Коваль волинських геркулесів

Волинська школа важкої атлетики має ким пишатися. Юрій Лавренюк був дворазовим чемпіоном світу, встановив п’ять світових рекордів серед юніорів. Микола Гордійчук став чемпіоном Європи. Звісно, як не загадати Надію Миронюк, яка чотири рази була призеркою Європи, учасницею Олімпійських ігор. Анатолій Пальонка, Андрій Демчук, Віталій Волков...

Наша розмова буде з людиною, яка тісно пов’язана зі становленням цих іменитих спортсменів, виховала 36 майстрів спорту України, 6 майстрів спорту міжнародного класу, підготувала трьох учасників Олімпійських ігор і не припиняє вершити історію волинського спорту. Це Заслужений тренер України, Заслужений працівник фізкультури і спорту Микола Авраменко.

– У важкій атлетиці, як і в будь-якому спорті, є свої піки та періоди затишшя. Але волинська важка атлетика була, є і буде розвиватися, бо у нас сильні діти, тренери-фанати і є розуміння від влади, керівництва військового ліцею, де зараз у Луцьку секція. Коли я починав працювати тренером у місті в 1973 році, то на всю Волинь ми мали два зали. Невеличкий був у Будинку офіцерів, а інший – на стадіоні «Авангард»: там була ніша для важкоатлетів на три помости. Тепер маємо 14 осередків важкої атлетики в області. Торік завдяки обласній раді, депутатам та обласній адміністрації на місці колишньої котельні було зроблено чудовий зал у Камені-Каширському. Окрім цього, відкрили зал у селі Жидичин. Загалом закупили 28 грифів, плануємо цього року добрати ще дисків.

– Аби читач розумів, про які гроші йдеться, скільки коштує один такий гриф?

– Навіть вітчизняне обладнання недешеве. Зараз кілограм заліза коштує 198 гривень. Покійний Микола Ярославович (Микола Романюк, колишній міський голова Луцька, – ВН) теж допомагав фінансово. Якось зайшов у зал та дивувався, що комплект двох грифів із замками, які важать по 25 кг, коштує майже 10 тисяч гривень. Але такі ціни нині. Обладнання вистачає на роки, але для початку треба вкласти чимало грошей. Якщо ж говорити про олімпійські грифи, більш якісні, то лише один комплект обійдеться у шість тисяч євро.

– У Камені та Жидичині, де відкрили зали, вони не стоять порожніми?

– Відвідувачів дуже багато! Тренери кажуть: якщо колись їздили по школах і робили набір, то нині стільки людей прийшло, що можна робити відбір. Діти з сіл, районних центрів зацікавлені у заняттях, і це дуже тішить. Бо нація має бути сильна і здорова.

– Ви зазначили, що тренери почали говорити про відбір спортсменів. Чи є якісь парамет­ри, якими ви керуєтеся, набираючи учнів?

– На тренерській посаді я вже 44 роки. І жодного разу нікого з секції не виганяв, не робив селекції. Якщо людина прийшла і має бажання працювати, то нехай займається. Наприклад, у військовому ліцеї спочатку прийшло близько двох десятків людей. Зараз залишилося 6-7. Але це не тому, що хтось краще сформований, а тому, що бажання займатися, сила волі, характер або є, або цього немає. Якщо говорити про професійний спорт, то, звісно, генетика відіграє роль. Утім визначальні чинники – це бажання, мета, амбіційність людини. Бо шлях до призових місць у важкій атлетиці довгий та потребує витримки.

– Скільки часу потрібно займатися, аби дійти до спортивного звання у важкій атлетиці?

– По-різному. Хтось народжується сильнішим, хтось слабшим, менш мобільним, треба довше працювати. Наприклад, Юрій Лавренюк уже за кілька років дійшов до звання майстра спорту, а потім і майстра спорту міжнародного класу. У 18 років він уже був призером світу та Європи, а за кілька років став чемпіоном. До слова, про секції в районах та селах: Юра мав дуже сильні передпліччя, які потрібні для виконання ривка. Виявляється, що у селі він витягував льон і такою сільською працею розвинув ці м’язи. Бачте, як природно богатирі формуються!

– Лише Ярослав Вітер із волинян-чоловіків зараз у націо­нальній збірній. Якими є його тренування?

– Для Ярослава це професія, а не просто відвідування секції важкої атлетики. Він займається двічі на день, має дуже важкі тренування, постійно мусить дотримуватися режиму, належно харчуватися, проходити відповідну реабілітацію. Нещодавно виступив на Європі, посівши в сумі сьоме місце.

– Які перспективи у Вітра?

– Ярослав дуже хороший хлопець. Але не буду розкривати всі карти. Поговоримо про нього після Олімпіади в Токіо.

– Хто ще в обоймі важкоатлетичної родини?

– Зараз ми готуємо кадри, працюємо з молоддю. Є багато перспективних дітей, яким по 13-15 років. Наприклад, нещодавно повернулися вихованці наших тренерів із чемпіонату України. Привезли 18 медалей, дві дівчини та один хлопець стали чемпіонами України. Ніхто не списував Надію Миронюк з рахунку. Ще за три з половиною роки м’язи можуть нарости і в інших спортсменів.

