Волинському Марадоні – 55 або Хочу футбольну династію. ІНТЕРВ'Ю.ФОТО

Легенда волинського футболу Андрій Федецький відзначив 55-ий День народження. В інтерв’ю напередодні ювілею голеадор розповів, як втікав від розлюченого Валерія Газаєва, як у нього вкрали 8 голів і про футбольну мрію, що так і не здійснилася, однак таке життя, не задумуючись, прожив би ще раз.

Вам життя поставило дві 5-ки. Як би Ви самі оцінили прожиті роки за 5-бальною шкалою?

Я думаю, що в житті я нічого наперед на намічав і нічого наперед не планував. Це життя, воно як складається, так складається. Правда, я ще не збираюся закінчувати з життям (сміється). Як вже вдалося. Я – футболіст. Моя доля футбольна склалася, сімейне життя також, я маю на увазі дружину, двоє дітей - Артем і Аня. Я думаю, що нарікати чи скаржитися на щось, що в мене не вийшло в житті, я не маю права. Я щасливий. Задоволений своєю футбольною кар’єрою. Щасливий, що в мене нормальні діти, виховані, уже на своєму хлібі. Я думаю, що до 55-ти років все нормально, я задоволений (усміхається).

Андрій Федецький з сім'єю

Якби не стали футболістом, то чи були варіанти займатися іншою професією? Чи була одна дорога – футбол?

Та ні, не була одна дорога – футбол. Футбол – це як був хлопцем, в селі, це була гра, яку всі любили. Всі хотіли грати, але… я вже не встиг подумати про іншу професію, бо я ходив з дитинства в підготовчу групу СКА «Львів» і про якусь професію, як мріють діти… так в школі писали твори «Ким ти хочеш бути» чи «Яку б професію обрав», я, чесно кажучи, не задумувався над цим. Сталося так як сталося. Не можу навіть відповісти, ким я хотів бути. Обманювати не хочу.

Як життєві шляхи привели Вас до Луцька?

Мене запросив Мирон Богданович Маркевич. Він був граючим тренером, це був 1977 рік. Байсарович був головним тренером. Мирон Богданович - зі Львова, а я якраз поступив на перший курс Львівського інституту фізкультури. І він тоді запропонував поїхати і спробувати свої сили. А тоді саме після СК «Луцьк» (У 1972-ому році на базі команди міста Луцька сформували команду майстрів Прикарпатського військового округу й утворили СК Луцьк), перший чи другий рік уже в Луцьку було «Торпедо». І так приїхав…


Головний тренер «Металіста» (Харків) Миро́н Марке́вич (зліва) та Андрій Федецький (другий справа)

Ви в досить молодому віці приїхали в Луцьк (19 років - авт.). Як адаптовувалися, де мешкали?

Ленінградська, 13а - була така вулиця, і зараз ніби теж є. Це був гуртожиток. Поселили. Один коридор великий, кімнати - зліва направо, двері, по чотири чоловіки. В кінці коридору «ленінська кімната», де стояв телевізор. Там політінформація проходила. А це тоді було обов’язково. Кожен готувався. Один про політичну ситуацію, інший – спорт, третій – погода. Як зараз пам’ятаю. Кожен виступав і начальник команди, до обов’язків якого входило, стежив за цим. Я маю на увазі, що це було за Радянського Союзу. І харчоблок у нас був. Спочатку офіцерська їдальня була, де гарнізон військовий біля кінотеатру «Промінь», ми там їли, а потім уже в кафе колишньому «Буратіно», тоді там була «Берізка». Зараз там вже торговий центр.

З ким тоді товаришували? Хто був найближчим другом?

Ігор Польний тоді грав, ми разом вчилися у Львівському спортінтернаті. Багато було хлопців зі Львова. Пізніше вже Ваня Польний, Дикий Володя, Юра Самушкін, Сергій Міхін, вони вчилися разом зі мною в інтернаті, але були на рік старші. Вони з 1957-го, а я - з 1958-го. Майже всіх знав. А таких ветеранів в команді тоді не було. Бачіашвілі, Анатолій Савчук. Не було таких «старичків», що, припустимо, там «ганяли» нас. Так, заставляли м’ячі носити, качати, але так має бути, молодий – вперед.

