Двох офіцерів 51-ї ОМБр вже рік оплакує Володимир

Вінки, вінки, вінки… Посірілі від горя й туги обличчя, сльози та чорні хустки… Бо на похоронах багато жінок. Дружини, матері й доньки, сестри, друзі, дружини колег і сусідки – всі у чорних хустках…

Бо коли чоловіки за тисячу кілометрів від дому воюють, ховати загиблих, ридати й тужити, молитися за спокій померлих і за життя живих лишається жінкам, - інформує сайт «Рідне місто».

У чорних хустках. Уся Україна вже півтора року не знімає чорної хустки. Весь Володимир від минулого травня не тямиться від втрат. А минулого липня він задушився риданнями, заціпенів від біди… Як старий батько, що від горя німим іде за трунами, як посивіла за одну ніч мама, що в неї смерть забрала разом обох дітей…

Смерть в останні дні минулорічного липня наче справді блукала міськими вулицями, двох синів ховав тоді старий Володимир, двох офіцерів 51-ї окремої механізованої бригади: 29 липня - начальника протиповітряної оборони 51-ї ОМБр підполковника Василя Спасьонова, 31 липня - начальника зв’язку 51-ї бригади майора Віктора Хмелецького.

Кажуть, час гоїть рани. Та є такі рани, над якими час не владний. Ось минув майже рік, відколи не стало Василя Спасьонова та Віктора Хмелецького. Але час не вилікував їхніх згорьованих батьків, овдовілих дружин, осиротілих дітей, які вірять: їхні рідні – поруч і ніколи не будуть забуті…

Начальник протиповітряної оборони 51-ї ОМБр підполковник Василь Спасьонов народився на Сумщині, але встиг полюбити Володимир за роки проживання тут, Волинь стала йому домівкою. Тут він знайшов і вічний спочинок…Зі слів тих, кому пощастило знати Василя Спасьонова, він був людиною й офіцером із великої літери. Загинув герой 23 липня 2014 року в боях за Лисичанськ. Того дня він добровільно зголосився супроводжувати десантників, бійців Нацгвардії і танкістів 51-ї ОМБр, що йшли розпочати зачистку Лисичанська від ворога. Танкісти ввійшли в місто першими. Командир танку молодший сержант Богдан Макаров, який був із Василем Спасьоновим в останні хвилини його життя, згодом розповідав:

- Йшли на штурм, потрапили до чеченців у засаду. Тодішній командир бригади Пивоваренко сказав: «Езжайте на прогулку…» В мене тоді було лише три кумулятивних снаряди. Коли попросив дозволу взяти більше, командир не дозволив, сказавши: «Тебе там не придется стрелять… Максимум – из автомата». Та все ж ми взяли 15 фугасів.

Углиб Лисичанська ми зайшли на 5 км, коли нас почали обстрілювати з усіх боків. А у нас - 1 танк, 1 БМП і до 30 бійців, ми ж на «прогулку» приїхали…

Почали відступати, відстрілюючись фугасами (якби не вони, не повернутися би звідти живим нікому). Я про всяк випадок сказав навіднику взяти по гранаті в руку – аби до чеченців живими не потрапити. Просили підмоги, але Пивоваренко сказав: «Вибирайтесь сами… Я не могу людьми рисковать». Ми й вибиралися. Як могли.

Підполковник Спасьонов отримав поранення в ногу, я – в плече. Певний час я допомагав йому йти, відстрілюючись на ходу з автомата. Потім ми присіли перевести дух біля якоїсь лавки, де вже були нацгвардійці. Підполковник Спасьонов сказав: «Давай, Богдан, закурим напоследок... Если выживем, обязательно представлю тебя к награде еще за те разбитые три блокпоста в Северодонецке». І тут вдарила ворожа кулеметна черга… Відразу був убитий сержант Нацгвардії. Отримав поранення Василь Спасьонов – уже смертельне…

Якинувся до підполковника, але кулемет не замовкав… З-під обстрілу мене витягли нацгвардійці. Якби не вони, і мене, скоріш за все, не було би…

У рідному Володимирі з Василем Спасьоновим прощалися 29 липня. На закритій домовині – державний стяг України, якій так віддано служив покійний, парадна форма підполковника. Ридали жінки, плакали, проводжаючи товариша в останню путь, завжди стримані військові. Тужив похоронним маршем військовий оркестр, страшною хвилею лилися містом голосіння.

