Лучанин - про Іловайський котел: з перших уст

Війна не складається лише з переможних маршів. Багато в ній гіркоти поразок і туги за полеглими. Але вони роблять нас сильнішими, бо такі уроки непросто забути. Із пам’яті українців навряд чи колись будуть стерті події «Іловайського котла». Переосмислений – можливо, але забутий - ні. Бійці, які пройшли через пекло під Іловайськом і вижили, ще довго згадуватимуть їхніх побратимів, котрі поклали своє життя, окропивши власною кров’ю землю Донбасу.

Так, спецоперація з зачистки Іловайська не була першим бойовим завданням підрозділу спеціального призначення МВС «Світязь». Але виявилася переломною. Після неї вони стали іншими, але не зламалися.

Досі невідома доля кількох сотень бійців добровольчих батальйонів, армійських груп, які виходили з оточення і полягли у полі під Іловайськом. Точної цифри загиблих в тих боях теж ніхто не може назвати. Це може відбутися геть нескоро. І навіть не тому, що, можливо, хтось хоче замовчати правду. Декого із загиблих неможливо навіть ідентифікувати. Адже не один боєць злетів у повітря від прямих потраплянь снарядів, і не всі тіла вціліли…

Про те, що відбувалося в Іловайську напередодні Дня Незалежності України і після нього, – наша розмова з заступником командира роти особливого призначення МВС «Світязь» Ігорем Дрючаном. Він до останнього був зі своїми бійцями, а потім, коли «зелений коридор» розстріляли, отримав контузію. З оточення він вийшов разом з колоною Червоного Хреста. До того разом з Всеволодом Стеблюком - начальником медслужби батальйону МВС «Миротворець» - врятував життя більше 80 бійців.
«ТАМ БУЛА РЕГУЛЯРНА АРМІЯ»

Ігоре , чому Ви вирішили вступити до лав добровольчого батальйону? Мали досвід бойових дій раніше?

В добровольчий батальйон я пішов, бо відчував, що так треба. Досвід у бойових діях мав, але справа не в досвіді. В нашому батальйоні служить і шкільний вчитель, і програміст, і будівельник, і колишній міліціонер. Це - патріотичний поклик, іншої причини піти на війну не було. І, думаю, в усіх так.

Зачистка Іловайська – це була перша операція «Світязю»?

До операції в Іловайську ми побували вже в декількох містах – Слов’янську, Краматорську, Костянтинівці, під Ясинуватою. Останню, щоправда, так і не взяли, попри тяжкі бої. Після Ясинувати нас перекинули на Іловайськ.

В Старобешевському районі у нас була база, розташована на території якогось піонерського табору. Разом з нами там були батальйони «Херсон», «Івано-франківськ», «Миротворець». Десятьох своїх хлопців ми залишили на базі, а самі одяглися, взяли боєкомплекти і втридцятьох поїхали до Іловайська. Через день російські ГРАДИ накрили цю базу. Вона згоріла дотла разом з нашими речами. На щастя, ті 10 бійців, які там були, не постраждали і переїхали у Волноваху.
А що було з вами в місті?

Ми базувалися в садочку. Разом з нами були ще бійці батальйонів «Херсон», «Івано-Франківськ», «Дніпро-1». В них теж було по 30-40 людей. Військових у місті з нами не було. «Донбас» був у школі. «Миротворець» в депо тримав оборону. Хороші, мужні хлопці. Ми зачистили першу частину міста, двічі штурмували укріп-район, вдруге – 24-го серпня на День Незалежності. Щоночі і щоранку нас поливали з мінометів, ГРАДІВ. Так би мовити, «добрий ранок» о 4.50 і «доброї ночі» о 24 годині, чи о першій.
А наступного дня, 25-го, садочок, де ми були, штурмували бойовики, точніше - російські десантники.

Тобто, це була регулярна армія?

Так. Щоправда, шевронів на них не було. Але в них була форма армії РФ. Вони говорили такою російською мовою, з виразним акцентом, якою не спілкуються навіть на Донбасі. Вони з форми навіть бирки не позрізали: я бачив у одного бирку «старшини».