За рахунок чого Вам вдалося завоювати серця вболівальників, ставши однією з легенд волинського футболу?

Серця вболівальників спеціально не завойовував. Спочатку хотів себе проявити. Зі сторони футболіста, зі сторони людини. Я думаю, коли ти працюєш і коли в тебе щось вдається, то люди бачать і вболівальники бачать. І тоді не тільки до мене, а до будь-якого футболіста, вони зі симпатією ставляться і тоді ставлять собі за кумира чи вболівають за нього, за улюбленця в команді. До речі, в нас було багато таких, тому що всі ті хлопці, які зі мною грали, вони дійсно грали для міста, для людей, щоб глядачі були задоволені. І може не всі з нас були з Луцька, але всі були українцями, нормальними хлопцями, там - п’ятеро з Луцька, п’ятеро зі Львова. Один одного знали і всі були майже з одного року. Так що… вболівальники самі вирішують за кого вболівати і кому віддавати свої симпатії.

Вас називають Волинським Марадоною. Звідки таке прізвисько?

Навіть і не знаю. Це хтось серед вболівальників вигадав. Викрикували різні віршики. Кричали: «У канадців Уейн Грецьки – а у нас Андрій Федецький». А чому «Марадона»... може тому, що я такого як він зросту, такий маленький. У мене було прізвисько, яке знають лише близькі друзі - «Шкрек». Його мені дав Андрій Баль. Це слово, виявляється, означає «малий» або «маленький».

Під час виступів за «Волинь» Ви часто картинно падали у штрафному майданчику команд-суперниць. Тож часто заробляли пенальті. Ви якось спеціально тренувалися картинно падати?

Це в балеті тренуються картинно. «Лебедине озеро» на носочках ставати. Ніхто мене не вчив і перед дзеркалом я не відпрацьовував. То, в основному, вболівальники так вважають, що я спеціально падав. Ну, були моменти, не дарма ж вигадали термін «маленькі футбольні хитрощі». Але тоді не було попереджень за симуляцію, не давали «жовтих карток». Бо, можливо, якби вони тоді були, то, може, я б і не падав і не було б пенальті. Більше половини зароблених мною пенальті були чесними. Тому, що я був для захисників не дуже зручний нападник, бо я маленького зросту і стартова швидкість у мене була хороша. Центр тяжіння у мене низький. Їм було проти мене незручно грати. І тому виникали часті порушення правил і пенальті. Уболівальникам так хотілося кричати: «Падай!». Може, деколи було це вчасно, деколи невчасно. Якщо б це був сучасний футбол, то такого би не було, бо раз показали б картку за симуляцію, другий раз і перестав би падати (сміється), тому що більше б сидів на лаві запасних, ніж грав.

За кар’єру Ви забили 91 гол за луцькі команди на рівні з Володимиром Диким. Що не вистачило аби ця цифра була 100? І чи не було бажання завершити кар’єру лише після сотого влучного удару?

Я теж вів статистику і Валентин Люпа. За моїми даними у мене - 99 голів і Люпа теж так нарахував. Чому 91 рахують, я не знаю. Може, якісь сезони не увійшли, які ми грали в Ковелі, коли луцький стадіон «Авангард» був на реконструкції. З кубковими зустрічами і з голами за харківський «Металіст» повинно бути 99. Мене часто питають: «А чому ж не 100»? Бо клубів голеодорів є чимало і за 100 багато футболістів забивали. В першій лізі Володимир Раздаєв, який грав за «Кузбасс» Кемерово. У Вищій лізі СРСР був «Клуб Григорія Федотова», «Олега Блохіна». За Незалежної України, хто забили 100 і більше голів, потрапляють в «Клуб Тимерлана Гусейнова». А ось 99 голів дуже мало забивало футболістів. 100 – то таке діло, таких багато є, а ось 99 треба ще пошукати. Я думаю, що я один, ну, може, ще хтось знайдеться (сміється). Нехай кажуть, що 91, а я собі буду рахувати 99.

Який гол Вам найпам’ятніший у ворота суперника?

