Волинянин, який дивом вижив під Волновахою, – про віщий сон і знущання бойовиків

Волинському Герою було лише двадцять чотири, коли 22 травня 2014 року під Волновахою серед поля загинуло вісімнадцять бійців 51-ої окремої механізованої бригади, яка сформувалася у Володимирі-Волинському. Близько двадцяти чоловіків дістали поранення, серед них і Петро Берчук.

Тоді він цілу добу був у списку загиблих, та йому судилося жити, – пише на сторінках Слова Волині Валентина Борзовець.

– Бог подарував мені другий шанс. За мене багато молилися і рідні, і односельчани, і зовсім незнайомі люди – дружина просила їх про це, вона регент у храмі села Гута. Юля ще напередодні відчувала тривогу, подавала по церквах записки за здоров’я. Мене вимолили з того пекла. Інакше б не виборсався, – розповідає чоловік.

Він ще з дитячих літ протоптав дорогу до Божого храму. З молитвою були всі дні і тривожні ночі в зоні АТО. Молився сам, молилися й інші. А коли повернувся додому, ще більше прихилився до Бога, і кожної служби він у церкві.

Віщий сон про причастя

А тоді, перед трагедією, йому наснився сон. Буцімто він у своїй церкві в селі Гута. Знав, що його відправляють на схід, а люди нанесли цілий бус харчів. «Навіщо стільки їжі?» – питав у них і чув у відповідь, що їде надовго й що вони йому знадобляться. А наприкінці служби почув слова отця Олександра: «Петре, ти ж не причастився. Давай причащу». Вже потім Петро зрозумів, що це був віщий сон: приймав причастя у сні – душа готувалася до відходу…

Тоді під Волновахою його, пораненого, добивав ворожий снайпер, ногами гамселив по голові доти, доки не знепритомнів… А сьогодні Петрові Берчуку часто доводиться проходити курс лікування в госпіталі, в обласній та районній лікарнях, йому постійно болить голова, добре не розгинається рука, турбує хребет… Та він живий. І вже по-іншому оцінює власне життя.

– У військкомат мене викликали 11 квітня. Спочатку був Володимир-Волинський, потім полігон біля Рівного, Дніпропетровськ. Трохи більше як через місяць нашим військовим наказали вирушати у Донецьку область. Тоді напередодні трагедії була досить напружена ситуація. Відчуваючи, напевно, це, 21 травня ввечері приїхав начальник штабу і залишився з нами ночувати.

Трагедія під Волновахою

– Це сталося зранку наступного дня, о 4-й годині, – згадує Петро Берчук. – Ми були на відкритій місцевості, у полі, а бойовики – за технікою. Попрокидались від пострілів. У перші секунди дехто з криками біг просто в поле, не знаючи, що взагалі робити. Бойовиків було десь 20 чоловік. Найперше вони розстріляли вартових. А у нас тільки на вартових були бронежилети, та й ті ще радянського виробництва. Всередину БМП бойовики кинули гранати, тож хлопці фактично згоріли. Навіть припускали потім, що згорів і я. Тоді кожен із нас мав по чотири магазини з патронами, але хто встиг їх вхопити, а хто ні…

Практично не було чим воювати. А як тільки припинилася стрілянина, бойовики почали відверто знущатися з нас. До мене підійшов снайпер і став бити ногами по голові. Бив, поки я не знепритомнів. Потім нападники дозволили надати допомогу пораненим, що стікали кров’ю, декого, хто вже не міг іти, самі притягнули на дорогу – ми ж були у відкритому полі. Вони забрали зброю і, залишивши один зі своїх обстріляних автомобілів, поїхали. Сторонні люди підбирали нас, везли до лікарні, а важкопоранених забирали санітари.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ОГОЛОШЕНИЙ МЕРТВИМ ВІЙСЬКОВИЙ З ВОЛИНІ РОЗПОВІВ, ЯК ВИЖИВ

Опритомнів я від гострого запаху нашатирю. Найперша думка – що все це жахіття наснилось. Але розплющив очі, побачив поранених, тіла вбитих – і зрозумів, що, на жаль, то був не сон…

Дружині казав, що на відпочинку, батькові – що на заробітках

Нестерпна біда була і для рідних, знайомих, які дізналися, що Петро Берчук у списку загиблих.

А дружина, нічого не знаючи, наступного дня після трагедії, зранечку, йдучи до храму, зателефонувала до Петра. Тамуючи біль, чоловік говорив, що на відпочинку, щоб не травмувати кохану вагітну дружину. Та вже того самого дня Юля дізналася від рідних про поранення й пережила величезний стрес. Дитину вони втратили пізніше, в перші хвилини після її народження.

Татові Петро Берчук й до сьогодні не говорить, де був, через що пройшов. Боїться, що не витримає хворе серце незрячого чоловіка. А мама померла ще раніше.

– Інколи хочеться батькові розказати, поговорити з ним, – зізнається Петро Берчук, – та боюся: він уже старий, не має здоров’я… Телефонував до нього з зони АТО й казав, що на сезоні. Адже до мобілізації часто їздив на заробітки в Росію, Білорусь. І зараз, коли на лікуванні, говорю, що на заробітках.

У травні минулого року, в роковини розстрілу їхнього підрозділу під Волновахою, з побратимами Петро побував на могилах своїх друзів, у спогадах ще раз повернувся в ті страшні дні. Він старається жити. Разом з дружиною зводять новий будинок, разом ідуть на Службу Божу, разом радіють новому дню і мріють про мир в Україні.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---