Як волинська авторка поєднує хімію і прозу

Волинянка Юлія Смаль – авторка прози і віршів для дітей та дорослих, а за освітою ще й магістр хімії. Жінка учителювала в одній із київських шкіл. На запитання, як у одній людині суміщаються такі, здавалося б, непоєднувані професії, Юля лише усміхається, а потім додає: «Ми, хіміки, дуже багатогранні й творчі. Нас до усього вчили підходити з фантазією», - йдеться у матеріалі газети Волинські Новини від 7 квітня (№10).

Про життя в Китаї

Після народження третьої дитини, синочка Леся, Юля разом із сім’єю переїхала до Луцька. А з 2014 року родина перебралася до Китаю. «Мій чоловік айтішник, – розповідає Юля. – Йому запропонували там роботу. Цей процес не можна назвати переїздом. Ми поїхали туди лише на деякий час».

Жінка каже, що адаптуватися в іншій країні не було важко. Складно звикнути до іншого життя тоді, коли людина їде невідомо куди. А якщо їхати зі своєю сім’єю, мати роботу та житло, то адаптація відбувається цілком природно.

«Хоч китайці дуже важкий народ, – каже Юля. – Адже вони колективісти від природи. У них немає поняття індивідуального простору. Мені, наприклад, дуже важко зрозуміти їхнє постійне фотографування. Китайці намагаються завше зачепити мене, побалакати, влізти у возик моєї дитини й доторкнутися до неї. Для них це - нормально. Вони так живуть. Також мені важко зрозуміти їхнє азійське водіння, хоч і маю китайські права. Коли хтось скаржиться на українських водіїв, то кажу, що він просто не їздив у Азії. А ще – китайці завжди поруч. Єдине місце, де можна від них сховатися, – дім».

Жінка запевняє: щодо їжі у китайців справжній культ. Для них їсти – святе діло. В Китаї можна поїсти навіть у шпиталі чи в банку, якщо добре пошукати. Майже кожен житловий комплекс має їдальню або навіть кілька. Усе залежить від його розмірів. Дуже мало людей готують удома. Для них їсти – такий процес, який триває з самого ранку і до пізнього вечора. Як тільки небо сіріє, вони вже знову щось їдять.

А от китайську мову письменниця поки не зовсім опанувала. Юля жартує, що їй до вивчення китайської – як мідному казанку до іржі. «Можу порозумітися на ринку, коли мені треба щось купити, – розповідає жінка. – Можу відповісти, скільки моїм дітям років та з якого я міста. Ці два роки в основному зосереджувалася на вивченні англійської. А от мої діти вже краще знають китайську».

Жили через один будинок і не знали одне одного

Юля та Ігор познайомилися в університеті. Вони були одногрупниками, разом навчалися на хімічному факультеті й навіть сиділи за однією партою. Жінка зізнається, що спочатку навіть не звертала на нього уваги. Виявляється, майбутній чоловік жив у сусідньому будинку, але тоді вони не знали одне одного.

«1 вересня 1997 року ми з Ігорем вперше зустрілися на посвяті у студенти. Він був молодшим за мене на півтора року, – розповідає Юля. – Високий і страшенно худий. Усі тепер жартують, мовляв, видно, хто в цій родині добре харчується. І хоч ми обоє були відмінниками, не спілкувалися. Він мені видався трохи дивним і дуже правильним. Чоловік ще в університеті завше був дуже спокійним, скрупульозним. Ніколи не робив збитків. Коли ми розчиняли хруща в соляній кислоті, то він у цьому участі не брав. Стояв збоку і дивився на нас. Пам’ятаю, у нього ще був колега Сергій. Вони завжди сиділи чемно на перервах, готувалися до наступних пар. А ми в той час вигадували, чим же заповнити наше дозвілля».

На третьому курсі, коли Ігор уже планував перевестися до іншого вишу, прийшов у гості до спільної з Юлею подруги та почав розпитувати про дівчину. Тоді й запитав, чи є у Юлі хлопець. «Це для мене був шок, бо на той час я зустрічалася з хлопцем. Так він ходив за мною і виходив, – жартує жінка. – Допомагав курсову набирати, бо у нього був комп’ютер, а в мене не було. У кіно мене запрошував. А тоді ми одружилися».

У подружжя троє діток. Старші Марко й Оленка – двійнята. Їм по десять років, а найменшому Лесю – три. Юля каже, що хоч вона й учителька, але особливо не наїжджає на малюків. Жінка впевнена: виховувати треба не дітей, а себе. Бо хай як виховуй, все одно з батьків приклад візьмуть.

«Не намагаюся покласти своє життя на вівтар педагогіки, – розповідає письменниця. – Дітей треба вчити казати «дякую», коли їм щось дають, і «будь ласка», коли вони щось хочуть взяти, ну й, звісно, привчати мити руки перед їдою. Такий собі стандартний набір».

У цій родині всі люблять читати. Юля жартує, що у сім’ї, де двоє батьків страждають на книгоголізм, діти теж колись за книжку беруться. Їхнього Марка більше на фантастику тягне. А от Оленка Сухомлинського читає залюбки. Мама каже, що донька ходить з тою книжкою в обнімку.

«Діти поводяться так, як батьки, – каже Юля. – Якщо ми вдома не куримо, то й діти не куритимуть. Завжди кажу їм, що ми живемо в реальному світі й усяке може трапитися. Але треба до усього ставитися критично. От малі приїхали з Китаю, а в школі хлопці матюкаються, для них це вже шок. Питають, як можна таке робити. Пояснюємо, що різні люди є й різне виховання. У нас немає виховних годин, ми просто розмовляємо з дітьми».

«Важко уявити, що тепер я та тітонька, яка пише книжки»

Юля розповідає, що хіміки насправді дуже творчі люди. «Нас із дитинства вчать до усього підходити з фантазією, – каже жінка. – Ніколи не думала, що стану письменницею. І в дитинстві про таке не мріяла. Мені дуже важко уявити, що саме я – та тітонька, яка пише книжки».

Письменниця також розповіла, як народжуються її твори. Виявляється, що перші казочки жінка написала для своїх дітей.

«Каже Лесь: «Мамо, хочу казочку про поїзд». А я не знаю таких казочок, от і доводиться щось вигадувати, – розповідає письменниця. – На вулиці, буває, когось зустріну чи побачу щось таке, що надихне. Загалом, усі перші казочки, які писала малим, публікувала в інтернеті. Тоді в мене була депресія, двійко дітей і зовсім не було грошей. Написав мені редактор «Янголятка» і попросив дозволу опублікувати ті казочки. А через місяць те ж саме написав «Пізнайко». Мені ще й гонорар дали».

А от мама останньою читає книжки письменниці. «Коли вийде книжка, її хтось похвалить, тоді вже й мама прочитає. Це людина, яка 11 років мого життя сідала переді мною й казала: «Юлю, ти мусиш вчитися. Бо нам нема кому допомогти. І тільки те, що ти сама вивчиш, допоможе тобі в житті», – розповідає жінка. – Вона мені щодня влаштовувала сеанс промивання мозку на тему «Як треба вчитися і чому не можна бути халтурником». Свого часу мене це дратувало. Але тепер розумію, що то був мій коридор можливостей. У дорослому віці все сприймається зовсім не так, як колись. Ми дружимо. Мама дуже допомагає мені з дітьми. Хоча й досі вірить, що вчителювати значно краще, ніж бути письменником».

Лілія БОНДАР

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---