Важко відповісти… Якщо брати Вищу лігу і виступи за «Металіст», то пригадую перший гол у Вищій лізі, який я забив московському «Динамо» на їхньому стадіоні. Ми 1:2 програли. Я зрівняв рахунок. А на 90-ій хвилині у наші ворота призначили пенальті. Валерій Газаєв (екс-головний тренер владикавказької "Аланії", московського "ЦСКА", київського «Динамо» - авт.) тоді забив пенальті і відразу гра закінчилася.
Тоді був момент, коли він бив пенальті, я проходив і плюнув на м’яч, спеціально, щоб Газаєв не забив. То він залишив м’яч і біг за мною до центру поля. Я думав, що він мене вб’є. (усміхається). А за воротами там тунель був на стадіоні і заходили за ворота і спускались, і ще метрів 50 йшли до роздягалень тунелем. То я не міг зайти в тунель, бо він стояв там і чекав мене, але нормально потім обійняв мене. Він пенальті таки нам забив.

Який гол ще запам’ятався? За «Волинь», коли ми СКА «Карпати» на Кубок обіграли 1:0, я головою забив. Головою я всього два чи три голи забив за свою кар’єру. В дальню «дев’ятку» і від хрестовини. Роман Крищишин тоді мене опікав персонально і його після того з команди вигнав головний тренер Микола Самарін, сказавши: «Ти так награв». Тоді «Карпати» грали у Першій лізі.

І гол зі штрафного пам’ятний миколаївському «Суднобудівнику» у Луцьку у ворота біля табло. Ще Дикарь два забив. Так, Дикий. Ми виграли і забезпечили собі чемпіонство за тур до кінця чемпіонату 1989-ого року, бо "Буковина" «дала осєчку».

Ви у складі «Металіста» грали у фіналі Кубку СРСР 83-ого року, а у складі «Волині» у 89-ому виграли Другу лігу, і для харків’ян це було досягнення, але не до кінця, бо не виграли кубок і «Волинь» не змогла вийти у Першу лігу через стикові матчі. Це був тріумф в обох випадках чи поразка?

«Металіст» грав у фіналі Кубка СРСР з донецьким «Шахтарем», то я рахую, що для мене це був великий успіх, на той момент. Тим більше, що я отримав звання «майстра спорту». В фіналі я не грав, тому що перед тим за тиждень ми грали з вільнюським «Жальгірісом» і в мене було запалення надкостниці. Мені Яноніс стрибнув з двох ніг, я грав без щитків, і в мене пішло запалення. То я їздив просто так. Був на фінальній грі в "Лужніках". Раніше треба було зіграти 50% ігор, або хоча б півфінальну гру. Я на кубок грав всі ігри. Я пенальті важливі забивав. У першій грі з «Кайратом» алмаатинським, ми 4:3 програвали по пенальті, і я останній б’ю одинадцятиметровий. Не забиваю, припиняємо боротьбу – забиваю, йдемо далі. А грали в Сочі на центральному стадіоні і там по кісточки було багнюки, дощ жахливий, м’яч не котився зовсім. Я ледь добив до воріт і ледь ногу витягнув, м’яч докотився до воріт і став відразу за лінією. Ардабаєв в них стояв на воротах, він в інший кут побіг. Це був успіх, тим більше, що на той момент «Металіст» була не така вже й сильна команда. Вони тільки вийшли з Першої ліги.

Але 89-ого року це ж теж був успіх?

Ясна річ. З харків’янами успіх був на союзному рівні, а з лучанами була Друга ліга, 6-та зона. Для «Волині» - це було досягнення. Найвища, до того було СК "Луцьк", бронзові медалі у 1975-ому, але це була повністю команда львівська. Солдати грали. Фігель Володя грав, Дударенко Володя. Тому безумовно, що у 89-ому для «Волині» було… якщо до того задача була тільки не вилетіти, втриматися. Або «можете всім програвати, тільки обіграйте два рази «Авангард» (Рівне). Тоді якраз була перебудова. Віталій Володимирович Кварцяний був біля керма. А він - така людина, що не може просто так працювати і чогось не досягати. Тоді був ажіотаж, радість, люди святкували. А стадіон – повний. І тут бах - через три роки - Вища ліга України.
Ми тоді не вийшли у Першу лігу, бо нам не пішли на зустріч, нам не дали дозаявити футболістів. У першій грі Зейберліньш зламався, йому розсікли ікру. І нам не хотіли заявити Степана Павлова, Лозинського, Шевченка. Ми вже їхали в Куйбишев, у нас не було кому грати. Міша Бурч (воротар авт.) грав в полі. Він ще гольовий пас дав і Гена Шухман зрівняв рахунок. Ми 1:1 зіграли. Дома дві нічиї, програли тільки «Текстильнику» 3:0 і ще Толік Раденко зламався. Ми ще думали летіти, чи ні в Куйбишев. Але то би був перший випадок, щоб команда, яка грає перехідні ігри, і не полетіла. Але до того все вже було відомо: ні нам нічого вже та гра не давала, ні Куйбишеву. І вони «на льогкам дамском і ми - на льогком дамском».

