Життя після полону: розповідь волинського бійця

24-літній Петро Головій пережив те, що перебільшити неможливо. Юний хлопчина, що опинився на війні у 22 роки, не раз дивився в очі смерті і в ті миті найбільше хвилювався, як же будуть удома самі його дівчата. Його силі волі і витримці духу можна щиро позаздрити. І після всього він намагається жити звичайним життям, не афішуючи свого минулого, бо вважає, що такий, як усі. Влаштувався працювати у магазин мобільних телефонів. Каже, що робота подобається, бо пов’язана з людьми, а він любить спілкування.

Нагадаємо, Петра Головія звільнили з полону у вересня 2014, і він з оптимізмом запевняє, що ніколи не можна впадати у відчай, а найголовніше – не заливати свої проблеми спиртним. І хочеться вірити, що його страждання та випробування таки не будуть марними, нехай навіть у майбутньому, для нашої держави.

Про це йдеться в інтерв’ю з бійцем, опублікованому на сайті «Ратнівщина».— Розкажіть, будь ласка, як Ви потрапили в зону антитерористичної операції?

— Я працював у Білорусі. Сестра Людмила зателефонувала, що прийшло повідомлення з військкомату з’явитися на перевірку. Я приїхав. Того ж дня мене повезли у Володимир-Волинський. Це було 12 квітня 2014 року. Я і ще один хлопчина з Луцька, Олексій, потрапили в ремонтний батальйон. Нас відкомандирували на ремонтний завод в Оржів Рівненської області. Там навчали на майстра артилерійського озброєння БМП-2, а потім відправили на Широкий Лан у Миколаївську область. Я був у складі 51-ї бригади. Звідти ми поїхали в Дачне (на кордоні Донецької і Дніпропетровської областей). Там був ремонтний завод. Робили техніку, виїжджали інколи в Маріуполь у складі евакуаційного взводу. А потім ми обслуговували техніку поблизу передової. Там уже стало «весело».

— Що для Вас значить «весело»?

— Там був жах. Кожного дня обстріли. Доводилось бути і ремонтником, і евакуатором. Найбільше ми їздили по блокпостах, з бригадою майже не були. Страшно було, жахливо.

— Які були складнощі в роботі?

— Найбільше дивувало, що приходила техніка з нашого ремонтного заводу, з-під Дачного, така, що навіть не їхала, не те, що не стріляла. Образливо було. Хлопці там нічого не робили. У них були інструменти, а ми, можна сказати, голими руками все мали зробити. Нам казали, що так досвідчені ремонтники не працювали, як ми. У нас бригада була, як на підбір: Віталій, дядько років п’ятдесяти, Вітя, старший лейтенант, уже покійний, я і Льоша з Луцька. Ми з ним разом в полоні були. Це друг, брат. Напевно, будемо уже до старості дружити. Льошка ще від мене молодший на рік. Ось так вчотирьох ми і працювали.

— Ви ремонтували техніку поблизу Іловайська. Що довелося пережити там?

— Це довга історія. Нашу позицію обстріляли під Новокатеринівкою, тоді колона вперше попала під обстріл. Із цілої колони в нас була одна БРДМ (бойова розвідувально-дозорна машина), а решта – КамАЗи, «Жигулі», «Москвичі». Ми їхали в автобусі «ПАЗ». Він закипів. Зупинилися, а навколо тільки соняшники і кукурудза.

Якраз під гіркою автобус став, а БРДМ переїхала через неї.

Ми стояли, і тут почалося: один снаряд, другий, третій, а далі вже, напевно, АГС (автоматичний гранатомет станковий) працював. Страшно тоді було. Якось ми звідти вибралися. Приїхали під Новокатеринівку. Там була річка, вирішили помитися. Прийшли до тієї річки. Тут почалося знов: буц, буц. Підняв голову, а від «Урагану» летить касетний снаряд, по-моєму, навіть заборонений, бо він розривається в повітрі на 18 касет і в кожній із них ще по 9 кульок, які розпадаються на маленькі шматки, такі, як пломби на лічильниках. Біля річки була плита. Я під ту плиту пірнув. Переді мною стояв ще Василь з евакуаційного взводу, йому тоді 2 осколки в живіт потрапило, і Валера, його в шию осколком поранило.

— А що це за історія з підірваним складом боєприпасів?

