Поле з соняшниками: історія бійця з Волині, який дивом вижив під Волновахою
Щаслива випадковість, - так вважає боєць з Волині, який вижив під Волновахою, він тоді був на завданні з іншою групою. Детальніше читайте в матеріалі видання Слово правди.
– Алло, ти знаєш, здається, я закохався, – так одного грудневого вечора здивував мене мій найкращий друг. Здивував, бо його зазвичай не надто серйозне ставлення до стосунків не передбачало таких сердечних зізнань. Утім, правильно кажуть: на все свій час, і наступні п’ять місяців я спостерігала за щасливим розвитком подій. Аж поки Славіка, якому на той час було 20 років, не забрали служити в АТО.
– Спершу нас, «контрактників», відправили на полігон у Рівному. Про те, як це було, розказувати нічого – все і так зрозуміло: ночували надворі, постійно тренувалися долати перешкоди і вправлятися зі зброєю. Не те, щоб це було надзвичайно важко у фізичному плані, але в моральному довелося непросто – ми ж бо у своїй міській військовій частині раніше хіба подвір’я прибирали й раз у півроку каталися на танку. Гірше стало, коли через два місяці поїхали на схід на блокпост. Я тоді сумував не тільки за Танею – за домівкою в цілому, за всіма рідними і друзями. Перед від’їздом запитав кохану, чи буде чекати мене, бо прекрасно розумів, що п’ять місяців – недовгий термін, а ми, зайняті роботою й буденними справами, за той час не встигли ще дуже зблизитися.
– Звичайно, я чекала. Не мала навіть думки про те, щоб знайти собі когось іншого. Мене стримували не якісь моральні принципи, а лише те, що я його любила. Хіба треба інші аргументи? – розповідає Таня.
– На блокпості спершу було досить безпечно, біля нас майже не було боїв, і загалом все відбувалося більш-менш спокійно. Перший особливо важкий момент – трагедія під Волновахою, в якій загинуло 18 хлопців. Це щаслива випадковість, що я тоді був на завданні з іншою групою, але й для мене це не минуло безслідно. Такі речі не забуваються, коли згадуєш, що ще минулого вечора розмовляв із людиною, а зараз вона мертва, це дійсно жахливо.
– Коли стало відомо про трагедію, ми всі – і я, і батьки, й друзі Славіка телефонували йому безліч разів, аж поки він не відповів і не запевнив, що в порядку, – згадує Таня. – Це були жахливі відчуття – не знати, чи коханий живий, чи загинув.
– Після цього випадку рівень небезпеки на нашому блокпості підвищився, майже щодня обстрілювали, місцеві теж далеко не завжди були доброзичливо налаштовані. Ми з Танею спілкувалися по телефону за кожної нагоди, але я не розповідав їй про неприємності, запевняв, що все спокійно. Так само не казав нічого і батькам – не бачив сенсу змушувати їх хвилюватися, коли це нічого змінити не могло.
– Я й не здогадувалася про те, в якій небезпеці щодня був Славік, тішилася, що він у порядку, аж поки одного разу наш спільний друг випадково не обмовився про те, що в них щодня обстріли. Пам’ятаю, наскільки шокованою тоді була, ображалася, що коханий мені нічого не розповідав. Розумію, що не хотів лякати, але я хочу знати все про те, як у нього справи, якщо вже не можу бути поруч.
– Щоденні обстріли вже стали рутиною, не дивували й не лякали нікого з нас, але наприкінці серпня смерть заглянула нам у самісінькі очі. Як зараз, пам’ятаю поле зі соняшниками, поблизу якого стояв наш блокпост. У той день виникла збройна сутичка зі сепаратистами, а в нас відмовила вся бойова техніка. У них були і танки, й БМП, а ми лишилися з самими автоматами. На щастя, надійшла підмога, але опинилися між двох вогнів, змушені були втікати. Серед соняшників я наштовхнувся на двох ополченців. Молодший наставив на мене дуло автомата й вже готовий був спустити курок, коли старший його зупинив й дозволив утекти. Тоді в мене, як то кажуть, все життя перед очима пролетіло. На щастя, я виніс звідти ноги. Незабаром після цього випадку нас відпустили додому.
– Славік не розповів мені, що повертається. Як зазвичай, цього дня працювала. Раптом до мене на роботу (я кухар) приходить коханий із величезним букетом квітів. Сюрприз, звісно, був чудовий.
– Дуже яскраві були емоції, коли ми приїхали на Волинь. Уже перші кілометри на рідній землі відчувалися по-іншому. Тані я не сказав, що нас відпустили, хотів здивувати. І це вдалося, її щасливу усмішку ніколи не забуду. Спершу після повернення почувався незвично, наче не на своєму місці, тиждень майже не їв, спілкуватися з близькими було складно. На щастя, менше, ніж за місяць, все минуло. Зараз все прекрасно.
Після дня Святого Валентина ми зустрілися з друзями всією компанією. Славік узяв кохану за руку і сказав: «Я запропонував Тані одружитися, і вона погодилася». А вже зовсім скоро і весілля.
Алла ВАЩУК.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
– Алло, ти знаєш, здається, я закохався, – так одного грудневого вечора здивував мене мій найкращий друг. Здивував, бо його зазвичай не надто серйозне ставлення до стосунків не передбачало таких сердечних зізнань. Утім, правильно кажуть: на все свій час, і наступні п’ять місяців я спостерігала за щасливим розвитком подій. Аж поки Славіка, якому на той час було 20 років, не забрали служити в АТО.
