Бійця «Світязя» поховали під чужим іменем

На Волині батьки не можуть забрати тіло загиблого на сході сина, якого поховали під чужим іменем на Вінничині. Про це йдеться в матеріалі Волині-нової.

Молить представників влади, стукає у двері чиновницьких кабінетів мешканка села Підгайці Луцького району Людмила Федорівна Столярчук (на фото). Ніхто поки що не може допомогти їй. Бо бійця, якого оплакує згорьована мати, уже… поховала родина з Вінниччини...

28 СЕРПНЯ ПОДЗВОНИВ З-ПІД ІЛОВАЙСЬКА — ПОПРОЩАТИСЯ

До редакції Людмила Федорівна прийшла з великою папкою зібраних довідок. «Рядовий міліції Мирослав Станіславович Столярчук перебував на посаді міліціонера взводу № 1 патрульної служби міліції особливого призначення «Світязь» УМВС України у Волинській області, в органах внутрішніх справ з 4 липня 2014 року. З 13 серпня 2014 року в складі підрозділу перебував у відрядженні на території Донецької області в зоні АТО», — підтверджує факт участі чоловіка у бойових діях на сході начальник УМВС Петро Шпига, до якого, першою чергою, звернулася мати.

— Мирослав торік був на Майдані в Києві. Він усім серцем любив Україну, збирав книги про її історію. Задовго до початку війни казав мені, що Росія її розпочне. І коли це сталося, син не зміг залишатися вдома. Я була в Польщі на заробітках, коли він зателефонував, сказав, що влаштувався в міліцію. Спочатку не могла зрозуміти, чому Мирослав так вирішив. А 13 серпня прийшло від нього sms-повідомлення: «Мамо, я їду на схід», — починає розповідь жінка, і голос її тремтить, зривається.

Згадує, яким добрим був Мирослав сином, батьком, братом. Сам закінчив школу із золотою медаллю, і старшу донечку Христинку заохочував до книг, до історії, брав із собою в поїздки пам’ятними місцями України. Досконало знав Біблію, і жив з Богом у серці. Тому і пішов добровольцем. Сумління не дозволило сидіти вдома, поки інші гинуть. І коли стривожена мати почала вмовляти, щоб подумав про дітей, бо ж молодшенькій дочці всього три роки, Мирослав із притиском сказав: «А хто, як не я?».

— 28 серпня син подзвонив своїй дружині з того пекла під Іловайськом. Не приховував, що там відбувається, попрощався: «Я вас усіх люблю. Тільки мамі не кажіть, щоб не плакала». То був його останній дзвінок, — замовкає Людмила Федорівна, її душать сльози.

Тривалий час рідних не полишала надія, що Мирослав вижив, потрапив у полон. Його прізвище волонтери внесли в списки полонених, по крупинці збирали інформацію, де міг знаходитися боєць. Зустрічалася з хлопцями, які вціліли після іловайського котла, і Людмила Федорівна, розпитувала, чи, бува, не пересікалися вони з її сином, позивний якого Мирон.

— Казали, що Мирослав не хотів здавати зброю, коли мали виходити з оточення так званим коридором. Їх посадили в автобус, в який влучив снаряд. Шестеро чоловік загинуло на місці, серед них був і мій син…

НЕВЖЕ РЕЗУЛЬТАТИ ГЕНЕТИЧНИХ ЕКСПЕРТИЗ — НЕ ДОКАЗ?

Людмила Федорівна не пропустила жодного похорону, коли у Свято–Троїцькому соборі в Луцьку відспівували полеглих у зоні АТО героїв. Разом із почорнілими від горя матерями оплакувала їхніх синів. А душу розривав біль, бо в самої й досі нема змоги принести квіти до рідної могили, припасти до неї, засвітити лампадку, сказати: «Прости, Мірчику».

У тому, що на одній з фотографій, зроблених у Запорізькому морзі й викладених в інтернеті волонтерами, були речі Мирослава, жінка не сумнівається. Каже, і молодший син Тарас, і невістка впізнали срібний медальйон, на якому був зображений тризуб. І коли у грудні з Волині рідні загиблих бійців роти міліції особливого призначення «Світязь» їхали до Запоріжжя, щоб забрати їхні тіла, то в дорогу вирушила і дружина Мирослава Столярчука. Загиблі ще 1 вересня були поховані як невідомі воїни у Запоріжжі. Олександра Сивого, Сергія Помінкевича, Віктора Шолуху, Олександра Сацюка, Максима Ляшука тоді привезли в цинкових трунах додому, на рідну Волинь. А Столярчуків ошелешили заявою, що тіло, яке, на думку родини належало Мирославу, вже віддали людям із Вінниччини.

