Як навчається особливий хлопчик-«бандерівець» зі сходу у Луцьку

Сім’я Бурлакових приїхала на Волинь з Луганська ще в червні 2014 року. І сім’ї троє дітей, одна із них – особлива. Нагадаємо, «сонячний хлопчик», син вимушених переселенців Ілля Бурлаков минуло річ пішов у перший клас спеціальної школи у Луцьку.

Так, Іллі Бурлакову довелося пережити чимало труднощів, які він подолав і продовжує долати з допомогою сім’ї та небайдужих людей.Про це розповіла мама «сонячної дитини» Ольгау своєму інтерв’ю для газети «Волинські Новини», яке було опубліковане в першому номері видання від 4 лютого.

Ольга Бурлакова протягом вагітності жодних проблем не мала, хоч і народила синочка у 42. Через деякий час їй повідомили, що немовля народилося особливим – замість звичайних 46 хромосом хлопчик має у 21-й парі надлишкову третю хромосому. А саме така генетична особливість у людей із синдромом Дауна.

Лікарі навіть пропонували матері зректися дитини. «Казали, мовляв, нащо він тобі такий. Чоловік тебе кине, коли дізнається, кого ти народила. Залиш його тут, а батькові скажемо, що дитина померла», – розповідає Ольга.

Іллі пощастило: його батьки ні хвилинки не сумнівалися, чи забирати малюка у сім’ю, чи залишити напризволяще, кинути, як це робить більшість родин.

«Спочатку я не могла в це повірити. Шок, сльози, відчуття несправедливості, біль і страх. Мені снилися жахіття. Ніби стоять хлопчики, вишикувані у ряд, а в них усіх це специфічне обличчя. Не кожен може впоратися з цим. Боялася говорити про це чоловікові, але наважилася і сказала. Він відповів, що якщо Бог дав таке дитя, то будемо його виховувати. То – наша кровинка, ми з чоловіком вирішили, що усе для нього зробимо, усе найкраще йому віддаватимемо, він ніколи не почуватиметься покинутим чи обділеним чимось. Чоловік любить сина понад усе на світі, й Ілля його також, – каже жінка. – Я завжди гарно ставилася до інвалідів, мені

хотілося їм допомагати. Так сталося, що й у мене така дитина народилася. Ну що ж, подумала, якого народила, такого й заберемо».

Ольга розповідає, що в неї після народження сина з’явилася агресія до лікарів. Хоч до цього ніколи не була агресивною. Бо коли ходила вагітна, то робила обстеження, аби дізнатися, чи дитинка здорова. Жінці сказали, що з малюком усе гаразд.

«Колись думала, що якби знала, що він хворий, то не народжувала б. Навіть судитися з лікарями хотіла, що неправду сказали. А потім подумала: якби не це, то не було б у мене Іллі. Хоч не можна так казати, але я люблю його найбільше з усіх трьох дітей», – каже Ольга.

Спочатку лікарі казали батькам, що хлопчик ходити не буде.

«У нього ручки й ніжки теліпалися, як ниточки. А потім стали міцнішими, Ілля почав ходити. Ми дуже його любимо. Якщо щось купуємо, то для Іллі. Подарунки та іграшки – усе для нього», – розповідає мама хлопця.

НАЙГІРШЕ – НЕ ХВОРОБА. НАЙГІРШЕ – ЛЮДИ

Жінка відразу не знала, як виховувати таку дитину. Пішла в лікарню, а там їй тільки брошурки дали – і все.

«Це вже тепер є інтернет, де можна все прочитати. Тоді ж доводилося цілі купи всілякої літератури перелопатити. А скільки разів на гроші нас розводили! Всякі ліки казали купувати, запевняли, що від цього заговорить, а від цього йому краще стане. Знаєте, не усі лікарі в нас хороші. Напихають непотрібними медикаментами. Були часи, коли ми з чоловіком кілька кіосків мали у Луганську, то весь виторг йшов на лікарів, на логопедів. Усе перепробували, аби дитині краще стало», – ділиться мама.

Ольга запевняє, що найгірше не те, що Ілля хворий. Найгірше – люди. Бо коли бачать, що хлопчик не такий, як усі, то відразу витріщаються, відвертаються, або кажуть просто в очі: «О, в тебе даун».

«Ніякого почуття такту нема в наших людей. Ідеш вулицею, а про тебе пліткують, бо дитина хвора. Але мені на це начхати. Мій Ілля особливий хлопчик, і не тому, що то моя дитина, а тому, що коли ти його любиш, відповідаєш взаємністю, то він також добром віддячує, хоче й старається вчитися», – запевняє жінка.

Хлопчик у вісім років знає 12 слів, деякі букви, а «О» та «А» може написати. Найбільше любить перекладати з ящика в банки кришки від пляшок. Мама каже, що він цю справу любить більше за іграшки. А ще обожнює паровози.

