Владика Михаїл: «Об’єднавчий Собор запустив дух єдності і любові до України»

Цими днями минає рік відтоді, як Об’єднавчий собор у Києві обрав предстоятеля Православної церкви України та й загалом відколи в Україні офіційно і публічно з’явилася помісна церква. Саме питання отримання Україною Томосу й утвердження автокефалії було ключовим на той момент у державі (не війна, не політика, не корупція і ще багато не). Відтоді в нашій країні багато чого сталося й змінилося (вибори президента і парламенту, новий уряд, нові політичні реалії і скандали).

Чим же нині живе Православна церква України в державі загалом і на Волині зокрема, журналісти Інформаційного агентства Волинські Новини говорили з митрополитом Луцьким і Волинським Михаїлом.

‒ Найперше я хотів би говорити власне від Волині, тому що можна сказати: мале в великому, а велике в малому. Щодо безпосередньо Волинської Єпархії, за рік часу ми ставили акцент в першу чергу на донесенні до людей правдивої інформації, що це за подія ‒ Об’єднавчий собор, який відбувся 15 грудня 2018 року, які вона має наслідки безпосередньо для церкви, для суспільства і України. Щодо церкви, то сам об’єднавчий процес показав, що ми вже виросли, нарешті починаємо одне одного чути, розуміти (якщо не в повному обсязі, то частково), і шукаємо в першу чергу те, що нас об’єднує. Якщо я говорю «нас», то маю на увазі Київський патріархат, Автокефальну церкву і УПЦ цього періоду. Ми дійшли, що для нас важлива Україна, віряни, якими ми духовно опікуємося, спільне бачення майбутнього України, захист її територіальної цілісності. І ті, хто сповідував ці ідеї, власне, із трьох гілок православної церкви створили Українську Помісну Православну церкву.На жаль, не всі наші очікування і бачення майбутнього в кількісному розумінні об’єднання православних склалися так оптимістично. Тому що частина тих священнослужителів і єпископів МП, які говорили про незалежність і запевняли, що люблять Україну, сміливого кроку не зробили, залишилися залежними від Москви. Я роблю на цьому акцент, тому що це триває зараз, вони продовжують декларувати єдність і солідарність із Москвою, поширюють ідеї «Русского міра» та ненависті до України. Фактично, в їхній політиці мало змінилося риторики і поведінки.

Звичайно, викристалізувалися ті, хто готовий до об’єднання. Це два митрополити, які були присутні на Об’єднавчому соборі, частина архієреїв, яким забракло духу доїхати, хоча виявляли таку готовність і говорили та заявляли, а сьогодні мовчать. Ми їх не засуджуємо, бо розуміємо, що не кожен такого сильного духу, щоб зробити такий вчинок. Сподіваємося, вони пошкодують, що не зробили це рік тому. Але будуть готові зробити це в швидкому майбутньому. Власне, чому я аргументую і хотів би бачити в майбутньому об’єднання Православної церкви України й цих частинок православних, які ще є сьогодні в підпорядкуванні Московського Патріархату? Тому, що суспільство українське зростає і консолідується на спільних цінностях та спільних баченнях свого майбутнього.

Щодо виборів Президента ‒ це не перемога окремо взятої особи, не генеральна ідея окремо взятого фільму, бо дехто так вважає. Ми не бачимо підводних течій і каменів. Приклад суспільству показала церква. Ми можемо об’єднуватися – різні навколо спільної ідеї. Власне, бачення спільної ідеї дало результат і в політиці: виборів, утворення влади, поведінки і сьогодення, тобто переговорів у Нормандському форматі. Спочатку був приклад Церкви. Бо якби Церква не утворилася, було б і далі розтягування вліво-вправо. А так ми різні, але всі переживали за Президента, який вів переговори. Ми йому говорили про червоні лінії і про багато що, але говорили. Незалежно від партійної приналежності, ми переживали, щоб переговори відбулися із максимальною користю для всієї України.

Об’єдналися навіть опозиційні партії і побажали Зеленському успіху на переговорах. Це ‒ дух церкви, переданий суспільству, політичним партіям. Вони залишаються кожен при своїх поглядах і своєю політикою, ідеологічною направленістю, але ми більше шукаємо те, що об’єднує, а не те, що роз’єднує. Ось роль православного Об’єднавчого собору, який відбувся у грудні. Запущений дух єдності і любові до України. Ось це найважливіше, в чому я бачу користь православного собору.

Цей дух існує і сьогодні, зокрема і у Волинській єпархії в плані об’єднання, це дух не ворожнечі. Звичайно, найбільше стояння на своєму нам дав перехід парафій МП до ПЦУ ‒ найбільше по всій Україні. І це мирний перехід, я на цьому хочу наголосити. З нашого боку міжконфесійного протистояння не було. Якщо й було якесь протистояння, то це всередині громади, де більшість хотіла об’єднуватися, а меншість продовжувала тяжіти до Москви. Це було в особі окремо взятого священнослужителя в першу чергу. Тому що за кожним священнослужителем стоїть кілька людей, які його просто люблять. Незалежно від того, куди він іде і що він робить.