- Ти ж казав: «Все буде добре», - затуляючи обличчя тремтячими руками, промовляла над труною згорьована та знесилена вдова героя Аліна Спасьонова, теж військовослужбовець 51-ї ОМБр.

Від рідного дому домовину з тілом Василя Спасьонова несли на руках бойові побратими. Коли жалобна процесія вийшла на вулицю Ковельську, там зупинилося життя: чорна туга визирала з-за кожного рогу, війну, розпочату не нами, проклинали кожні вуста…

Поховали підполковника Василя Спасьонова в селі Житані Володимир-Волинського району, звідки родом його дружина.

29 жовтня 2014 року Володимир-Волинська міська рада посмертно нагородила Василя Спасьонова почесною відзнакою «За заслуги перед містом Володимиром-Волинським».

24 квітня 2015 року Василю Спасьонову разом із іншими загиблими на фронті військовослужбовцями-володимирчанами присвоїли звання «Почесний громадянин міста Володимира-Волинського». А двома днями раніше в парку «Слов’янський» була закладена алея Слави в пам'ять про земляків, які загинули на сході, воюючи за цілісність України та наше право бути українцями.

Студенти Володимир-Волинського агротехнічного коледжу висадили 8 дубів на згадку про загиблих героїв: Василя Спасьонова, Віктора Хмелецького, Леоніда Полінкевича, Ігоря Упорова, Олександра Максименка, Михайла Ілляшука, Дмитра Головіна, Дмитра Колєснікова…

15 травня 2015 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни підполковник Василь Спасьонов, згідно з Указом Президента України, був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Посмертно.

Орден замість батька отримав син - 6-річний Гліб Спасьонов.- Твій тато назавжди залишиться для тебе й для всіх нас героєм. Ми завжди його пам’ятимемо, - звернувся міський голова Володимира-Волинського Петро Саганюк до маленького Гліба, вручаючи орден і заледве стримуючи сльози. Плакали всі присутні. Душила в собі ридання Аліна Спасьонова.

Спокійним залишався тільки маленький Гліб. Хлопчик, довго й пильно розглядаючи орден, наче розумів, що жодна нагорода, якою би високою вона не була, ніколи не замінить йому тата…

У селі Житані Володимир-Волинського району, де знайшов вічний спочинок Василь Спасьонов, одну з вулиць назвали на його честь. А вже готуючи даний матеріал, від Аліни Спасьонової довідалися, що на Сумщині, малій батьківщині її чоловіка, нещодавно відкрили меморіальну дошку на честь земляка. Там же одній із вулиць присвоїли ім’я Василя Спасьонова – чоловіка, тата, людини й офіцера з великої літери, нашого земляка, героя, який ніколи нами не буде забутий…

3 1 липня 2014, через день після поховання підполковника Спасьонова, Володимир-Волинський прощався зі ще одним своїм сином – Віктором Хмелецьким. Ридали над труною зчорнілі від горя батьки, не тямилася овдовіла дружина, плакали осиротіли син і донька, голосили жінки… Війна забирає найкращих - чулося звідусіль. Відчуття втрати, біди та безсилля не захлиснуло людей.

Віктор Хмелецький загинув 28 липня поблизу Савур-Могили, в районі прикордонного пункту Ізварине, що на Луганщині, під час мінометного обстрілу. Осколок пройшов між пластинами бронежилета біля самого серця…

Майор Хмелецький мав вагомі підстави не йти на фронт, служити у рідному Володимирі. Але його, сина своїх батьків і своєї землі, на війну покликали совість і честь офіцера. І він із честю виконав свій обов’язок перед Батьківщиною. Втративши при цьому життя…Прощалися з покійним на подвір’ї будинку, в якому мешкають його батьки. Знову закрита труна, знову парадний мундир, синьо-жовтий стяг і військовий оркестр… І жалобна мелодія виймає душу… Від будинку батьків Віктора Хмелецького скорботна процесія рушила до будинку, в якому покійний мешкав із дружиною та дітьми. Відспівали Віктора Хмелецького в Свято-Юріївському храмі, а останній спочинок він знайшов на кладовищі «Федорівське».

