Як лучани шукали північне сяйво. Інтерв'ю з мандрівником

Він не уявляє свого життя без подорожей. Його перша далека мандрівка була в загадкову Японію, а вже нині в нього на рахунку 28 країн, сходження на вершини Монблан, Мак-Кінлі, Кіліманджаро, Ельбрус, велопоходи, піші мандрівки українськими Карпатами. Каже, що колись таки відправиться у соло-похід. Альпіністу, майстеру спорту та затятому мандрівнику Олександру Оришку вдалося вирушити у лижний похід на північ Скандинавії. Про мандрівку «у пошуках північного сяйва» читайте у матеріалі Хронік Любарта.



– Наша поїздка була в Лапландію, на північ Фінляндії, де сходяться три країни: Швеція, Норвегія і Фінляндія. Це місце, де вони з’єднуються, вважається туристичною Меккою, яку відвідують чимало мандрівників. Фактично, можна сказати, що на цій території перебуваєш одночасно у трьох країнах. Похід був на лижах, третьої категорії складності.

– Якою була протяжність маршруту?

– Цей шлях сягав 180 кілометрів. Ми подорожували десять днів, ночували посеред снігу, у наметах. Усе носили з собою, адже навколо не було жодного населеного пункту, і, відповідно, харчі, речі, треба було брати в наплічник. Лижний похід був фінальною частиною нашої мандрівки. Ми діставалися до Лапландії скандинавськими країнами, де вдалося провести час, прогулятися, побачити, чим і як живуть місцеві люди. Загалом за поїздку побували у семи країнах: у Литві, Латвії, Естонії, Білорусі, Фінляндії, Швеції та Норвегії.

– Хто входив у команду?

– Наша група була інтернаціональна. З Луцька, окрім мене, були Юрій Гаврилюк та Ігор Случик. Також було п’ятеро друзів із Вільнюса. До слова, у Вільнюсі якраз відбувався щорічний триденний фестиваль «Казюкаса». Це - масштабне дійство, яке відбувається уже майже 400 років, своєрідна зустріч весни у місті. На нього збираються ремісники зі всієї країни, вуличні музиканти, на вуличках встановлюють кав’ярні, закусочні, готують національні страви. Куштували національний литовський хліб, надзвичайно смачний, який славиться здавна і не втрачає своєї репутації. Майстри торгують виробами власного виробництва, багато ручної роботи, унікальної. Цього року протяжність ярмарки по Вільнюсу сягала близько 11 кілометрів. Ми встигли, мабуть, пройтися лише невеликою частинкою. Масштаби свята, його організація вражає. Загалом Вільнюс – дуже гарне місто. Відчувається, що Луцьк був частинкою Литви. Місцеве населення дуже гарно ставиться до українців, адже країна свого часу, на початку 90-х, сама пережила революційні події.



Читайте також про перемогу волинських туристів в Литві.

– Вочевидь, ви не оминули тему політики. Як ваші литовські друзі ставляться до подій в Україні?

– Так, ми говорили про політику. Вони дуже переймаються подіями в нашій державі, підтримують Україну. І навіть кажуть, що ми менше переживаємо через те, що робиться у нас, аніж вони. Говорять, що в Литві за останній час змінилися підходи до армії, вона відновлюється, набирає потужності, кількісного складу. Готуються до будь-яких ситуацій.

– Якою мовою ви спілкувалися?

– Взнаки дається минуле, і старше населення гарно знає російську мову, а от молоде – ні.

– Скандинавські країни дорогі?

– Фінляндія дуже дорога країна.

Хоча риба там дешева і якісна, оселедець дешевший за наш удвічі. Зрештою, ми не витрачали багато грошей, бо наперед розраховували на власні продукти, економили, не харчувалися в кафе.

– Знаю, що ви діставалися практично усіма можливим способами.

– З Вільнюса ми поїхали через Латвію на Таллінн, де мали квитки на паром до Хельсінкі. Пливли приблизно дві години. Паром коштує близько 480 євро. Це загальна сума для перевезення і нашого авто, і команди. Пароми вважаються популярним транспортом. І вже з Хельсінкі ми їхали поїздом на північ Фінляндії – у крайню точку, куди взагалі ходять поїзди. Уже звідти майже 300 кілометрів їхали ще північніше, в село Кільпісіярві.

– Якою погодою вас зустріла Лапландія?