Якщо порівнювати футбол у Радянському Союзі і в Незалежній Україні, в часи якої у 90-ті Вам ще довелося пограти. Чи можна взагалі їх порівнювати?

Чемпіонат Союзу був сильнішим – це однозначно. Там слабких команд практично не було. Куди б не прилетів. Чи в Грузію, де «Динамо» (Тбілісі), чи в Єреван, там «Арарат», «Кайрат» (Алма-Ата), «Пахтакор» (Ташкент), особливо склад до авіакатастрофи. Там неймовірний склад був і всі молоді хлопці - 20-22 роки. Може, тоді не такі швидкості були, як сьогодні, ясна річ, що все вдосконалюється, покращується. Не було таких медичних стимуляторів і вітамінів, і відновлювальних процедур після ігор. Але те, що тоді чемпіонат був сильніший – це однозначно. Ніхто не міг наперед спрогнозувати, хто «вилетить». А за Незалежної України треба було пройти процес становлення, починати майже спочатку. Ось зараз, я вважаю, що чемпіонат України нічим не поступається чемпіонату Росії.

А яка Ваша думка, щодо ідеї об’єднаного чемпіонату?

Це нісенітниця. А як же Ліга Чемпіонів? А як же єврокубки? Як визначати, хто гратиме? А збірна як? Ми ж під егідою ФІФА й УЕФА виступаємо і не маємо права такого говорити. Так, можна зробити, як зараз зробили товариський турнір. Дві російські команди і дві українські, там чемпіон і віце-чемпіон. Це можна, наприклад, в фінансовому плані зробити вигідний, збільшити призові. Але чемпіонат?! Це як? Я собі не уявляю.

Колись навіть Віталій Кварцяний говорив, що команда, де грали Федецький, Дикий, Бурч, Федюков - чи не найкраща за всю історію. Якщо зіграла б і та «Волинь» і нинішня «Волинь». Хто б переміг?

Дуже важко порівнювати зараз склад «Волині» і називати «Волинь», якщо я там не бачу волинських футболістів. Як там Шумахер, я вже казав, йому болід з "Формули-1" купи за 5 мільйонів і він все одно не буде встигати. Тоді хлопці виходили, як говорив начальник команди Анатолій Барабасевич: «З такою грою, - бо були у нас і погані ігри, - ми ні в одну квартиру не в’їдемо». Зараз мова не про квартири, скоро на стадіон буде соромно їхати. Ну, нема волинських футболістів. Тоді хлопці виходили віддавалися, вони знали, що представляють Волинь, край, місто. І просто погано грати, не те що не можуть, - вони не мають права. А тут яка різниця - він собі вийшов і … він навіть не ходить по вулиці. Ми їздили в тролейбусах, або пішки ходили, а вони собі їздять на іномарках - таких, що коштує півміста. Дуже важко порівнювати. Саме основне, що ми навіть будучи нижчими за класом, не програвали київському «Динамо» ні 0:7, ні 0:5. Ми «попадали» у два м’ячі: 2:0, 3:1. У нас таких розгромних рахунків не було. Важко говорити, чому немає волинських вихованців. Є вони, але, як говорив один спеціаліст, що чуже краще. Французькі парфуми приємніше пахнуть, ніж свої «Червона Москва» чи ще якісь.

Ви закінчили кар’єру у 38 років. Ви відчували у собі сили грати ще, чи зрозуміли, що пора йти з великого спорту, бо не можете грати на високому рівні? Хоча 38 років - це вже солідний вік для футболіста.