«Коли він народився, то сестра мені казала, щоб я не засмучувалася: «Ну не буде він водієм паровоза». Тепер сміюся з цього, бо Ілля дуже їх любить», – розповідає мама хлопчика.

Жінка впевнена, якщо Бог дав таку дитину, то її треба любити і вірити в краще. Але попри неймовірні старання батьків та бажання навчатися, Ілля разом із багатьма такими ж, як сам, не може отримати відповідних знань, а все тому, що ніде. Бо у луцькій спеціалізованій школі-центрі для реабілітації дітей з особливими потребами пропонують індивідуальні плани роботи, а навчати восьмирічного хлопчика разом із усіма не хочуть.

«У МОГО ІЛЛІ В КЛАСІ ТІЛЬКИ ОДНА ПОДРУГА – МАМА»

Сім’я Бурлакових приїхала на Волинь з Луганська ще в червні 2014 року.

«На сході нас почали пресувати, адже ми були за Україну. А там майже усі – за Росію. Я ходила із жовто-блакитними стрічками. Чоловік там на ринку працював, мав кілька кіосків. Я туди приходила і віталася: «Слава Україні!», а це людей тільки дратувало. Зібрали свої картаті сумки, позабирали комп’ютери й поїхали до Луцька, – розповідає жінка. – Коли я тільки сюди приїхала, то у мене був шок, бо перше, що подумала, – які тут гарні люди, не порівняти з нашим Донбасом. Там одне одному горло годні перегризти. А тут і їжу принесуть, і запитають про здоров’я. Я навіть на Донбас дзвонила і розповідала, а мені говорять: «Вони ж бандерівці». Відповідаю цій жінці: «Хіба тобі не соромно? Якби у тебе було дві куртки, то ти одну віддала б?». А вона каже, мовляв, нізащо не віддала б. Я навіть думала, що це усі люди такі добрі. Але вони усюди однакові: є добрі, а є й злі. Це так у всьому світі. Добрі мені волонтери та віруючі зустрічалися. А якщо людина при посаді, то вона зовсім не така».

По приїзді родину на Волині прихистила церква. Пізніше у місті винайняли квартиру. У Луганську орендували кіоски з технікою. Перед від’їздом світильники, які вартували сто і більше гривень, продали по 10. На ці гроші орендували кіоск у Луцьку на ринку.

Хлопчика прилаштували у дитячий садок. А потім відвели у спеціалізовану школу. Директорка розповіла мамі, що все буде добре, а Іллю будуть навчати грамоти.

«Я звідти летіла на крилах. Думала, що такої школи в цілому світі нема. Така щаслива була. А потім виявилося, що з того, що розповідали, тільки 10 відсотків правди. Я пояснювала їм, що мій хлопчик може втекти. Мені відповідали, мовляв, не переживайте, за ним дивитимуться. Кажу, він не повністю може себе обслуговувати. Заспокоювали, що вихователі про нього попіклуються. Виявилося, що вихователька приходить тоді, коли вчителька йде вже додому. А вчителька говорить, що це її не стосується, і вона не буде за ним дивитися», – каже Ольга.

Відтак мама почала вчитися разом із сином. Вранці приводить на уроки, разом з ним сидить, а опісля додому забирає.

«Спочатку не хотіли, щоб я приходила. Пам’ятаю, що сиділа під класом, а мій Ілля під партою на холодній підлозі. Ніхто не зважав, що він там сидів. Після цього ми пролежали два місяці із запаленням легень», – каже жінка.

Мама Іллі розповідає, що до цієї школи ходить багато звичайних діток. Тут добре

годують. Якщо дитина без вад, то їй там добре. Зі слів Ольги, вчителька приділяє увагу тим дітям, які усе розуміють і з якими простіше працювати.

«Якось викликали сина до дошки, то він порахував від 1 до 10 і навпаки. Я не думала, що він це вміє. Уявляєте, хлопчик не може говорити, а тут порахував. Я була щаслива, і Ілля радів, – тішиться жінка. – У школі нас просили іти на індивідуальні заняття, але чому ми маємо це робити, якщо можемо вчитися з усіма? Іллі це потрібно. Бо він дуже любить інших дітей».

Жінка пропонувала директорці зробити клас для таких дітей, як Ілля, щоб вони розуміли те, чого їх вчать. Зі слів Ольги, в Луцьку є чимало таких малюків. Але їй відмовили, сказали, що дітей на цілий клас не назбирається.

«Усе закінчилося тим, що вчителька почала збирати підписи в класі і казати, що моя дитина агресивна. Але у хлопчика з такою хворобою не може бути агресії, – впевнена жінка. – Тепер у мого Іллі в класі тільки одна подруга – мама. Найстрашніше те, що без мене моя дитина загине, бо кому вона буде потрібна? Я ж розумію, що мені 50 років. Всяке може статися. І це мене дуже лякає. Але завжди вірю у краще і налаштовую себе на позитив. Я вважаю, що це не хвороба, це стан людини. Мій син добрий – і це головне».

Лілія БОНДАР

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---