Напад за допомогою «Херсону» ми відбили, а далі нам надійшла команда перейти в приміщення школи, до батальйону «Донбас». Це було велике, старе приміщення з товстими стінами. В школі теж по нас били міномети. Раз зранку вийшли хлопці приготувати чай на самоварі – світла не було, а самовар був розташований на вулиці. Лягли дві міни - 4 чоловік одразу загинули, двоє – поранені. Що з ними сталося потім – не знаю.

Потім 10 бійців нашого батальйону разом з нашим командиром пішли на укріп-район. Частина залишилася в школі. Школу ще двічі штурмували.Далі нам сказали, що ми - в подвійному кільці оточення. І начебто до нас мала прийти допомога, мовляв, їде колона, але так не сталося…

На Вашу думку: чого не вистачило, аби втримати Іловайськ? Озброєння, людей?

Це не до мене запитання. Я нікого не хотів би звинувачувати. Зараз багато хто плачеться і каже: «Нас зрадили». Але ж це війна. Вона не складається лише з яскравих перемог. Вона складається з гіркоти, з невдач, з туги за загиблими. Тому судити про правильність відданих команд мають компетентні органи. Я – солдат. Я маю виконувати наказ. Якщо ми всі будемо обговорювати накази командування, то до чого ми дійдемо? Не буде тоді перемоги. Та я знаю, що не треба опускати руки. Є невдачі, так. Але завтра буде перемога, якщо ж не завтра, то – післязавтра. Але вона буде. На кожній війні є оточення і відбувається вихід з нього.Єдине… Коли нам сказали про наявність «зеленого коридору», а російська сторона цього не виконала. Може, в них така офіцерська честь чи обіцянки.

«ЖУЖА» БУЛА ВСЯ ПРОСЯКНУТА КРОВ’Ю

Розкажіть про те, як проривалися з оточення. Що там відбувалося насправді?

А ніхто не зміг прорватися. Колону розбили всю. Щойно поїхали - після першого села зліва почала бити артилерія. Колона була велика - до 4 кілометрів. Вона рухалась, а її обстрілювали з усіх боків, з усіх видів озброєння: стрілкового, ПТУРСів. Коли вискочили - побачили танки. 5 танків прямою наводкою били по автобусах, по машинах з людьми…

Зараз вже трохи легше все це згадувати. Але… Нікому не побажаєш бачити таку картину, коли в автобусі їде близько 40 людей і туди потрапляє танковий снаряд. Усі пластмаски від автобусу розлітаються, а сам він з людьми горить як свічка.

Колона йшла під обстрілом і вже в Новокатеринівці ми вискочили між двох позицій російських десантників. Там вони нас уже добили. А далі – хто залишився живими, забарикадувалися в одному з будинків. Нас атакували. Там я й отримав контузію. Отямився від того, як якась жіночка мене б’є по обличчю і питає чи живий. Вона мене затягнула повзком за свій будинок.

Потім через деякий час прийшла і розповіла, що всіх забрали в полон, тільки один боєць залишився.

Я вийшов на перехрестя. Надранок виїхала машина Всеволода Стеблюка. Він – полковник міліції, викладає в академії МВС, керівник медслужби «Миротворця». Він – чудова людина.Він тоді зорієнтувався: у нього був прапор і жилетка Червоного Хреста. Запитав, чи я живий і чи є мої бійці поранені. Я кажу: «Думаю, що є, бо техніки підбитої немало і в селі, і на полях». Ми сіли збирати поранених.

Так ми під’їздили до кожної машини, до танка. Мусили бути дуже обережними, бо навколо російських позицій все було заміноване, ми їхали слідами автомобілів. Я сходив, кричав, чи є хто живий. Якщо бійці відгукувалися, то ми підходили, витягали, знову виїжджали слідами і їхали до іншої машини. Наша машина, яку ми назвали «Жужею», вся була просякнута кров’ю…

Але возили їх на позиції, де стояв батальйон російських десантників. Бо Сєва (Всеволод Стеблюк) перед цим розмовляв з російським комбатом. Той пообіцяв зберегти життя пораненим, дозволив звозити на їх позиції.