– Температура була вже приблизно 10 градусів нижче від нуля. Багато снігу, вітер. Але погода змінювалася: день – мороз та сонце, день – вітер і сніг.

– Яке ви мали спорядження?

– Кожен ішов з наплічником і санками. Тобто на кожного було приблизно 30-35 кілограмів. Усю їжу ми брали з собою, адже навколо немає сіл із магазинами. Окрім цього, несли теплий одяг, намети, спальники, тобто все потрібне спорядження.

– Чим харчувалися під час походу?

– Практично тим, що і за звичайних умов: кашами, м’ясом, овочами. Єдина відмінність – запаси продовольства були заморожені та висушені перед тим.

– Та все ж така подорож виснажує і забирає багато сил. Дуже схуд?

– Приблизно на 5-6 кілограмів.

– Таких, як ви, охочих піти на край Європи, де тільки сніг і тиша, було багато?

– Туристів було небагато, хоча цей маршрут - популярний. Є такий шлях, який називається «Північна дорога», і усі скандинави, які, можна сказати, себе поважають, мають його пройти на лижах або проїхати на снігоходах. Це щось на кшталт Монблану для французів чи Говерли для українців.

– Якщо навколо був лише сніг, як ви орієнтувалися, аби не заблукати?

– По-перше, у нас була карта, а по-друге, GPS-навігатор. Окрім того, маршрут промаркований, тому не надто складний. Коли ми відступали від дороги, аби зайти на якусь гору абощо, то треба було використовувати навігатор.

– Ти кажеш, що це легкий маршрут, але які небезпеки можуть очікувати туристів?

– Можна заблукати, замерзнути. Якщо відступати від маршруту, то можна травмуватися, впасти в тріщину. Та й поїздка на лижах може бути травмонебезпечною, десь не так ногу поставив – і вивих. Та, на щастя, у нас все обійшлося.

– Чи є якісь вимоги від місцевої влади повідомляти про свій маршрут?

– Ні, такого немає. Ми реєструвалися лише у Литві в Організації мандрівників. Це аналог українського туристичного товариства. Повідомляли, коли виходимо на маршрут і коли сходимо, аби у випадку надзвичайної ситуації або якби ми протягом певного часу не вийшли на зв’язок, нас було легше знайти. Хоча така реєстрація не є обов’язковою, а суто задля власної страховки.

– Коли навколо немає нічого, окрім білосніжних просторів і льодяного вітру, про що думаєш, як йдеш?

– Різні думки лізуть в голову. Зазвичай я просто милуюся красою, величними масштабами природи, недоторканістю. Зрештою, починаєш собі помаленьку розуміти, де ти є і як далеко від дому. А це було більш як 2,5 тисячі кілометрів від Луцька. І ще ти розумієш, що, окрім твоєї групи, на відстані щонайменше 70 кілометрів навколо немає нікого. Час до часу лише зустрічаєш когось. Мобільний чи інтернет-зв’язок там недосяжний.

– А на соло-похід наважився би?

– Думаю, що колись-таки я це зроблю, адже така ідея мене не покидає вже тривалий час. Ми зустрічали двох «сольників». Це був чоловік-швед та жінка з Норвегії, яка йшла в компанії своєї собаки. У жінки ніби вже й не соло, бо з псом, але компанія цікава і оригінальна. Собака тягнула сани, жінка допомагала, і таким тандемом вони мандрували.

– Ви жили у наметах. А чи є на маршруті притулки?

– Так, але вони платні і їх потрібно заздалегідь бронювати, брати ключі у певних місцях і потім їх повертати. Цікава система, де туристу просто вірять на слово, що він, зареєструвавшись, візьме ключ у певному місці, переночує і покладе його назад. А вже потім він каже, мовляв, був там і там, хочу оплатити ночівлю. Тобто оплата відбувається за фактом.

– Ти кажеш, ви відхилялися від маршруту, аби піднятися на гори. Які це вершини?

– Гори тут не дуже високі: 1400-1500 метрів. Але стрімкі, гарні й дозволяють побачити неймовірні краєвиди. В один із днів вітер сягав понад 80 кілометрів

на годину. За всю мою практику я вперше їхав на лижах під гору з санками, не штовхаючи себе.

– Ти свою мандрівку в соцмережах назвав «У пошуках північного сяйва». І ви таки його знайшли...

