Волинянка, яка важить 47 кілограмів, відтискає штангу в понад 88

Богдана Караванська приїжджає на тренування за будь-якої погоди. Маючи власну вагу 47 кілограмів, дівчина відтискає штангу в понад 88. Про це йдеться у матеріалі щотижневика Волинські Новини від 28 липня (№26).

Богдана у залі, де гучно грає «важка» музика й тренуються кремезні парубки, почувається вільно, комфортно. Пояснює, що за три роки, протягом яких відвідує цей тренажерний зал, звикла до компанії, музики, а найбільше – до свого тренера. Він вважає її сильною і перспективною спортсменкою, на тренуваннях не робить поблажок. Бо й вона сама не хоче відрізнятися від усіх інших, хто займається пауерліфтингом. Єдина різниця у тому, що з трьох дисциплін, які є основою цього виду спорту (присідання зі штангою, станова тяга і жим штанги лежачи) Богдана виконує тільки останню. У дівчини від народження нема ніг.

Попри фізичну ваду, Богдана Караванська – майстер спорту міжнародного класу з пауерліфтингу, триразова чемпіонка України, срібна призерка чемпіонату світу серед юніорів із ураженнями опорно-рухового апарату (нагороду здобула 2010-го 17-річною).



Першим тренером Богдани був Валерій Дружинович із Ковеля. Їхнє знайомство й співпраця почалися у 2008 році. Тренер перебував у Луцьку, де проходили рекреаційні ігри, побачив на вулиці школярку на візку і запропонував прийти у зал. На той час дівчина навчалася й жила у селі Ловищі Турійського району. У Ковелі доводилося бувати – замовляла, ремонтувала протези в тамтешньому протезному цеху. Якось таки наважилася піти в спортзал. Уже на першому тренуванні без будь-якої підготовки пожала 30 кілограмів.

– Відчула, що маю силу в руках, і почала тренуватися. Їздила на заняття до Валерія Дружиновича в Ковель два роки. Потім переїхала в обласний центр продовжувати освіту, – розповідає спортсменка.

До заслуженого тренера України Олега Хом’яка у зал «Інтер-Атлетика» в 40-му мік­рорайоні Луцька Богдана Караванська потрапила у травні 2013 року. Відтоді тричі на тиждень тренується по півтори-дві години. Приїжджає сама на візку від РАЦСу. Щоб зайти у зал, треба піднятися вуличними металевими східцями на другий поверх. Вона долає сходи на протезах, у роздягальні їх скидає і пересідає на візок.

– У нас пандуси і тротуари не пристосовані для нормального пересування на візках. Мені стало легше виїжджати на круті підйоми, відколи займаюся жимом. Громадським транспортом теж не можу скористатися. Кілька тролейбусів мають майданчики для візків, але вони не під’їжджають до тротуару, а маршрутки навіть не спиняються, – описує ситуацію дів­чина. Додає, що її захоплення силовим спортом дуже підтримують мама з сестрою. – Коли не можу сама заїхати, приміром, як зимою випаде сніг, то допомагають. Також зносять і піднімають візок у квартиру. Займаючись пауерліфтингом, зрозуміла, що можу до чогось прагнути, покращувати показ­ники. Найкращий результат на змаганнях – підняла штангу 88 кілограмів у ваговій категорії до 50 кг (при цьому власна вага дівчини – 47 кг, – ВН). А на тренуваннях, бувало, відтискала й більше. Якщо людина не має бажання чимось займатися, укріплювати своє тіло, то жодних результатів, навіть тільки для себе, вона не матиме, – підсумовує спортсменка.

– Богданка наполеглива, прагне розвиватися, не застрягати на одному місці. Перспективи у неї дуже хороші. Завжди виконує мої настанови. Тренувань ніколи не пропускає! Хіба лежатиме з високою температурою. А так завжди приїжджає – у дощ, сніг, і не маршрутками, – додає тренер Олег Хом’як. – Маю багаторічний досвід роботи з інвалідами, з якого один висновок: духом якраз занепадають здорові люди. У них бувають депресії, пошуки мети, якісь надумані проблеми. В інвалідів такого не помічав, вони психологічно стійкі, мотивовані. Тому ставлюся до таких спортсменів як до звичайних, жодних жалощів. Навпаки, ще жартуємо з цього приводу. Вони не ображаються, самі сміються, бо так легше жити.

Ольга ЮЗЕПЧУК

Фото з особистого архіву

Луцьк

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---