Волинський рахунок неоголошеної війни

Дві історії про загиблих під Волновахою волинян, 30-річного командира 3-го батальйону 51-ї окремої механізованої бригади, майора Леоніда Полінкевича, та 36-річного сержанта, Олександра Артемука, опублікувала газета «День». Так, про волинських військових, чиї життя обірвалися в боях із терористами на сході України, написала Наталія Малімон.

«ЧОРНИЙ ЧЕТВЕР» ПІД ВОЛНОВАХОЮ

«Волинь моя, красо моя. Ти заплатила страшну ціну», — ці зболені слова барда й піаніста Сергія Шишкіна, сказані ним у «Фейсбуці», нині найбільш у нас вживані. Сергій мешкає у Володимирі-Волинському, древньому княжому місті з тисячолітньою історією, в якому базувалася 51-ша окрема механізована бригада. Все життя мешкаючи на Волині й буваючи не раз у цій бригаді, чомусь ніколи не запам’ятовувала її повної назви. А тепер, після загибелі під Волновахою її бійців, мобілізованих із сіл та міст Волині, цифра і терміни з гіркотою закарбувалися в пам’ять. «Сказати травню — не цвісти, і соловейкові — мовчати. Бо десь осиротіла мати не може по подвір’ю йти. ...І множить, множить ворог вдів. Нема синів, коханих, тата... І кам’янить укотре втрата. Немає сліз... немає слів...» — ось і колега, редактор газети «Слово Волині» Наталка Шепель немовби прочитала те, що на споді душі в кожного із волинян.



Подібне горе, яке Волинь пережила 22 травня (його одразу назвали «чорним четвергом»), уже приходило до нас. У лютому багатотисячні процесії в Луцьку і трьох селах області хоронили юнаків із Небесної Сотні. І подібних масових прощань край ніколи не знав... До поховання на цвинтарях у Гаразджі та Кульчині загиблих на Сході бійців 51-шої окремої механізованої бригади. Як повідомляло Інформаційне агентство Волинські Новини, 27 травня тисячі лучан прощалися з чотирма загиблими на Сході військовослужбовцями під час цивільної панахиди у Луцьку.

51-ша окрема механізована бригада — це саме те військове формування, яким в останні місяці особливо опікується громадськість. Методом народної толоки, допомагаючи гривнею, послугами, зв’язками, матеріалами, власною роботою, бригаду й відновили мало не з попелу... Вже після «чорного четверга», наступного ж дня, в сусідньому з Володимиром-Волинським Нововолинську на бронежилети хлопцям зібрали 38 тисяч гривень. За день. У Володимирі ж у черзі здати гроші на ті ж «броніки» масово стояли пенсіонери... І хоч нині у різних виданнях чого тільки не читаєш про той бій, часто абсолютно протилежні судження, а на Волині просто щиро журяться, жаліють втрачені життя і з болем лічать кількість вдів, сиріт, батьків, які змушені переживати неприродне: хоронити своїх дітей.

ЛЕОНІД ПОЛІНКЕВИЧ. НА СТОРІНЦІ В СОЦМЕРЕЖІ — НАЙБІЛЬШЕ ЗНІМКІВ ДОЧКИ

П’ятирічна Олександра, без сумніву, запам’ятає свого тата. Бо на персональній сторінці командира 3-го батальйону майора Леоніда Полінкевича неймовірна кількість її знімків, і дуже часто — саме з татом.

«Від того «чорного четверга» ніхто в сільраді не може працювати. Тато Льоні — Олександр Олексійович — селищний голова. Його на цю посаду обирають уже три скликання підряд, а це щось означає. Як батьки гордилися своїм сином! А в останні два тижні вони і спати не могли, все за сина тривожилися. Батько напам’ять вивчив карту Донецької області, бо ж Льоня старався його з мамою не хвилювати. Ще в середу о пів на десяту вечора мама з ним розмовляла: все, мамо, сказав, нормально. Батько по карті шукав, де дислокується батальйон сина, та хто міг думати, що далеко від Слов’янська, під Волновахою, Льоню чекає загибель? Віддали сина державі, і щоб так він свою молоду голову склав... Дай, Боже, терпіння батькам, аби це горе пережити, — каже Ганна ЛОТВИН, секретар Колківської сільської ради Маневицького району. — Льоні у вересні було б тільки 31. Він рано одружився, батько казав: може, ще почекаєш, сім’я — це ж відповідальність. А Льоня: тату, я хочу мати сім’ю, я люблю свою дружину. А як він любив донечку! І вона так любила ж тата... Це ж що буде з нашою Україною, коли на сході триває, виходить, неоголошена війна?»