– Спершу нас, «контрактників», відправили на полігон у Рівному. Про те, як це було, розказувати нічого – все і так зрозуміло: ночували надворі, постійно тренувалися долати перешкоди і вправлятися зі зброєю. Не те, щоб це було надзвичайно важко у фізичному плані, але в моральному довелося непросто – ми ж бо у своїй міській військовій частині раніше хіба подвір’я прибирали й раз у півроку каталися на танку. Гірше стало, коли через два місяці поїхали на схід на блокпост. Я тоді сумував не тільки за Танею – за домівкою в цілому, за всіма рідними і друзями. Перед від’їздом запитав кохану, чи буде чекати мене, бо прекрасно розумів, що п’ять місяців – недовгий термін, а ми, зайняті роботою й буденними справами, за той час не встигли ще дуже зблизитися.
– Звичайно, я чекала. Не мала навіть думки про те, щоб знайти собі когось іншого. Мене стримували не якісь моральні принципи, а лише те, що я його любила. Хіба треба інші аргументи? – розповідає Таня.
– На блокпості спершу було досить безпечно, біля нас майже не було боїв, і загалом все відбувалося більш-менш спокійно. Перший особливо важкий момент – трагедія під Волновахою, в якій загинуло 18 хлопців. Це щаслива випадковість, що я тоді був на завданні з іншою групою, але й для мене це не минуло безслідно. Такі речі не забуваються, коли згадуєш, що ще минулого вечора розмовляв із людиною, а зараз вона мертва, це дійсно жахливо.
– Коли стало відомо про трагедію, ми всі – і я, і батьки, й друзі Славіка телефонували йому безліч разів, аж поки він не відповів і не запевнив, що в порядку, – згадує Таня. – Це були жахливі відчуття – не знати, чи коханий живий, чи загинув.
– Після цього випадку рівень небезпеки на нашому блокпості підвищився, майже щодня обстрілювали, місцеві теж далеко не завжди були доброзичливо налаштовані. Ми з Танею спілкувалися по телефону за кожної нагоди, але я не розповідав їй про неприємності, запевняв, що все спокійно. Так само не казав нічого і батькам – не бачив сенсу змушувати їх хвилюватися, коли це нічого змінити не могло.
– Я й не здогадувалася про те, в якій небезпеці щодня був Славік, тішилася, що він у порядку, аж поки одного разу наш спільний друг випадково не обмовився про те, що в них щодня обстріли. Пам’ятаю, наскільки шокованою тоді була, ображалася, що коханий мені нічого не розповідав. Розумію, що не хотів лякати, але я хочу знати все про те, як у нього справи, якщо вже не можу бути поруч.
– Щоденні обстріли вже стали рутиною, не дивували й не лякали нікого з нас, але наприкінці серпня смерть заглянула нам у самісінькі очі. Як зараз, пам’ятаю поле зі соняшниками, поблизу якого стояв наш блокпост. У той день виникла збройна сутичка зі сепаратистами, а в нас відмовила вся бойова техніка. У них були і танки, й БМП, а ми лишилися з самими автоматами. На щастя, надійшла підмога, але опинилися між двох вогнів, змушені були втікати. Серед соняшників я наштовхнувся на двох ополченців. Молодший наставив на мене дуло автомата й вже готовий був спустити курок, коли старший його зупинив й дозволив утекти. Тоді в мене, як то кажуть, все життя перед очима пролетіло. На щастя, я виніс звідти ноги. Незабаром після цього випадку нас відпустили додому.
– Славік не розповів мені, що повертається. Як зазвичай, цього дня працювала. Раптом до мене на роботу (я кухар) приходить коханий із величезним букетом квітів. Сюрприз, звісно, був чудовий.
– Дуже яскраві були емоції, коли ми приїхали на Волинь. Уже перші кілометри на рідній землі відчувалися по-іншому. Тані я не сказав, що нас відпустили, хотів здивувати. І це вдалося, її щасливу усмішку ніколи не забуду. Спершу після повернення почувався незвично, наче не на своєму місці, тиждень майже не їв, спілкуватися з близькими було складно. На щастя, менше, ніж за місяць, все минуло. Зараз все прекрасно.
Після дня Святого Валентина ми зустрілися з друзями всією компанією. Славік узяв кохану за руку і сказав: «Я запропонував Тані одружитися, і вона погодилася». А вже зовсім скоро і весілля.
Алла ВАЩУК.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Мобілізація, кадрові зміни, безпека регіону і що не робитиме на посаді. Інтерв’ю з головою Волинської ОВА Іваном Рудницьким
Сьогодні 14:52
Сьогодні 14:52
У Луцьку попрощалися з Героєм Олександром Панькевичем
Сьогодні 14:02
Сьогодні 14:02
В Україну повернули тіла 502 полеглих захисників
Сьогодні 13:45
Сьогодні 13:45
Зеленського закликають переглянути програму «Зимова єПідтримка»: петицію підписали 25 тис. українців
Сьогодні 13:11
Сьогодні 13:11
Волинян, які намагалися вивезти ухилянтів за кордон у багажнику автобуса, взяли під варту
Сьогодні 12:55
Сьогодні 12:55
ППО знищила 88 зі 132 безпілотників в 11 областях
Сьогодні 12:39
Сьогодні 12:39