Так, я довгий час потрапляв у 10-ку найстарших футболістів. Ваня Шарій очолював список. Це дуже важкі часи… ти не думаєш про те, щоб закінчувати. Ясно, що хочеться чимбільше грати, тим більше, що це твоя улюблена справа, і, будемо відверті, ти нічого робити більше не вмієш. Ну, так, диплом є, що ти закінчив Львівський інститут фізкультури. А як перелаштуватися в житті? Йти вчителем фізкультури чи відразу тренером? Чи дітей тренувати, а це - я відразу сказав - не моє. То треба мати бажання і треба мати талант до дітей. Треба віддавати їм душу, бо вони це бачать відразу. Якщо вони бачать, що тренер до них приходить просто, щоб отримати зарплату, це вже нічого, він не витренерує і нічого нормального з вихованця не вийде. То треба мати талант бути дитячим тренером.

У Вас було таке бажання очолити якусь команду?

Я, як закінчив, працював. З Віталієм Володимировичем Кварцяним - другим тренером. В 1996-ому ми вилетіли з Вищої ліги і залишився я, Єщенко Олексій і Володимир Кабанов, бо Дикий ще в Рівному грав. А пізніше прийшов Толя Раденко.

А от очолити самому команду, стати головним тренером? Чи бачите себе на містку?

Зараз уже ні. І навіть немає ніякого бажання. Я зараз бачу себе в іншій ролі - що можу допомогти команді. Тренером бути не дозволяє здоров’я, бо все ж старі болячки вилазять. Вони нікуди не дінуться. І нога, і колінні, тазобедренні суглоби. А на поле, щоб ти виходив і шкутильгав, то це вже не тренер. Тренер повинен своїм наглядним прикладом показати той чи інший прийом. Я в такому віці, що вже нема чого тренувати. Є молоді хороші тренери - Максимов, Таран - люди, які можуть дійсно показати.

Маркевич ще може показати, він ще бігає за «Металіст» і в «квадрат» грає і м’яч може потримати. Хоча йому уже 60. Віталій Володимирович може. Тяжко вже. А коли закінчив, я ще рік чи два пограв на область і все - я побачив, що не тягну. Я подумав, що краще закінчити так, щоб тебе пам’ятали з кращого боку, а не так, щоб ще їздив і "кувиркався" за фізкультурні колективи чи область. Щоб закінчив і все.

Чим зараз займаєтеся? Знаю, подекуди виступаєте в ролі експерта, коментуєте різні футбольні події?

Я - така людина, що я ніколи від інтрерв’ю не відмовлюся, хто мені подзвонить, то чи на рахунок Артема, чи висказати свою думку, як «Волинь» виглядає, яка селекційна робота. Свою думку я маю право виказати, я її кажу. А так, я ніде не працюю. Я можу працювати не як тренер, а як футбольний функціонер, із задоволенням і думаю, що багато користі би приніс.

Чи була у Вас якась футбольна мрія якої не вдалося досягнути?

Моя мрія була грати за львівські «Карпати». В ті роки коли я займався, мабуть кожний львів’янин і кожний хлопець мріяв грати в «Карпатах». Правда, я в дублюючому складі був десь з півроку. Але так не зіграв ні одної гри. Нічого, зате мій син Артем виправив. А тепер його мрія за «Волинь» зіграти хоч одну гру. Він - волинський вихованець, а ні одної гри не зіграв за «Волинь»! Бачиш, як все складається. Він зіграв замість тата за «Карпати», а за «Волинь» - ні. В нього є ще шанс зіграти і за «Волинь», вік ще дозволяє.

В одному з інтерв’ю Ви розповіли, що у вас було непорозуміння з Кварцяним через свого сина Артема, якого віддали у футбольну школу «Шахтаря», а не «Волині» і на це Кварцяний образився?

