Аби хлопці на передовій не мерзли, 65-річна волинянка шиє їм ковдри

Усе на світі треба пережити… Ці слова Ліни Костенко ніби про неї – щиру та трудолюбиву жінку, люблячу маму і бабусю, неабияку майстриню, а нині ще й волонтерку Євгенію Гібляк з Рожища.

Не один десяток ковдр передала бійцям на передову Євгенія Гібляк з Рожища. З самого початку бойових дій на сході 65-річна волинянка разом з місцевими волонтерами взялась допомагати українським вонам.

Чорне як смола волосся Євгенії Степанівни у її шістдесят п’ять щедро посріблила сивина. Життя не надто пестило цю тендітну, але надзвичайно життєлюбну жінку. Народилась у багатодітній родині, проте з п’яти дітей вижили лише вони з сестрою-близнючкою Раєю. Коли дівчаткам було по три – помер тато. В одинадцять - тяжко захворіла мама і дітей влаштували на виховання у Рожищенський сиротинець. Після закінчення восьмирічки, дівчина перейшла навчатись у вечірню школу. З юних літ перейняла Женя від мами мистецтво вишивки, захоплювалась також швейною справою, могла вручну перешити собі якусь обновку з маминої старої сукні. Тож згодом здобула спеціальність наладчика швейного обладнання в одному з львівських технікумів.

Особисте життя не склалось. Тож Євгенія Степанівна самостійно виховала дочку Мирославу та сина Андрія. Жінка не звикла нарікати на долю, а в хвилини розпачу бралася за улюблену справу – вишивання, яке відпускало погані думки та переживання. Вишиваючи хрестик за хрестиком барвисті узори, материнське серце заспокоювалось, а жіноча уява вимальовувала яскраві картинки щасливого дорослого життя її дітей.

Та не так сталось, як гадалось. Здавалось, що серце просто розірветься, коли залишилась з дев’ятирічною онукою Настею на руках після раптової смерті дочки. Лихо спопеляло її зсередини, але жінка не здавалася і знову бралася за вишивання. Хоч мереживні рядки тоді видавались більш темних кольорів, аніж барвистих.

Поступово приходячи до тями, усвідомлюючи неможливість щось змінити, жінка черпала натхнення до життя, творячи власними руками вишиті ікони неймовірної краси. Лики святих ніби оживали і усміхались, додаючи віри у власні сили. І вона пережила та поборола біду, виростила онуку, нині вже радіє маленькому правнучку Дмитрику.

З початком протистояння на сході захоплення Євгенії Степанівни дещо змінились. Запропонувавши свою допомогу місцевим волонтерам, досвідчена кравчиня пошила на передову не один десяток ковдр. Як мати, котра перенесла біль втрати рідної дитини, вона докладає максимум зусиль, аби підтримати наших земляків-атовців.

Сон українського бійця на сході. Фото зроблене у жовтні 2014 року

Бувало днями сиділа, аби встигнути виконати замовлення до дня відправлення вантажу на схід. А скільки білизни, теплих рукавиць пошила вона воякам, коли ще армія була гола та боса. Навіть прапори шила і передавала на передову, аби підняти бойовий дух наших солдатів.



Нелегко нині, за словами бабусі, вижити на пенсію, тому вишивання стало для неї можливістю хай незначного, але фінансового прибутку. Євгенія Степанівна з задоволенням вишиває на замовлення картини, рушники, вишиванки, і охочих придбати їх вистачає. Також жінка захопилась виготовленням картин зі шкіри, різнокольорових стрічок.

Невимовної краси квіти та дитячі прикраси творить вона своїми умілими руками.

Та коли місцеві волонтери приносять нове замовлення від вояків нас, жінка відкладає будь-які справи і відразу береться за роботу, бо переконана, що кожен повинен зробити свій посильний внесок у відстоювання незалежності України: хто з автоматом в руках, а хто – за швейною машинкою.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---