Волинянка – про жіночу долю у мільйонах хрестиків

Мережити хрестиком долю Тамара Козак розпочала іще з десяти літ. І так само, як у «Пісні про рушник», викладає на полотно всі свої радощі й смутки. Адже було їх за 68 років ой як багато... Про жіночу долю у мільйонах хрестиків йдеться у щотижневику Волинські Новини від 12 травня (№16).

– Певно, із молоком матері передалася мені любов до вишивки, – розмірковує Тамара Василівна, перебираючи десятки серветок, доріжок, рушників. – Колись, пам’ятаю, дітки дрібні, господарство, робота. Так за день натомишся, що, здається, ледь ноги тягнеш. Але ввечері, коли вже всі спати повмощуються, я за голку й полотно сідаю та, бувало, до ранку хрестиком малюю.

І як спогад про далеку молодість дивляться з усіх кутків просторої хати вишивані картини.

Гортаючи сторінки жіночої долі, Тамара Козак тільки зітхає:

– Що про себе розказати?... Та доброго в мене нічого не було… Мама молодою померла, в 34 роки. Батько після того до іншої жінки пішов, чотирьох дітей напризволяще кинув. Мамина мама нас на хутір забрала, щоб в інтернат не розподілили. І так я з 17 літ замінила матір двом молодшим сестрам і братові...



Перенісши стрес після похорону мами, юна Тамара вступила до медучилища. Тим паче, що страждаючи довгі роки через ваду серця, мама завжди хотіла, аби донька лікарем стала. Далі були довгі 32 роки роботи в психлікарні, де жінка трудилася медсестрою. А ще – заміжжя в селі Дідичах Ківерцівського району, двоє діток.

– Чи тяжко було?... Та про втому, чесно кажучи, ніколи й не думала. Дочка із сином маленькі. Хату з чоловіком самі будували. А оскільки зарплата медсестри завжди була мізерна, то хай коли в колгоспі спитають: «Чия то ланка буряків найбільша?», відповідь завжди була одна: «Тамари Козак».

...Але недарма кажуть: не в грошах щастя. Бо коли, здавалося б, усе вже склалося: і дім новий, і господарка, усе одно нестерпно важкий хрест – хоронити найближчих людей – жінка мусила нести.

– У 54 роки раптово помер мій брат. У 56 онкохвороба забрала сестру. А в серпні два роки мине, як сама овдовіла... – втирає Тамара Василівна непрохану сльозу.

І щоб увесь свій біль від невиправних втрат кудись переливати, жінка щоразу брала голку, полотно й сідала за вишивку... Тільки все частіше – для церкви.

– Перш ніж почати творити, я пощу, прошу в батюшки благословення й лише по тому беруся за роботу. Хоча насправді то вже не робота – умиротворення!.. – каже жінка. – Мала потребу служити Господу. Я в нашу сільську церкву багато чого вишила: чотири скатертини, рушничків не знаю й скільки, великі серветки на престоли. І щоразу сподіваюся: хоч над моїми дітьми Господь змилосердиться й пошле їм долю щасливішу, ніж у мене...

Посивіла од тривог, із порепаними від роботи руками, жінка тільки тепер, коли починаємо за дітей і трьох онуків балакати, аж світиться щастям.

– Цілий тиждень, як дочка Оксана й син Микола по роботах, я в порожню хату навіть заходити не хочу. На городі, у хліві, на подвір’ї пораюся, – зізнається. – А як уже на вихідні родинонька приїжджає, то від дитячого щебету аж жити хочеться!.. Особливо, як на світ малесенька правнучка з’явилася.

Тож і тепер, на схилі літ, Тамара Василівна продовжує долю мережити. Але вже – нащадкам.

– Старшій онучці сорочечку вишила. А молодшій, Маші, хочу придане на весілля нарихтувати. Бо ж думаю: доки мої очі бачать і руки голку тримають, треба поспішити. Під коровай рушничок уже готовий. Руки перев’язати – теж є. Тепер ось – під ноги буде «На щастя. На долю», – показує свої творіння Тамара Козак. – З молитвою ці слова вишиваю і щоразу до Христа промовляю. А раптом ці маленькі хрестики стануть посланням до Всевишнього?..

Оксана БУБЕНЩИКОВА

Ківерцівський район

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---