– Так. Колись під час мандрівки Аляскою я сподівався його побачити, але тоді був не сезон. А ось під час цього походу нам пощастило побачити це унікальне явище наживо. Північне сяйво видно за зоряної, безхмарної, ясної погоди. Ми бачили його фактично через ніч. Враження? Захоплює подих. Важко повірити, що це реальність, яку бачиш на власні очі. Передати це через відео чи фото годі, його треба побачити наживо. Найгарніше – це не просто кольори, картинка, а те, як сяйво бігає небом, міниться.

– Поїздку на відео знімав Ігор Случик. Але, знаю, не всі кадри вдалося зберегти.

– Так, частину кадрів безповоротно втратили, бо Ігор Случик у Хельсінкі в морозну погоду у Фінській затоці 22 березня відкрив купальний сезон. На щастя, все обійшлося і здоров’ю Ігоря це не зашкодило. А кадри – це не так і важливо. Ігор документує мандрівки й монтує потім міні-фільми. Тому він вирішив сфотографуватися на понтоні, де причалюють човни. Але не розрахував, що палиця, до якої прив’язують човен, нестабільна, тоне у воді. І коли став на неї, то хлюпнувся у воду. На вулиці було сонячно, але майже п’ять градусів морозу. Ігор був повністю мокрий, як і камера.

– Які ще кумедні випадки траплялися під час мандрівки?

– Цікава історія відбулася знову ж таки з Ігорем. Коли ми їхали у поїзді, то він забув у вагоні свій «документ-бег», маленьку сумку для документів, яку вішають на шию. Там були гроші, паспорт. Він згадав про неї, коли ми їхали з Фінляндії до аеропорту в місті Тромсо, що на півночі Норвегії. Там ми забирали одного з учасників експедиції. Між країнами є кордон, де ніби і не перевіряють документи, але часом митники можуть зупинити машину. Переїжджаючи кордон, я пожартував: приготуйте паспорти. І тут Ігор зрозумів, що документів він не має. Що робити? Як вернутися в Україну? Жартували, що Случик поживе деякий час у фінських друзів, якраз сезон полуниць почнеться. Або ж у литовських друзів поживе до того, як новий паспорт зробимо. Зрештою, вирішили заїхати на кінцеву станцію нашого поїзда. Виходить до нас чолов’яга у гумових чоботях, схожий на звичайного робітника. На наш подив, це був начальник станції, який, вислухавши розповідь про нашу ситуацію, виніс нам усі наші документи. Сумка пролежала на станції 13 днів, її ніхто не зачіпав. Гроші, паспорт – усе було на місці. Тому, коли Ігор впав у воду, ми жартували, що він таки хоче залишитися у Фінляндії: як не згубити паспорти, то їх втопити. На щастя, все обійшлося.

– Куди прямуватимеш далі?

– Найближчим часом планую в автомобільній мандрівці з друзями проїхати десять балканських країн, дев’ять вершин.

– Скільки загалом коштував тобі лижний похід? Створюється враження, що твої мандрівки є недешевим задоволенням.

– Двотижнева поїздка у Фінляндію мені обійшлася в 400 євро. Це усі витрати. Часто запитують, де я беру гроші на подорожі. Мені важко відповідати, бо я не знаю, про що люди фантазують, коли говорять про мандрівку за кордон. Ми дивимося на ці речі під різними кутами. Насправді чимало людей таких мандрівок, в які їжджу я, не хотіли б, або й не змогли би пережити, отримати задоволення або повторити. Бо ми не їздимо в подорожі за типом «all inclusive», де вас нагодують, приберуть, заберуть з аеро­порту, поселять, хоча це теж гарний відпочинок, мабуть. Ми часто живемо в наметах, дешевих готелях, друзів шукаємо, знайомих. Їжу купуємо і веземо з собою, не ходимо в кафе, ресторани, магазини. Плануємо мандрівки заздалегідь, обираємо дешевші маршрути. Чимало людей просто ліниві й не хочуть планувати подорож самостійно. Хтось це назве жартома «бомжо-туром», але, на мою думку і з мого досвіду, таким чином більше пізнаєш країну. А по-друге, гроші, які заробляю, я витрачаю на подорожі, а не на машини чи інші дорогі речі, блага. У кожного своя філософія. Мені подобається подорожувати.

Дарина ГОГОДЗА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---