Так потихеньку возили. Бувало, що виходили люди, казали, що в них в підвалах лежать поранені, брали воду возили.

Як вважаєте, скількох таким чином вдалося врятувати?

Більше 80 людей, може 82. Потім ми дочекалися колону Червоного Хреста, всіх завантажили і вивезли. Виїжджав я не як боєць, а як працівник Червного Хреста. Так я і дістався до Волновахи. Потім сіли на вертоліт у Дніпропетровськ. Згодом - в літаку з Арсенієм Яценюком і Арсеном Аваковим нас доправили до Києва. І тоді повернулися до Луцька.

ЛЮДИ РОЗЛІТАЛИСЯ ФРАГМЕНТАМИ

Чи вже відомо про тих бійців, про яких не було звісток?

Досі невідома доля 6 бійців. Дехто з них, щоправда, вже віддзвонився і розповів про те, що перебуває у полоні.

Як Ви вважаєте, чому офіційні цифри про кількість загиблих і розповіді очевидців дуже різняться? Скільки там людей полягло?

Розумієте, порахувати загиблих дуже тяжко. Уявіть: потрапляє в автобус снаряд, люди розлітаються фрагментами. На наших очах підбили БМП, здетонував боєкомплект, зірвало башту, а звідти вилітали фрагменти наших хлопців. Як їх опізнати?

Наші хлопці, які були в полоні, розповідають, що помер старший лейтенант, який був з ними. Вони його закопали там же, бо російські бойовики наказали це зробити «щоб не смерділо». Хлопці разом з тілом закопали пластикову баночку і написали хто він. Щоб потім, через певний час, вони змогли розповісти рідним цього чоловіка, де він похований. І таких випадків, коли так закопували, – немало. Як їх тепер знайти?

Був випадок, коли згорів автобус – хлопці перетворилися на головешки. У одного не було півтіла. Як їх упізнати? Як з’ясувати - хто вони? У офіцерів, принаймні, є медальйони, а в солдат їх немає. Російський снайпер розказував, що там на місці, де стояли 3 БМП підбиті, - пацан на дротах висить. Ми туди під’їхали, а півтіла не було. Ми навіть не знали, як його зняти.

Має пройти час, хтось когось знайде. Скільки загинуло, скільки пропало - ніхто ще не знає. Зараз про це можна тільки гадати. Я знаю, що загинуло багато, а скільки – хто знає.

КОРДОН - НАШ, А ЧИ ЖИВУТЬ НАШІ ЛЮДИ ТАМ?

Коли Ви спілкувалися з місцевими мешканцями, вас сприймали як «карателів» чи «визволителів»?

По-різному. Була одна жінка, яка казала нам, що ми карателі, нас вішати треба. А в Краматорську нам дякували, казали, що з нами спокійніше, повертається життя.

Але Донбас – різний. Є частина території, де живуть українці, а є частина, де живуть люди, ментально пов’язані з Росією. На базі, яка розташовувалась в піонерському таборі, залишилися записи прізвищ дітей - Уткін, Кадауров. Та не було українських прізвищ. Вони себе відчувають «русскімі», їх армію вони сприйняли як свою.Я зараз все частіше думаю, чи це наша земля? В мене змінилося ставлення. Кордон - наш, а чи живуть наші люди там? Я й прем’єр-міністру сказав, що наших людей там немає. І розповів йому про танкіста, якого ми з Всеволодом знайшли. Стоїть догорає танк, вже більше доби. Коли ми збирали поранених, нас підізвали місцеві, які сиділи на лавочці, і сказали, що неподалік, на полі танкіст уже добу махає рукою, поранений. Я спитав, чому вони не підійшли, не подали води. І почув у відповідь: «Ну, ми ж не військові». Знайшли біля танка танкіста 20 років, ноги перебиті, але дух - незламний. Він з такою гордістю сказав про те, що він КОМАНДИР танку, що стало зрозуміло - він не зломлений.