— І внучка Христинка, і я здавали зразки епітелію на генетичну експертизу. У мене на руках обидва висновки фахівців Державного науково–дослідного експертно–криміналістичного центру МВС України. Тут чорним по білому написано: ймовірність того, що Христина є донькою, а я — матір’ю загиблого (біологічний зразок тіла № 3201) становить 99,9 відсотка, — показує Людмила Федорівна офіційні папери з докладним описом досліджень, з таблицями і формулами, з печатками.

Жінка ніяк не може зрозуміти, чому правила й вимоги виявилися не для всіх однаковими. Вона була змушена довго чекати результатів генетичної експертизи, а від вінничан, як стверджує, ніхто підтверджень не вимагав, віддали тіло загиблого без жодних вагань. Наче йшлося про мішок картоплі, а не про чийогось сина. І тепер Людмила Федорівна б’ється, як та чайка, щоб знайти вихід із цієї трагічної колізії.

— У міліції кажуть: «Йдіть до суду». З чим іти? Найняла адвоката, щоб написав позовну заяву. Почала збирати необхідні довідки — під кожним кабінетом треба сидіти, ждати. Свідоцтва про смерть не дають. Ніхто не знає, як вийти із ситуації. Відфутболюють з однієї контори до іншої. Чекаю рішення суду. А далі? А якщо ті люди відмовляться виконувати судове рішення?, — не знаходить відповіді на десятки запитань втомлена кількамісячними митарствами жінка.

— А ви не пробували поговорити, порозумітися із вінничанами? Вони ж теж батьки, які пережили горе, і повинні були б вас зрозуміти.

— І слухати нас не захотіли. Я вважаю, що цим питанням спільно мають займатися компетентні органи Волині й Вінниччини. Повинна втрутитися й військова прокуратура. Розумію, що виправити таку помилку складно: усе документально оформлено, батькам із Вінниччини грошову компенсацію виплачено. Але нехай на рівні держави приймуть необхідне рішення, бо я не змирюся, поки не поховаю сина. Кажу всім начальникам в очі: «Якби ви своїх дітей на війну послали, то розуміли б, що я відчуваю».

Цими днями Людмилі Федорівні вручили медаль, якою посмертно нагородили бійця Мирослава Столярчука. Принесла її додому — внучка Христина цілу ніч не спала, плакала. А меншенька все питає, де тато. У дорослих серця краються від болю й жалю. І мати знов йде оббивати пороги різних інстанцій. Молить: «Віддайте сина хоч у домовині!».

До слова, як повідомляє Громадське. Волинь, заступник начальника СУ УВМС Волині Олександр Лук’янчук під час брифінгу в приміщенні УМВС у Волинській області підтвердив, що працівник спецпідрозділу «Світязь» Мирослав Столярчук загинув у зоні проведення АТО. Його поховала на території Вінницької області родина іншого учасника АТО.

«Трапилось так, що родич чоловіка з Вінниці, який також брав участь в АТО, приїхав в Запоріжський морг і йому там надали тіло для впізнання. І він за загальними ознаками помилково впізнав в загиблому свого родича», – зазначає Лук’янчук.

Було розпочато досудове розслідування з метою ідентифікації тіла. Вже є остаточна генетична експертиза ДНК, яка засвідчує особу загиблого волинянна.

Однак, для того, щоб перепоховати загиблого волинянина, потрібно дочекатися висновків суду.

«Є процедура визнання особи померлою. Це проводиться через суд. Родичі потерпілого вже звернулись в Луцький міськрайонний суд, з метою визнання померлим співробітника спецпідрозділу «Світязь». В подальшому, після консультацій з іншими відповідними органами, які приймають рішення про виписку свідоцтва про смерть, можна буде звернутись до представників місцевої влади на Вінничині, щоб організувати перепохоронення», – заявив Олександр Лук’янчук.

Поки що судове розслідування ще не відбулось, тому загиблого бійця з Волині перепоховати не можуть.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---