Всі таке питання ставлять. Коли «Феміда-Інтер» тільки організовувала школу, там Віталій Володимирович мав бути директором. Він мене викликав, бо Артем тренувався тут у Віктора Євгеновича Попка. Викликав і запропонував. А в мене ще перед тим була попередня домовленість, Артема бачив Віктор Васильович Носов, в Києві вони грали дитячий турнір. Зайняли третє місце і Носов його бачив. А я був прекрасно знайомий з Носовим, коли він ще тренував «Шахтар». Він запропонував взяти сина Артема. Він був директором з підготовки гравців, ще тоді не було ні школи, ні академії «Шахтаря». Я пообіцяв. І тут же відразу Кварцяний мене викликав і показує, що він не тільки директор школи «Феміда-Інтер», а директор всіх директорів. Я вже не сварився, я сказав: «Віталій Володимирович, я не проти, але те, що він поїде на перегляд, – це однозначно, бо я пообіцяв Віктору Васильовичу». А Кварцяний мені: «Навіщо їхати, ми тут все дамо, хай буде в нас». Я ж кажу: «Віталій Володимирович, Ви повинні мене самі зрозуміти, мене як батька. В такій ситуації Ви би так само вчинили. Нехай поїде, пройде - значить пройде, не пройде – тоді будемо говорити. Потім додав: "Чи якщо в Донецьк не пройшов, то і вам не потрібний?". Він на це нічого не сказав. І так сталося, що Артем пройшов.

То як такого конфлікту не було?

Ніякого конфлікту не було.

Вітаєте на день народження?

Звичайно, я пішов, привітав. То так долею вийшло, що в нього 60 років, а в мене 55. Теж ювілей. Я пішов з ним поговорити. Не через когось, бо знаю, що Віталій Володимирович не любить такого, якщо через когось. Бо сказав би: «Що сам не міг. Сильно гордий». Я вважаю, що я з ним не сварився і конфлікту не було. А більше з того роздули. Є «доброжелатєлі», вони є, були і будуть в нас, які би хотіли посварити когось. Побачимо як воно буде далі.

Як плануєте відсвяткувати нинішній ювілей?

Плануємо на 5-те серпня, понеділок. Ясна річ, що буде бенкет. А перед тим я планую організувати гру товариську. Зібрати хлопців, які у 89-ому році ставали чемпіонами і добро я вже маю від Віталія Володимировича, що на центральному стадіоні «Авангард» зіграти о 16:00 товариський матч по 30 хвилин тайм з «Волинню» нинішньою. Побачимо скільки дідусі витримають і яка буде погода. Такі хлопці мають грати: Бурч Михайло, Чабан Сергій, Антонюк Володимир, Польний Іван, Крищишин Роман, Федюков Олег, Шухман Генадій, Дикий Володимир, Мозолюк Володимир, Філонюк Павло, Коротаєв Андрій, Фігель Володимир, Бердовський Володимир, Гащин Володимир, Поліщук Анатолій, Фролов Олександр, Кльоц Микола, тренери Кварцяний, Барабасевич, Кабанов. А пізніше поїдемо дружньо на якесь пиво чи чебуреки.

На цей момент, на 55 років, що є найбільшим досягненням у Вашому житті?

Можу похвалитися, що в мене нормальна, хороша сім’я, нормальна дружина, нормальні діти. Ясно, що найбільше я горджуся сином, я думаю, будь-який батько був би на сьомому небі, особливо, коли він грає за національну збірну. Стоїть, співає гімн і тримає руку на серці. Яка ще може бути більша гордість? Більша - я не знаю. Це не те, що він би навіть грав за «Барселону» чи за «Реал», чи за «Челсі». Це ж не така гордість. Гордість грати за свою Батьківщину, за свою країну.

Чого ще в житті прагнете?

В мене внук є один, цікавий хлопець – 3 роки і 8 місяців. Ще хочу побачити його футболістом. Уже подвійна династія - є батько і син. Я би ще хотів, щоб було два батька і внук. В нього щось є, я вже з ним працюю над ударом, пас дати. Він вже все знає, де опорна нога має стояти, як щічкою віддавати, як з підйому віддавати. Так може влупити, що від люстри кришталеві «висульки» відлітають.

Зараз модно так говорити, що не буду заставляти, куди потягнеться, але сказав Євгеній Пилипович Лемешко, - це говорильня. Хотілося б побачити. Це вже як Господь дасть. Потягнемо чи не потягнемо, доживемо чи ні. А так - все нормально. Якби мені дали ще раз прожити життя з чистого листа, я б по тій самій дорозі пішов би, навіть не замислювався.


Андрій Федецький та І́гор Бєла́нов — радянський та український футболіст, нападник, лауреат «Золотого м'яча» 1986, віце-чемпіон Європи-1988, володар Кубка кубків-1986, Заслужений майстер спорту СРСР

Спілкувався В'ячеслав БЄЛОВ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---