Волинський умілець «поселив» на дачі дракона

До дачного масиву Маяк, що в Луцьку, їдемо розбитою дорогою. Скутер, яким кермує майстер на усі руки 59-річний Павло Андрикевич, щоразу підскакує на ямах. Будинок, де на даху оселився дракон, видно здалеку. Металевий звір яскраво блищить на сонці. Коли під’їхали до самого подвір’я, виявилося, що дракон ще й балакучий – металеві брязкальця виграють мелодію, яка зовсім не схожа на загрозливий рик казкового звіра.

Про це йдеться у матеріалі газети Волинські Новини № 13(61).

У ПЕРЕРВАХ МІЖ САПАННЯМ – МУЗИКУВАННЯ

Чи не всю чималу дачну ділянку Андрикевичі використовують як город. Дбайливий господар виставив по усій площі блискучі флюгери. Крім того, що вони додають фантастичного вигляду і вказують напрям вітру, ще й відлякують кротів. Павло Андрикевич господарює разом з дружиною і двома синами. Каже, жінка – вчителька математики, за книжками навчилася прищеплювати дерева. На городі ідеальний порядок. Лише зеленіють чубчики часнику, що повикльовувалися з-під землі.

Обоє синів, Дмитро і Роман, працюють в IT-сфері. Як і батько, грають на музичних інструментах.

«Діма ще й краще від мене грає. Я можу сфальшивити. Син закінчив музичну школу. Мені із сім’єю пощастило», – каже не без гордощів.

У двоповерховій дачі – дві кімнати. У вітальні на лавці стоять акордеони й гітара. Чоловік каже, що потяг до творчості має усе життя. Крім музичних інструментів, грає і на нервах, додає жартома.

«Коли син був малий, купив німецький акордеон Weltmeister. Щоб він мав на чому займатися, – бере в руки інструмент і грає вальс. – Три роки тому вичитав в інтернеті оголошення, що майже задарма віддають «Красный луч». Акордеон зберігали у льосі, баси западали від вологи. Віддав акордеон майстру для реставрування. Інструмент тепер звучить, – акордеон у руках музиканта-самоука заливається бадьорою полькою».
Гітара – сина Романа. Павло Андрикевич кілька секунд налаштовує інструмент.

«Пісня із моєї блатняцької молодості», – каже і вдаряє по струнах. Співає про нещасливе кохання.
ЛЕНІНГРАДСЬКИЙ СТУДЕНТ

За професією Павло Андрикевич – технік-технолог з організації авіаційних перевезень. Навчався у Ленінградському технічному училищі цивільної авіації, де був і музичний гурток. Там студенту впала в око ударна установка.

«Підійшов до завгоспа, запитую, чи можна її купити. Той віддав задарма. Завантажив установку в поїзд «Львів – Ленінград», хоч провідники трохи лаялися, бо ж барабани великі, і привіз у рідне село на Рівненщині. Зі станції мене з установкою забрали кіньми. У селі організував ансамбль. Грали та співали на танцях», – згадує молодість.

Після завершення навчання Павла Андрикевича скерували у рівненський об’єднаний аеропорт.

«Там навіть ТУ-124 приймали. Був рейс «Рівне – Москва», до Сімферополя літаки літали. Працював диспетчером служби перевезень. З Рівного скерували в Луцьк, тут була перспективна вакансія. А я взагалі не знав, де та Волинська область. Думав, що Новоград-Волинський чи Володимир-Волинський – це обласний центр. А виявилося – Луцьк», – сміється теперішній лучанин.

Пасажирські літаки Ан-2 робили перевезення з луцького летовища в Рівне, Львів, Любешів, Ветли, Камінь-Каширський, Великий Обзир.

«Найдалі, куди літали «кукурузники», – то в Кам‘янець-Подільський. Як добре заправити машину, вона довго летить. Працював недовго, бо закрили аеропорт, – каже Павло Андрикевич про летовище, що розташовувалося поблизу теперішнього «Там Таму». – Місто росло. Збудували міст, і вже «кукурузник» не міг літати, – пояснює. – У Крупі звели аеропорт, але він був невигідний, тому що поряд – львівський і рівненський».

У ЛИЦАРСЬКОМУ ШОЛОМІ – НА РОБОТУ

Майстер, який зробив велетенську прикрасу-дракона, каже, що з бляхою працював не усе життя. Був робітником на рівненському заводі «Полімер», на будівництвах. Потім став працювати у волинській спеціалізованій ділянці з реставрації.
«Розбирав старі дахи. Перекривав у Луцьку костел Петра і Павла, домініканський костел, кірху, церкви, монастирі», – пояснює, звідки досвід роботи із бляхою.

На запитання, чи жінка не висуває претензій за дачну творчість, Павло Андрикевич відповідає, що спочатку гомоніла, мовляв, знову з тією бляхою возишся, а згодом стала допомагати.
«Вона мені півня і голуба, що стоять на даху, малювала. Дружина закінчила художню школу. А в мене руки не з того місця ростуть, – знову сміється. – Щось художнє зробити я не дуже й здатний. Більше по металу і конструкціях».

Павло Андрикевич змайстрував чотири оригінальні шоломи. Їздить у них на скутері на роботу. До того ж, багажник прикрашає чималий меч. Каже, що звик до уваги на вулиці через такий оригінальний вигляд.
«Хай люди дивляться. Я ж не Сердючка із зіркою на лобі. Вчепив шолома – і поїхав. Колись даівці зупиняли, казали, не положено. Шолом не уставний, не промисловий. Але я у шоломі – в шоломі. Їду, нічого не порушую. Дотримуюся правила «трьох де»: дай дурню дорогу. Бачиш, що їде нарваний, – пропусти його. Бо він своє знайде», – каже досвідчений водій.

Проте, бувало, ґав на дорозі таки ловив.

«Бачте, увесь штопаний, – показує руку. – На ній робили три операції. Бо ніяк не зросталася. Коліно трохи постраждало. У мене сім переломів. Не одна аварія була і на машині, і на скутері».

Дачу бляхарний майстер називає робочою базою. Старий дерев’яний будиночок родина Андрикевичів облаштовувала упродовж десяти років. Головну дачну родзинку – казкового дракона – робив частинами.

«Спочатку вчепив флюгер. Потім додавав нові конструкції. Каркас має бути міцним – оцинкована сталь. Луску робив з алюмінію, щоб легший був дракон. Є і кольорова бляха: жовта, синя», – каже Павло Андрикевич.
Основу казкового звіра зробив за два тижні. Поступово його вдосконалював. Поставив два пропелери. Хвоста перероблював, бо він погано крутився.

«Приїжджають люди дивитися на будинок. Хай дивляться. Тож не сховаєш того дракона, – сміється бляхар. – Я роблю не для туристів, а для душі».

Інна РОЙКО, Луцьк

Фото автора

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---