І ось ця меншість, яка йшла за священником, і створювала конфліктний момент між більшістю, яка хотіла бути з Україною і в Україні. Тільки на цих моментах було протистояння. У самій громаді, не міжконфесійне. Яскравий приклад – Жидичин. Громада виходить з підпорядкування МП, відповідно до цього рішення, за ними переходить церковне майно, тобто храм. Лише жменька людей, які залишилися прихильниками свого священнослужителя, лишилися у нього в хаті, де він починає звершувати богослужіння. У відчаї, що його покинула вся громада, він починає стріляти по них із рушниці. Ми не говоримо про вчинок, а про дух цієї конфесії. Про дух поведінки людей. Про їхнє світоглядне бачення і бажання робити певні вчинки на майбутнє. Об’єднавчий Собор ‒ велика справа для України. Не просто церковна, а державотворча справа, зроблена Церквою. І Церква стала прикладом для суспільства, політиків, держави, як потрібно іти вперед. Церква каже: «Ось робіть так, як ми, і йдіть за нами». І відповідальність на ній сьогодні лежить дуже велика.Завдання Церкви показати, куди ми йдемо завтра. Куди йдемо сьогодні, ми бачимо. Нам потрібно показати людям перспективу розвитку Церкви на майбутні 50 років. Для себе я знаю, якою хочу бачити церкву і священнослужителя через півстоліття. І мій вік дозволяє мені це побачити. Ми маємо дивитися на перспективу не п’ять чи десять років. Суспільство твориться мінімум на одне покоління, а це 40 років. Ми маємо казати: а якою ми хочемо бачити Україну через 50 років? Які стосунки між людьми, між людьми і державою, України з іншими державами? Який матеріальний стан, які соціальні принципи? Яке ставлення до людини, до життя самої людини? Щоб не було, як в радянські часи: смерть однієї людини – трагедія, все інше – то статистика. Ми маємо зберігати життя кожної людини. Стільки смертей, стільки трагедій переживаємо, стільки разів потрясається українське серце. Скільки гине на сході і військових, і цивільного населення ‒ це трагедія.

Ми маємо визначитися, що для нас означає війна і мир, якщо мир, то на яких умовах? Я не просто за мир, а за перемогу. Мир – поняття відносне. Можна мирно стояти на колінах і бути рабом усе життя. Я проти такого розуміння миру. Я ‒ за перемогу і мирні рівноправні стосунки між державами. Але кордон має бути той, який затверджений у нашій совісті, у нашому розумінні. А якщо ми говоримо про справедливість, і якщо росіяни кажуть, що Крим – це Росія, то я кажу, що Курськ і Бєлгород – це Україна. Якщо говоримо про справедливість, то повернімося до часів, коли це було змінено. Тоді ми будемо мати підстави для говоріння, а не дивитися, де кордон, на якій лінії, чому там російськомовне населення.

Якщо Росія має претензії, в тому числі і в церковному значенні слов’янської чи української мови, то я говорю про Кубань, де живуть україномовні. Чому там нема українських шкіл? Чому останній Український Дім у Москві закрили і досьогодні тягають керівника цього українського культурного центру? Тому завдання Церкви – не лише залагоджувати внутрішньорелігійні і духовні питання, вона має бути прикладом, і ми показуємо цей приклад. У Волинській православній богословській академії вчиться хлопець із Кубані. Ми не говоримо про територіальні речі, а про кровно-етнічні і православні традиції, що нас об’єднують і зближують із людьми, які живуть за межами України. Наші близькі і рідні або по крові, або по вірі.

‒ Якщо бути відвертими, то навряд чи можна стверджувати, що історія з Томосом закінчилася успішно. Звісно, можна казати, що зроблено лише перші важкі кроки й становлення помісної церкви триває. Адже справа не доведена до кінця – церковно суспільство й надалі лишається розділеним. Тепер маємо і ПЦУ, і МП, й навіть КП. Чому, на вашу думку, так сталося? Це суто конфлікт різних груп впливу у церковному середовищі чи є в цьому вина політиків, влади?

‒ Давайте визначимо, що таке політика. Це ‒ інтереси двох або групи людей. Ми не говоримо про утворення КП як структури, тому що на сьогодні вона мінімізована у своїй величині. І її вплив та значення ми зможемо оцінити з часом. Через рік-два побачимо, чи ця ідеологічна основа має підстави, чи ні. Церква у процесі становлення визначає, які її ідеологічні цінності, крім релігійних. Патріарх Філарет відстоює таку точку зору. Сказати, що він зовсім неправий, не можна. Сказати, що він діє абсолютно правильно, також не можна. Час розсудить. Ми визначимося самі як Церква. Визначаться люди у своїй підтримці чи не підтримці Київського патріархату.

На сьогодні це мінімальна кількість вірян. Є найбільша Церква – ПЦУ і її ідеологічна основа. І є Московський патріархат, тому тут треба шукати процес контакту. І я не виключав би із цієї орбіти стосунків Греко-католицьку церкву. Тому що майбутній перший крок ‒ об’єднання православних МП і ПЦУ, а наступний крок – об’єднання православної церкви у своїй історичній справедливості. Тобто з УГКЦ, яка сьогодні існує. Їхній шлях також в незалежній Україні. Якщо ми відірвалися від Москви, вони мають відійти від Риму, як це було до 1596 року, коли українська церква була одна. Інших ідеологічних центрів за межами України бути не може.

