війна для Тараса не закінчилася після демобілізації. Він каже, що пережиті жахіття ніколи не забути, тому просто не може лишити хлопців, які зараз на передовій і робить усе, що в силах, аби прискорити час, коли про Україну знову почнуть говорити, як про країну спортсменів, науковців, а не лише воїнів, які протистоять російсько-терористичним загарбникам.

Післямова. Одне врятоване життя – врятований цілий світ. На «рахунку» в Тараса таких - десятки.

«Усі мої хлопці, які допомагали з пораненими, лише з одного погляду розуміли, що мені потрібно подати, коли «витягували пораненого із того світу» і кожна секунда була безцінною. На нашому рахунку - врятованих більше 30 людей за час АТО, а це не лише солдати, але й цивільні, «сєпари» та московіти. Також ми витягнули з «іловайського котла» 16 чоловік з батальйону «Дніпро 1», четверо з яких були важко поранені», - пригадує волинянин.Підготував репортер Вадим ПАНАФІДІН

Вірш, який написали для «Цитрамона» учні колишнього 8-а, тепер 9-а Луцького НВК № 26:

Наш Цитрамон не якась там Дарниця,
Він - Луцький, і кожен до нього тягнеться.
Він може позбавити головного болю,
Тому ми завжди йому раді у школі.

Та в основному ці ліки для настрою.
Він - друг. А пігулка ця дійсно є класною.
На цей Цитрамончик підсіли всі чисто
І Ліля Василіва теж особисто.

І завучи люблять його, й всі довкола,
Та що там! Уся 26-а школа!
Тарас може бути на святі ведучим,
А може навчити й диханню штучному,

Його можна брати з собою в похід
Він всім приготує смачнющий обід.
Або за компанію може щось травмувати.
(Ну щоб від Тарасюків й собі не відставати).

В жюрі пожурити, війну розказати
Та що там? На «9» диктант написати.
Так наш Цитрамон український продукт
У класній аптеці обов’язковий він фрукт.

Шестеро бійців з розрахунку Тараса Самчука (всього 8), які вийшли з «іловайського котла». Ще двоє на світлинах нижче, тоді були у відпустці. З ліва на право: Максим Лящук, Андрій Карпюк (Якорь), Тарас Самчук, Криворучко Назар (Бендер), Полюхович Павло (Паштет), Франчук Зорян.

Сергій Притолюк (Колобок)

Олександр Танцюра

Троє хлопців, з якими Тарас Самчук зупиняв колону російсько-терористичних військ 26.08.2014 року.

Саша Русов (Кіпіш) з ліва, та Славік Ковальчук праворуч

Вітя Лукащук (Фітіль) - наводчик гармати

Фотоархів «Рівне»

titletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitle

Фотоархів «Миколаїв»

titletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitle

Фотоархів «Луганськ»

titletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitle

Фотоархів «Донецьк»

titletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitle

Фотоархів «Додому»

titletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitletitle

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---