— Ми стояли в Дзеркальному. Був із нами один хороший офіцер, підполковник Сидоренко. Він відводив нас кілька разів від вірної смерті. Були постійні обстріли, але стріляли по 73-ій бригаді, яка була неподалік, а ми стояли в долинці. Поблизу були склади боєприпасів, там лежало майже 150 тонн снарядів. Це було десь 20 серпня. Готувалися до Дня незалежності. Окопали всю свою техніку, зробили бліндаж поблизу колишнього колгоспу. Склад в останній момент окопали, але вже було пізно. Вглибині сховища десь 15 тонн протитанкових мін зберігалося. Ми жили спочатку у свинарнику, як-не-як, а з дахом над головою, але вже потім обстрілювали так, що я перший пішов у бліндаж. Я просто сплю дуже міцно, нічого не чую. Через деякий час до мене другий суне ковдру у бліндаж, потім всі до нас перебралися. 23 серпня обстріл був серйозний, 24-го теж геть уже по наших позиціях почали бити, коли в Києві був парад і держава на весь світ показувала озброєння. Тоді й потрапив снаряд саме в той склад. Він почав детонувати. Це було дві години справжнього пекла, небо було червоне, над головою свистіло, бахкало – те сховище розкидало вщент. Техніки такої, щоб відстрілюватися, в нас не було, тільки автомати і гранати.

— Напевно, тоді вже розуміли, що стали заручниками ситуації?

— Коли опам’яталися, з офіцерів не було нікого. Не було навіть кому прийняти рішення. Ми вже побачили російську техніку, що заходить на нашу територію, але нічого зробити не могли. З нами був ще майор Чижевський. Він показував російські БМД, яких немає на українському озброєнні (бойова машина десанту), ішли танки Т-80. Він постійно казав: «То не наше, хоча й з українським прапором». Але коли повідомляв вищому командуванню про це, з нього насміхалися, казали, що він напився і говорить нісенітницю. Поки наші склади рвало, регулярні російські війська спокійно зайшли на нашу територію. Я тримався майора Чижевського. Наш підрозділ розділився. Коли почали стріляти, одні побігли прямо, а я побіг у бліндаж справа. Ніч ми ще переночували там. Весь час хтось стояв на варті, поки інші дрімали, але по суті ніхто не спав. Усі сиділи, як миші. Через кожних півгодини поблизу нас лягав снаряд. По них можна було годинника звіряти. Я вийшов подивитися, що там, і тільки двері зібрався відкривати, як просто біля нашого свинарника підірвався снаряд. Спати чомусь не хотілося, не будив нікого. Під ранок, о годині шостій, розбудив одного хлопця, а сам так солодко заснув, здається, ніколи так міцно не спав. Снилося тоді, що я вдома. Як раптом крізь сон почув: «Все, ідем»! Куди ідемо, що воно таке? Побачив, як ті офіцери, що були в бландажі, рвали посвідчення, військові квитки. Зрозумів, що це полон.

— Багато вас забрали?

— Напевно, хлопців із 60.

— Усі повернулися живими додому?

— Нас обмінювали партіями. Точно знаю, багато одразу там… згинуло. У нас позабирали все, гнобили трохи. Ми два чи три дні сиділи просто на полі. А навколо кукурудза і баштан. Я на них і зараз ще дивитися не можу. Їхня техніка була ретельно замаскована, і її там було не те, що у нас. Вони не приховували, що є російськими військовими. То не найманці, а псковські десантники.

— Ви з самого початку полону були разом зі своїм другом Олексієм? Яка доля Ваших побратимів?

— Льошу і Віталика я вже в полоні побачив. Їх взяли ще в перший день, 24 серпня, а нас вже 25. Але не було Віті. Запитав, що з ним, а вони сказали, що немає його. Коли ми розділилися на дві частини, перші попали під прямі постріли міномета. Там нашого Віті і не стало. Нам дозволили вивезти його тіло. Поїхали забирати. Дали КамАЗа, який мав вивезти загиблих. Але якось все переплуталось. Вітю десь там похоронили, а з його телефону ще довго дзвонили до жінки, казали, що він живий, вимагали викуп. І тільки майже через рік його привезли додому перепоховати. А в нього жінка і двоє маленьких діток… Ми всі тоді приїхали на похорон. Він був хорошим…

— Якою була Ваша подальша доля?

— Після кількох днів на полі нас кудись повезли. Везли довго, в тентованому КамАЗі, хлопці мліли, бо не було ні пити, ні їсти. А як і їли, то тільки сиру кукурудзу і кавуни. Повезли нас у Сніжне Донецької області. Я сидів біля дверей і через щілину дивився. Бачив дуже багато техніки. У Сніжному, як стадо корів, повикидали, всіх поставили на коліна, довго обзивали, артилеристів зразу відводили кудись і більше я їх не бачив. У мене теж були петлички артилерійські, ще зі строкової служби. Я їх непомітно зірвав, на-діявся, що пронесе і, слава Богу, все добре скінчилось. Нас розмістили в боксах міліцейської частини. Одних тримали в камерах тимчасового затримання, а нас загнали в бокси, де раніше машини стояли. Там лежала гора всякого мотлоху. Настелили старих дверей, дощок, лахміття і так жили. Годували один раз, інколи – два – по півлітровій баночці баланди. Возили на роботи, принижували, знущалися, звинувачували, що ми дітей ґвалтуємо. Хоча возили нас на роботу одного разу до простих людей. Чоти-рьох відправили перекривати дах на будинкові. Нас тоді нагодували так добре, — з якимось особливим трепетом пригадує хлопець. — Всякі там люди. Один з ополчення мені туфлі дав. А один навпаки – прийшов з пістолетом: «Я знаю, що у вас тут є два артмайстри!» До одного «клац», до другого «клац». Ми з Льошею вийшли, нас забрали БМП розряджати.