«Прекрасна була дитина батькам, добрий товариш ровесникам, хороший нам, учителям, учень. Дуже чемний та вихований був, як у нас кажуть: культурний. Його в Колках любили, поважали, і не за те зовсім, що був сином голови селищної ради. Про те навіть і не згадували. Льоня мав не дуже «модний», як на наш час, фах: Вітчизну захищати. Пам’ятаю, ще з минулої осені казав, що хоче поступати до вищого закладу, любив він військову справу. І певно, не було жодного разу, щоби він приїхав до батьків — і не зайшов у школу. Такий підтягнутий, у формі... Він являв собою чудовий взірець учням, і вчителі з радістю з ним спілкувалися. Сотні ж дітей у світ випустили, а заходили й дякували за науку хіба що одиниці. Акуратний у роботі, сказав — то й зробив. Таким ми його завжди знали, — розповідає Віталій КОТЕЛЕНЕЦЬ, директор Колківської школи. — Зразу, як я дізнався про ту біду, пішов до Полінкевичів додому. У мене самого проблеми зі здоров’ям, та й хто це витримає: таку розмову з убитими горем батьками?.. Але я мусив піти, говорити, втішати, бо то по-людськи і заради Льоні. Він би не хотів, щоби його батьки залишилися на самоті. Ми зробимо у школі куточок пам’яті Льоні Полінкевича. Маємо прекрасного художника, замовлю йому меморіальну дошку, встановимо на школі. І у шкільному музеї вшануємо. Дивуюся державним начебто мужам: мають же бути боєздатні навчені частини, а не мобілізовані з сіл та містечок».

«Комбат Льоня» — так його всі знали. Коли постало питання, що 51-ша бригада за роки незалежності стала фактично небоєздатною, в Нововолинську, де я живу, почали збиратися люди, які хотіли допомогти українській армії. Я шукав хлопців, які колись служили в армії механіками, могли допомогти в ремонті техніки. Возив їх у Володимир-Волинський, у бригаду, і так познайомився з Полінкевичем. Він мав у своєму розпорядженні понад 80 одиниць техніки різного призначення і всього... два солдати, які мали б її обслуговувати. Ось до такого рівня звели бойову частину попередні влади... Я й не знав, що армія в такому занепаді. А тепер ми вимагаємо від неї щоденних подвигів. Як Льоня-комбат радів допомозі! Взагалі Волинь дуже активно взялася за допомогу 51-й бригаді. Все це було потрібно. Ми щоразу, як їхали ремонтувати техніку, брали то мішок гречки чи макаронів, з десяток літрів олії чи кілька палок ковбаси. Нововолинці на володимир-волинську бригаду зібрали 200 тисяч гривень. І ці хлопці, яких ми, по суті, спорядили, щоби ті могли захищати територіальну цілісність України, вони всі нам як рідні. Льоня Полінкевич був дуже позитивною людиною, дуже. Простий у спілкуванні, чудово в техніці розбирався....» — згадує Євген НЕДИЩУК, депутат Волинської обласної ради.

ОЛЕКСАНДР АРТЕМУК. ВВАЖАВ ЗАХИСТ ВІТЧИЗНИ СПРАВОЮ ЧЕСТІ

Серед 17 загиблих чи померлих від ран волинян 22 травня в Донецькій області — 36-річний ковельчанин Олександр Артемук. Розповідь про нього розміщено на сайті Ковельської міської ради. «Ковельчанин сержант Олександр Іванович Артемук — один із тих, хто вважав захист своєї Вітчизни не просто обов’язком, а й справою честі. Саме так говорив він рідним, коли допомагав Майдану. Він не раз їздив у Київ, відвозив зібрані для майданівців гроші та речі. Переживання за долю України, почуття патріотизму посилювалися від думки, що у нього підростає двоє синів — десятирічний Максим і дев’ятирічний Іван, для яких хотілося кращої долі у своїй державі... Саме тоді, як протистояння на Майдані набували дедалі більшого суспільно-політичного значення, сім’я Олександра поповнилася довгоочікуваною донечкою Даринкою, котрій наприкінці травня виповниться чотири місяці...

У перші дні оголошення мобілізації Олександр пішов до військкомату, аби дізнатися більше про те, що чекає військовозобов’язаних. А вже незабаром отримав повістку. Троє неповнолітніх дітей, мабуть, могли б стати причиною для того, аби не йти до лав Збройних сил України. Проте Олександр не став шукати легкого шляху. Рідні пригадують його слова: «Якщо я не піду, ви ж самі мене поважати не будете». Найважче було дружині Валентині. Мабуть, не варто й казати, чому. Та вона поважала вибір чоловіка. Тепер важко усім — дружині, дітям, батькам, рідним та друзям. Усім, хто знав Олександра. Він був хорошою людиною, зразковим сім’янином, турботливим сином і братом, вірним другом.

Народився й виріс у Ковелі, закінчив загальноосвітню школу № 2, згодом — професійно-технічне училище № 5. Пішов в армію. Строкову службу проходив у Севастополі. У званні сержанта повернувся додому і став облаштовувати власне життя. Працював водієм, займався приватним бізнесом. Створив чудову сім’ю. Щасливе життя родини обірвала звістка про напад терористів на блокпост 51-ї механізованої бригади, в якій служив Олександр. Він загинув під Волновахою 22 травня... Йому було лише 36».

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---