І в той момент я відчув, що ці люди, які спостерігали за танкістом здалеку, - не українці, їм байдуже було до його долі. Українці так не вчинили б. Коли ми приїхали в госпіталь Дніпропетровська, то наступного дня прийшли жіночки і спитали, що нам треба. Ми зізналися, що майже місяць не їли рідкого. Нам через деякий час принесли домашнього борщу. Оце українці, ми так відчуваємо один одного.

До речі, Ви летіли літаком з Прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком та Міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим. Що можете розповісти про зустріч? Про що Ви говорили?

Майже півгодини ми спілкувалися просто, без пафосу. Нас нагородили відзнаками МВС, а ми розказали все, що бачили. Я не відчув зверхності, нас спокійно розпитали про наші проблеми.Ми розповідали, що є проблема зі зв’язком з іншими батальйонами, з армійськими підрозділами, тяжкого озброєння нема. У міліцейських батальйонів інша задача - вони мають йти в третьому ешелоні, а не навпаки, як вийшло…

Ми зараз тільки вчимося воювати. Бо Україна досі була мирна країна, ми ні на кого не нападали. А зараз вчимося, як діти, і вже маємо великий досвід. Ми вже не ті, які були. Так, ми уступаємо в озброєнні, ще в чомусь. Але в бойовому дусі не уступаємо. І, повірте, що спецназ, ВДВ, Псковська дивізія - ці слова тільки звучать гучно. У них така сама кров, в них теж є страх. Ми бачили, коли один танкіст підняв білий прапор і пішов в бік свого кордону. Вони такі ж люди.

В нас теж був успіх, і їхні успіхи - тимчасові. Звичайно, що багато лягає на плечі політиків: від того, як вони домовляться, вирішиться чи литиметься далі кров. Але якщо цього не станеться – ніхто не опустить руки, будемо далі воювати.
«СВІТЯЗЬ» ЖИВИЙ

Що буде далі зі «Світязем»?

Як підрозділ він існує. В нас багато поранених, хлопці лікуються. А потім командування вирішить, що з нами буде. Згоріло одне оснащення – буде друге. Я не чув поки, щоб хтось з хлопців сказав про свій вихід зі складу. Хай хлопці прийдуть в себе. Бо вихід з-під Іловайська – це був жах, правда. Але вже хлопці посміхаються, жартують, згадують приколи. «Світязь» живий. Шкода, що не всі повернулися…

Володя Іщук загинув у першому бою. Так вийшло. Але була б належна медицина, був би хірург – йому б дістали кулю і все було б добре. Та везти його не було куди. У нас був лише фельдшер Саша Сивий, він міг рану перев’язати – ото й усе. А в «Донбасі» була жінка анестезіолог, а хірурга не було...Наш Саша Сивий – то дуже мужній молодий хлопець. Він побачив там першу кров, на його руках помер Іщук. Це моральна травма, але він переніс це, потім навіть ходив на укріп-район. А коли нас штурмували - залетіла граната з РПГ - він почав стріляти і заспівав «Лента за лентою, набої подавай». Це так підняло бойовий дух!

Ми ще всі відчуємо смак перемоги. Я хочу згадати і нашого командира Олександра Фацевича. Він хоч і молодий, але справжній воїн. На таких тримається українська земля. Я не відчував у його очах страху – тільки вогник, який запалював всіх. Мені, напевне, було страшніше ніж йому.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Ігор Дрючан нікого не звинувачує в Іловайській трагедії. Те, що там сталося, сприймає як факт і впевнений, що в усьому розберуться. Нині ж він відновлюється після контузії і скромно не вважає себе Героєм.

РОЗМОВЛЯЛА Юлія Малєєва

(Фото з особистого архіву Ігоря Дрючана)

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---