— Що можете розповісти про ополченців?

— На їхні бази нас часто возили працювати. Там не люди. Там тварини. Ми там робили стільки, що думав – не виживу. Було би більше в них таких військових, що нічого не розу-міють! Стріляти вони не вміють. Там воює регулярна російська армія. Якби тільки ополченці, то вже давно би все закінчилося. Пропонували нам з Льохою навіть квартиру. Я впізнав одного хлопця, з яким разом у Десні служив. Він пропонував перейти на їхню сторону, звинувачував нас, що ми вбиваємо. Жахливо просто, які в них мізки промиті. Вони, як падальники, їздили по розгромлених українських позиціях, збирали, що де залишилося. А як вони свого мордували, щоб нам показати?! Чоловік 11 днів провисів, підв’язаний за руки, під палючим сонцем. Сказали, що він мародер. У нього знайшли два патрони і ще щось. Ні їсти, ні пити йому не давали. Ми дали йому води, то з нас почали знущатися, але все одно потайки щось носили. Самі не мали що їсти, але страшно було дивитися, як він помирав заживо. У нього потім галюцинації почалися. Він помер. А вони його совали по асфальті і слід залишався від шкіри. Моторошно.

— Як довго Ви були в полоні? Коли Вас звільнили?

— З 25 серпня до 15 вересня. У моєї двоюрідної сестри 18 вересня весілля мало бути. І я всім казав: «Ви, як хочете, а я буду на весіллі гуляти». Хлопці дивувалися, звідки у мене було стільки позитиву. Я старався налаштовувати себе на хороше. Живий – значить живи. Немає що їсти, але ж живемо. Прийшов до нас їхній замполіт. Приніс ноутбук і показав відео, як українські військові знущаються з військовополонених. Після цього нас кудись повезли. Десь за Донецьком зробили обмін. За домовленістю мало бути 10:10, але їхніх було більше, як наших (наших позабирали на роботи і назад вони вже не повернулися). Забирали волонтери. Військові завезли лише до бази в Краматорську, а далі – волонтери (до Харкова), звідти в Луцьк, потім у Володимир-Волинський, а там на мене вже чекали заболоттівські волонтери.

— Що було далі? З військової частини відпустили додому?

— У Володимирі-Волинському все було неясно. Сказали їхати додому, а коли треба, зателефонують. Я й поїхав. Потім ніяк не міг військового квитка відновити – то в Ратне у військкомат, то у Володимир-Волинський їздив у військову частину, а врешті-решт виявилося, що він у Володимир-Волинському військкоматі лежав. Посвідчення учасника бойових дій було готове ще 14 вересня, а отримав його тільки кілька місяців тому. А на останок мене ще звинуватили, що самовільно залишив військову частину.

— Поки Ви були в зоні АТО, вдома за Вас хвилювалися мама і дві сестри. Ви зуміли повідомити їм, що живі, коли опинилися в руках у сепаратистів?

— Удома в мене були старша сестра Людмила, менша – Богданка (ще школярка) і мама, Любов Григорівна, інвалід І групи. Тато помер кілька років тому. Про те, що я потрапив у полон, ніхто нічого не знав. Нам дозволили на хвилинку подзвонити рідним, сказати, що живі, але я не знав напам’ять номера. Льоша зателефонував до своєї мами, вона дізналася номер телефону. А коли нас вивезли на перекриття даху, то той господар дав мені телефон, я подзвонив до сестри, сказав, що живий. Останній раз я телефонував їй 20 серпня, а це вже був вересень. У Заболотті говорили, що двохсотого додому везуть… Люда заяву в СБУ подавала, щоб хоч щось дізнатися.

— Довго адаптувалися до звичайного життя?

— Забув швидко все те страхіття. Трохи попрацювали зі мною психологи, проте одразу в мене депресії не було. Потім, через місяців два, то взагалі спати перестав. Хлопці одразу казали, що їм погано, а я нормально почувався. Все було позаду. Я був вдома, біля рідних, щасливий, що повернувся. А через півтора місяці з’явилося відчуття тривоги, ніби мало щось статися. Голова тільки про одне думала. Але вчасно звернувся до невропатолога. Лікарка в районній лікарні прописала ліки, пройшов реабілітацію і зараз все нормально. Головне – новини взагалі не дивитися, і все буде добре.

Марія ЛЯХ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---