З добром у серці: історія луцького подружжя

Подружжя частково зрячих у Луцьку звикло долати труднощі самотужки й створювати навколо себе атмосферу гарного настрою, хоч інколи їм доводиться стикатися з цинізмом і жорстокістю оточуючих.

Про це йдеться у відеосюжеті, який оприлюднила прес-служба Фонду Ігоря Палиці «Новий Луцьк».



Сім’я Харчуків – особлива. На перший погляд - звичайна українська родина: чоловік, дружина, вже доросла донька, яка має свою сім’ю. Живуть у квартирі в багатоповерхівці тихим, розміреним життям. Навіть і не віриться, що тут щось може бути не так – у Харчуків усе до ладу, але створити такий мікроклімат їм удвічі складніше, ніж звичайній сім'ї. Вони обоє – частково зрячі, інваліди першої групи.

Микола Іванович народився в селі Галичани Горохівського району, Раїса Володимирівна – в селі Луків Турійського району. Обоє вчилися у спеціалізованих інтернатах, а потім потрапили до Луцька за розподілом - працювали на виробництві.

«У Луцьку багато було роботи, і в УТОСі, і на електротермометрії. Робили проводи по 16 та по 20 метрів: нанизували круглими намистинками. Моя дружина на джгутах працювала», - пригадує Микола Іванович.

Раїса Харчук приїхала до Луцька в 1975 році. Спочатку навчалася, тоді почала працювати.

«Приймали нас, як учнів. Ми навчалися тому профілю, що нам пропонували, у кого була яка можливість: хто

частково бачить, міг робити трохи на очі, а трохи на дотик. Хто повністю не бачить, працювали на дотик за допомогою рук, відчуття. Я працювала на джгутах, то там хоч можна підглядати».

Познайомилися Раїса і Микола там таки, в УТОСі. Було непросто, адже обоє були з вадами зору. Але до всього можна звикнути - вважає подружжя.

«Поселили нас в гуртожитку, так ми й жили – були заняття, розваги, були в нас хлопці, які грали на духових інструментах, на баянах, на акордеонах. Після робочого дня ми збиралися, організовували собі танці, розваги. А він грав на трубі. Спочатку ми познайомилися, потім стали зустрічатися. Зустрічалися, мабуть, років три. Потім вирішили одружитися. Жили спочатку в гуртожитку. То був гуртожиток не для сімей, а для холостяків. Різними шляхами добилися ми гуртожитка для сімей на Соборності 37-А. А потім, уже згідно з чергою, ми отримали квартиру, в якій проживаємо зараз», - розповідає Раїса Володимирівна.

Працювали, доки могли. Раїсі важко було впоратися і з донечкою, і з роботою, тому повністю віддала себе догляду за Валентинкою. Микола працював на заводі «Кромберг і Шуберт», а потім теж звільнився за станом здоров’я.

Незважаючи на труднощі, Харчукам вдалося донині зберегти оптимістичний, теплий клімат у своїй родині, приправлений жартами, гарним настроєм і розумним підходом до подолання перешкод.

Доньку виховали в любові і в уважному ставленні до оточення, зараз допомагають виховувати онучку Полінку.

«Треба забрати зі школи, завести на гурток я допомагаю трішки дітям онуку завести. Вона у нас ходить на бісер, на танці в Палац учнівської молоді. І на «Чарівний пензлик» в ТСОУ».

Діти теж не залишають їх без уваги, навіть маленька Полінка.

«Вона бачить, що ми не можемо самі впоратися. То вона допомагає – через переходи переводить, читає, який тролейбус, маршрутка, ходить в магазин… Є люди, яким важче, бо вони самотні, не мають нікого. А нам великої біди немає, ми можемо самі. Помаленьку-помаленьку, і самі собі», - каже пані Раїса.

Люди, які звикли долати труднощі самотужки, не наважуються звертатися кудись по допомогу. Так і наші герої: про те, що можна отримати допомогу у Фонді Ігоря Палиці «Новий Луцьк» вони дізналися від доньки, але отримати її довго не наважувалися.

Зі слів Раїси Харчук, такі фонди потрібні, тому що є дуже багато самотніх людей, яким нікому допомогти.

«Дуже багато мам, які виховують одну дитину, більше дітей, їм допомоги немає звідки брати – чи на те саме лікування, чи на те саме харчування, чи на відвідування гуртків чи шкіл. Хай яка, хай мізерна допомога, але для тих людей вона багато значить – дуже багато значить.

Ми знали про його допомогу (Ігоря Палиці, - ред.), але є люди, яким вона більш потрібна. Може, хтось не має на шматок хліба. У нас якась пенсія є, а, може, хтось більше допомоги потребує. Може, і пенсії немає. То вже і незручно звертатися. Держава нам, як кажуть, дала якусь допомогу, нехай тим, іншим, хтось другий дасть», - каже жінка.

І все ж Раїса та Микола допомогу прийняли, але натомість дарують своє тепло іншим, допомагають тотальним незрячим. Стараються долучатись до виховання онуки Полінки, наскільки це можливо. Учать дівчинку того, чого, вважають, зараз дуже бракує сучасній молоді – добра, милосердя.

Микола Харчук пригадує, що раніше зустрічав більше добрих і чуйних людей, ніж тепер.

«Є добрі люди, але мало. Колись я знаю ще… я не буду казати після війни, але в ті роки, що я народився, то було більше людей якихось добріших, тепер – ні. Тепер ідеш вулицею, от часом спитаєш, яка маршрутка чи тролейбус. А тобі можуть сказати: синій, чи червоний», - розповідає він.

До жорстокості теж звикають, до цинічності, до підлості, хоч змиритися важко. Онучка Полінка знає, що є люди особливі, ті, які потребують трішки більше, ніж інші, уваги і розуміння. Вона не дозволить собі злого жарту щодо людини з обмеженими фізичними можливостями. Вона роститиме в собі добро, у своєму маленькому серці.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---