21 жовтня 2014 року, згідно з Указом глави держави, за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, Віктор Хмелецький був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Посмертно.

Орден удові та батькам Віктора Хмелецького в листопаді минулого року вручив виконувач обов’язків командира 51-ї ОМБр полковник Володимир Яцків. Особовий склад бригади вшанував пам'ять майора Хмелецького хвилиною мовчання.

- З майором Хмелецьким я служив в окремому спеціальному українсько-польському батальйоні в Косово, - розповідав Володимир Яцків. - Віктор Хмелецький був надзвичайною життєрадісною людиною, досвідченим керівником, офіцером у повному розумінні цього слова, користувався повагою підлеглих, які йому беззастережно довіряли. Коли на початку літа особовий склад 51-ї ОМБр передислокувався на полігон Широкий Лан, що на Миколаївщині, майор Хмелецький за власним бажанням залишився на Донбасі, в складі батальйонно-тактичної групи «Колос» виконував там бойові завдання.

Під час чергового штурму Савур-Могили разом із іншими нашими бійцями потрапив у засідку. Загинув як офіцер, як герой… Просимо прощення в рідних Віктора за те, що не змогли його вберегти. Висловлюємо глибоку вдячність батькам Віктора Хмелецького за те, що виховали такого сина…

29 жовтня 2014 року Володимир-Волинська міська рада посмертно нагородила Віктора Хмелецького почесною відзнакою «За заслуги перед містом Володимиром-Волинським». 24 квітня 2015 року майору Віктору Хмелецькому присвоїли звання «Почесний громадянин міста Володимира-Волинського». В третій володимирській одинадцятирічці, де навчався Віктор Хмелецький, відкрили меморіальну дошку на честь випускника-героя.

Напередодні річниці загибелі майора Хмелецького ми зустрілися з його вдовою Наталією. Розмова була тяжкою, бо є рани, яких час не гоїть…

- Про те, що Вітя загинув, я довідалася з Інтернету, - крізь сльози розповідає Наталія Хмелецька. - 28 липня рано-вранці чоловік зателефонував, ми поговорили, він сказав, що, можливо, я не зможу до нього додзвонитися. Просив не хвилюватися. Мовляв, як тільки зможе, сам зателефонує… Подзвонити обіцяв в обідню пору, але не подзвонив. Починаючи з обіду я телефонувала чоловікові через кожних півгодини, але марно. Пізно ввечері, не знаходячи собі місця, зайшла в Інтернет. А там уже була стаття про те, що Вітя загинув…

Відразу кинулася телефонувати знайомим, дружинам тих, хто був на фронті з моїм чоловіком. А вони вже знали… Просто боялися мені дзвонити.

- Як ви з дітьми прожили цей рік без Віктора?

- Досі не можемо повірити в те, що його немає… Чоловік упродовж півроку перед загибеллю був на сході, й нам і досі здається, що він десь там, але ось-ось зателефонує й обов’язково повернеться… На кладовищі, дивлячись на могилу, розумію, що тут похований Вітя, а серце не вірить…

Спілкуюся з дружинами загиблих на фронті військовослужбовців нашої бригади, зокрема з Аліною Спасьоновою. Підтримуємо одна одну. Нас об’єднало горе. Аліна – військовослужбовець, і я іноді просто дивуюся: як щодня ходити в військову частину, куди роками ходила разом із чоловіком, як дивитися на колег у формі й розуміти, що Василя серед них немає й вже ніколи не буде?..

Це дуже важко, але що вдієш? Життя іде, і треба жити. Ми з Аліною тісно почали спілкуватися вже після смерті чоловіків. Церква організувала для нас поїздку до Словакії, й там ми зрозуміли, що можемо вилити одна одній душу, можемо стати підтримкою одна для одної. Отак і живемо.

