«Найважчий у змаганні ‒ старт», – волинська рекордсменка

Багаторазовою чемпіонкою та призеркою Всеукраїнської Спартакіади «Повір у себе» серед дітей-інвалідів Анастасією Зубач, яку тренує Сергій Панасюк, пишається не лише Ковель, а й уся Волинь.

Інтерв'ю зі спортсменкою опублікувала газета «Ковель сьогодні».

Переможне «досьє» Анастасії Зубач виглядає таким чином: 2006 рік – перше місце на змаганнях у Нововолинську; 2011 рік — спартакіада «Повір у себе» в Євпаторії, де, завоювавши три перші місця, встановила рекорди на дистанціях 50 метрів на спині та 50 метрів брасом; 2014 рік — чемпіонат України в Миколаєві, на якому завоювала високі місця (на дистанції 50 метрів у стилі «батерфляй» встановила рекорд України та виконала норматив майстра спорту України); 2015 рік — чемпіонат України в Дніпродзержинську, де завоювала перше місце, встановивши рекорд України.

− Коли у чотири роки тебе мама вперше завела до секції плавання, чи міг хтось уявити, що ти станеш чемпіонкою багатьох всеукраїнських змагань?

− Мама хотіла, щоб я покращила здоров’я. Тренер, можливо, і не ставив за мету з мене виховати чемпіонку, але згодом (у 2006 році) вперше поїхала на змагання і добре себе проявила. І від того часу усе почалося…

− Чи важкий шлях переможця?

− Взагалі було нелегко. Були проблеми з басейном, з відвідуванням. Тренування ставили вранці о 6.30. Мамі треба було дуже рано прокидатися, завозити мене. Було і чимало інших труднощів. Були навіть моменти, коли я більше не хотіла займатися спортом.

− Це після певних поразок?

− Ні, просто зникало бажання. Можливо, через те, що не брали на змагання. Тільки з 2011 року я почала їздити на всеукраїнські змагання. Підлітковий вік сам по собі нелегкий. Але згодом поїхала на одні змагання, на інші – відчула смак. Почала працювати над собою.

− Що найважче для тебе у змаганні?

− Старт. Завжди дуже багато хвилювань перед стартом. А далі стрибнув − і вже нормально. І, до речі, з роками хвилювання не зменшуються. Неважливо, чи це обласні змагання, чи всеукраїнські, чи світові – все одно дуже хвилююся. Кожного разу хочу покращити свій результат. І борюся навіть не за перемогу, а за те, щоб тренер був радий, що наші старання не були марними.

− А яке змагання запам’яталося найбільше?

− Напевно, перше. Було дуже багато хвилювань. Я тоді привезла три «золота». Звичайно, це все незабутньо. Також тоді ж встановила два дитячі рекорди України. Ще варто назвати ті змагання, коли я поїхала за кордон – до Польщі. Це було в грудні минулого року. Відбувався такий собі польський зимовий чемпіонат, на який зібралося близько сорока країн.

− Що нового для себе дізнаєшся під час змагань, скажімо, спілкуючись з іншими учасниками?

− Нові друзі по всій Україні. Навіть подорожуючи, можна заїхати в будь-яке місто і точно знати, що там є з ким зустрітися. Це ж таке неймовірне відчуття: знати, що вся Україна з тобою. Є до кого звернутися по допомогу, з ким порадитися. Під час міжнародних змагань хоч і не вдалося завести багато нових знайомств, але я побачила рівень підготовки європейських підлітків, зрозуміла, над чим ще нам треба працювати. Але є кілька однолітків, з якими спілкуюся. Мені відразу є бонус, оскільки з їхньою допомогою я вивчаю англійську мову.

− А друзі радіють, що товаришують з майстром спорту?

− Друзі коли знайомлять мене з кимось, то перша фраза, яка вилітає: «А ви знаєте, що вона…» і понеслося. Однокласники часто розпитують, що і як. Багато хто знає про спортивні досягнення.

− А як вдається поєднувати навчання і спорт?

− Взагалі складно. Особливо в одинадцятому класі, бо екзамени. Зараз я не ходжу до басейну, адже здаю перше ЗНО. Але надалі я буду займатися і вже поєднувати навчання у ВНЗ з плаванням.

− Куди плануєш вступати?

− Хочу на юридичне вступити. Хотілося б у Київ. Знаю, що там є хороші можливості займатися, знаю тренера. Думаю, що могло б усе успішно скластися. Поєднати спорт і професійну діяльність не планувала.

− Твої батьки тебе завжди бачили у цьому спорті? Чи, можливо, колись схилялися до думки, щоб ти спробувала щось ще?

− Батьки однозначно мене підтримують. Мама дуже часто наголошувала на тому, що не здавайся, все у тебе вийде. Якщо я вже хотіла опустити руки, то казала, щоб я просто перепочила, але все одно продовжувала свою справу. Це ж стосується і всієї родини.

− «Хрещеним батьком» у спорті і твоїм першим та незмінним тренером став Сергій Панасюк.

− Я дуже рада, що моїм тренером є Сергій Вікторович. Він ніколи не давав мені навіть подумати, що в мене щось може не вийти. Він постійно мене тренував, підтримував. Я не знаю, чи досягнула б я всього цього, якби на його місці був інший тренер. Щодо бігу чи занять в залі, то ними опікується Валерій Павлович Дружинович.

− А держава якусь підтримку надає?

− Усі подорожі, усі змагання оплачують, зокрема проживання, харчування і так далі. Також фінансують і реабілітації. До прикладу, ми були в Карпатах. Мені як спортсмену виплачують певну стипендію. І хоч сума символічна – сто гривень – все одно приємно.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---