– У якому віці приходять у важку атлетику, якщо вже в 13 стають республіканськими чемпіонами?

– У 11-12 років.

– Наші читачки-мами, можливо, хапатимуться за голови, уявляючи дітей, які піднімають важкі снаряди в такому віці...

– Нехай мами будуть спокійні, бо їхні діти талановиті й сильні, а тренувальний процес побудований з розумом. Усе починається з роботи з палицею, відпрацювання техніки, загальної фізичної підготовки. М’язи ростуть пропорційно та поступово з розвитком усього організму. Стосовно жінок у важкій атлетиці, то учасниця Олімпійських ігор Надія Миронюк є мамою гарної дівчинки, майстер спорту міжнародного класу Світлана Кропивець – теж мама двох дітей. Тож дівчата займаються, і доволі завзято.

– З жінками важче працювати?

– Дівчата дуже своєрідні спортсменки. Доки не вийде взяти вагу, їх від снаряда не відігнати. Кажеш, що досить, а вони далі йдуть до свого. Хлопці не такі наполегливі!

– Наскільки це травматичний спорт?

– Якщо правильна техніка, реабілітація, то травм можна уникнути.

– Що ви маєте на увазі під реа­білітацією?

– Атлети мають відвідувати баню, у басейні плавати, аби розганяти молочну кислоту з м’язів. Звичайно, треба добре харчуватися та спати. Свого часу ми мали проб­лему в тому, що тренування відбувалися, а реабілітації належної не було. Добре, що зараз є у «Динамо» баня, в ліцеї басейн.

– Які у важкоатлетів прикмети? Знаю, через гриф не можна переступати.

– Так, є така традиція. Тому і багато чого щодо перспектив спортсменів не наважуюсь розповісти (сміється, – ВН). Якось товариш дзвонить мені під час змагань. Розповідає, мовляв, коментатори кажуть, що я ніби заснув перед виступом підо­пічної. А я в той момент насправді з заплющеними очима молитву читав, налаштовувався на її виступ. Це теж своєрідна традиція.

– Ви представник ще радянської сильної школи спорту. Чим вона відрізняється від сучасних методик?

– Методики, можливо, й не надто змінилися, а от фінансове забезпечення інше. Свого часу ми могли 30 дітей нагодувати обідом на рубль. Ті, хто вже мав рівень кандидатів у майстри спорту, могли поїсти на чотири рублі.

– Що на ці кошти можна було купити?

– У ресторані «Світлофор» у 70-х роках на 1,02 рубля можна було купити перше, відбивну, салат і сік. Уявіть, як на п’ять рублів можна було просто об’їстися.

– Після розвалу Союзу вам надходили запрошення працювати за кордоном?

– Мені пропонували працювати у Франції, в Польщі. Але я люблю Україну і їхати звідси не збираюся. Люблю наших людей, побут, пісні. Так само і власних дітей виховував.

– Як ви ставитеся до тих спортсменів, які виступають під іншими прапорами?

– Потрібно дивитися на прелюдію до цієї рапсодії. Якщо спортсмен хоче досягнути якихось великих висот, стати олімпійцем, а на місці умов немає для розвитку, то чим йому докоряти? Інша справа, коли атлет як вареник у маслі купався, але закортіло ще бути поляком, чи чехом, чи американцем.

– Олімпіада в Ріо ознаменувалася великим допінговим скандалом: російських спортсменів не допустили до змагань. Яке ваше ставлення до фармакології у великому спорті?

– Це дуже-дуже важке питання, фармакологію треба розрізняти. Свого часу відомий доктор Олександр Радзієвський проводив досліди у важкій атлетиці. У чемпіона світу Сергія Полторацького після тренування взяли аналізи і, не кажучи, чиї вони, показали іншому лікарю. Подивившись, медик наказав терміново скерувати цю людину в реанімацію. А у Сергія через чотири години – друге тренування. Тож спортсменам необхідно приймати певні препарати для реабілітації, оскільки перевтома накопичується і збільшується ризик травми. Але йдеться не про гормони і стероїди, а про фармакологію, яка потрібна для відновлення спортсменів.

– Є така думка, що вулицями ходять олімпійські чемпіони, але вони просто не знайшли свій вид спорту. Ви з цим погоджуєтеся?

– Ні. Має бути талант і характер, не у всіх це є. Наприклад, у важкій атлетиці важливі ідеальне включення, мобільність, любов до праці, здатність м’язів бути м’якими, швидко відновлюватися. А ще олімпійцю потрібно любити державу. Якось Юра Лавренюк затримався у залі. Питаю: «Що це у тебе на грудях?». А там – тризуб. Тож кажу йому: «Ти – не просто Юра з Луцька, а Юра з України, який державу представляє, давай працюй!». І коли він таки став чемпіоном світу і звучав наш Гімн, у мене сльози лилися. Не капали, а лилися. Бо ж це наша держава, яку так прославили.

Тетяна ГРІШИНА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---