Наталія Хмелецька працює в пологовому відділенні Володимир-Волинського ТМО. Каже, після смерті чоловіка колектив її дуже підтримав. А ще народження діток, найщасливіша подія, яка тільки може бути в житті кожної людини й родини, певною мірою допомагає їй відволіктися від власного горя.

- Коли не стало Віктора, намагалася стримувати себе на роботі, не виставляти напоказ свого горя, бо в людей – радість…

Звичайно, після похорон узяла тиждень відпустки: мусила прийти до тями, зібратися з думками, зрозуміти, як жити далі. А потім вийшла на роботу й не шкодую про це.

Напевно, якби сиділа вдома, було би набагато гірше. А так… Живу заради дітей. Сину Юліану – 14 років, донці Анастасії 3 вересня буде 10. Син хворіє на астму, поки був живий чоловік, ми щорічно, як би матеріально важко не було, їздили на море, аби оздоровити його. А тепер… Чи почуваюся я впевненою в завтрашньому дні? А хто нині почувається в ньому впевнено?

До 1 липня ми, як родина загиблого, користувалися пільгою – сплачували 50% вартості комунальних послуг. Цю пільгу відмінили. Крім того, діти мали право безкоштовного проїзду в громадському транспорті. Але і його в них забрали. Щоправда, Володимир-Волинська міська рада виділила для нас земельну ділянку, на яку ми зараз оформляємо документи.

- Чи пояснював Віктор своє рішення лишитися на фронті в складі батальйонно-тактичної групи «Колос» тоді, коли майже весь особовий склад бригади вивели на Миколаївщину?

- На фронті лишалися підлеглі чоловіка, й він не міг їх покинути. Я просила, аби він хоч у відпустку приїхав, адже мав пройти медичне обстеження. Але Вітя казав: «Приїду, коли стане спокійніше, коли ситуація стабілізується». Вірив, що так буде… А ще він обіцяв доньці, що обов’язково приїде на її день народження, 3 вересня. Дотримав слова. Приїхав навіть раніше. В домовині…

- Чи розказував чоловік вам щось про «Колос»?

- Майже нічого. Знаю лише, що підрозділ Віктора був у Торезі, в Шахтарську. Щодо останнього, то Віктор якось зателефонував і сказав: «Їду на батьківщину твого батька». Мій батько родом із села, що за 14 км від Савур-Могили. Я й сама впродовж двох із половиною років навчалася в Луганському медичному училищі. Нині в селі під Луганськом живе мій дядько, батьків брат із моєю бабусею, татовою мамою.

Які зараз стосунки з родичами? Натягнуті. Не раз доводилося чути від них, що ми бандерівці й таке інше. Одним словом, мізки їм промили неабияк. Тепер, коли батько телефонує братові, відразу каже, що про політику не хоче чути й слова, його цікавить тільки здоров’я матері. До речі, на прохання дядька висилаємо бабусі гроші на ліки, бо вона пенсії не отримує. Взагалі, люди на Луганщині, скільки я пам’ятаю, завжди були озлоблені й чимось невдоволені. А підґрунтя для того, що відбувається на сході зараз, Росія готувала ще в часи мого навчання в Луганську.

- А про те, що Віктор воює на сході, ваші луганські родичі знали?

- Знали. Але мовчали. Можливо, не насмілювалися щось казати.

- У школі, де навчався ваш чоловік, відкрили меморіальну дошку, а в парку посадили дуб на його честь…

- Звісно, приємно. Тішуся з того, що про Віктора та його бойових побратимів, які загинули на фронті, пам’ятають, що їхнє служіння Україні не було марним. Але ж ви розумієте: ніщо й ніхто не замінить нам найдорожчих людей…

Василя Спасьонова й Віктора Хмелецького немає вже рік. Вічна їм пам'ять і слава! А рана – жива. Проте так хочеться вірити, що вже скоро Україна зніме чорну хустину, і буде радість, і пісні, і мрії, й мир… А поки що… Ви поруч. Віримо. Живемо…

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---