Україна для нас свята, це наша держава, і ми тут в себе маємо будувати щасливе майбутнє для своїх вірних і для всіх громадян України. Тому що кожен релігійний центр за межами України буде сповідувати свої інтереси. І вони часто не збігаються з інтересами України. Прикладів багато, це суто економічна площина, в тому числі й політична, яка є на сьогодні. А Церква в політиці, бо має інтереси не лише духовні – спасіння вірянина, а матеріальні, щоб служити матеріальному суспільству. Ми не виключаємо економіку Церкви, це чергове питання, яке повинно піднятися. Церква має опікуватися питаннями економіки, але які не заважали б виконувати її основне служіння – духовне, спасіння людей і їхній духовний стан. Тому це важливо.Тепер щодо визнання. Це тривалий процес. Це робочий момент і я не говорив про те, що це важко чи ні. Це для нас не важливо, скільки нас цього року визнало – одна церква, дві, п’ять. Це до справи не має абсолютно жодного стосунку. Найважливіше – ми існуємо як церква. Навіть коли існували як Київський патріархат, люди в ній спасалися. Це найголовніше.

Щодо міжнародних стосунків, то нам було потрібно пройти цей процес. Як Україна хоче увійти в ЄС, так і церква хотіла увійти в процес спілкування з іншими православними церквами. Для того треба було надання Вселенським патріархатом Томосу про автокефалію. Ми його отримали, тепер наступний крок – це прийняття помісними церквами цього Томосу і утворення з нами міжцерковних дипломатичних стосунків.

Цей процес триватиме довго. Бо є церкви, які перебувають в орбіті православної церкви загалом як такої, і окрема частина, яка перебуває ще в політичній орбіті Російської церкви, залежні від неї і виховані нею. Наприклад, Грузинська церква. Патріарх Ілля закінчив Московську духовну академію, він живе цим духом. Це ж саме можна сказати про Сербську церкву, вони себе поєднують близькими стосунками з Росією, прапор практично подібний. Польську церкву в Польщі називають російською. Такі в неї настрої, більшість митрополитів навчалися в Москві, вони наповнені цим духом.

Але реалії сьогодення будуть диктувати зовсім інші люди, незважаючи на те, де вони вчилися. Вплив Російської церкви послаблюється, народилася нова частина православної спільноти, керівники якої вже не є в орбіті російської церкви. І тоді сама логіка речей і сьогодення буде їх змушувати входити в контакти з великою Українською церквою. Визнання піде дуже швидко. Відійде у вічність та частина, яка тяжіла до Москви, молоді швидко укладуть стосунки з ПЦУ. Для цього потрібен час. Але ми не будемо чекати, поки вони нас визнають, для нас це не принципове питання. Ми маємо виробляти свою внутрішню ідеологію як ПЦУ і окормляти своїх вірян. Це наша основна місія і генеральне завдання. Все решта ‒ речі другорядного характеру, над якими також треба працювати.

‒ Чи правильно вчинив Філарет, заявивши, що КП й надалі буде існувати, що він не визнає Томос, мовляв, не так сталося, як гадалося, й Томосу домагалися наосліп, не знаючи його змісту, а значить, і умов з підпорядкуванням Константинополю? На Волині лишився КП чи всі громади перейшли в ПЦУ?

‒ Я не хочу коментувати кроки патріарха Філарета. Він має сам відповісти на це питання. Я зараз є ієрарх ПЦУ.

Щодо Київського патріархату на Волині, ми можемо говорити де-юре і де-факто. Де-юре він існує у нас у великій кількості, де-факто – такої ідеологічної основи на сьогодні нема. Конкретніше, ми зараз у процесі зміни статутів, які є в релігійних громадах. Ми в процесі перереєстрації. Якщо звернутися до офіційної статистики ОДА, вам скажуть, що є певна кількість громад КП, і це буде правда. Але в нас є канонічне становлення церкви і юридичне. Канонічно Волинська єпархія належить до ПЦУ, юридично ще є багато окремих громад, які належать до КП. Хоча за богослужінням поминають предстоятеля ПЦУ. Думаю, що ще протягом двох років ми будемо мати таку паралельну статистику.– Петра Порошенка, який, власне, й був ініціатором отримання Україною Томосу та активно просував це питання на міжнародному рівні, звинувачували в тому, що історія з автокефалією – це був суто політичний трюк, яким тодішня владна команда прагнула наростити собі політичних балів напередодні виборів. Мовляв, насправді тодішня влада була зацікавлена у, скажімо так, декомунізації церкви (йдеться про послаблення впливу в Україні Московського патріархату, а отже, і «руского міра») тільки з меркантильних міркувань – здобути якомога більше електоральних симпатій у ситуації, коли держава перебуває в стані війни, а значить, скористатися патріотичною риторикою навіть у питанні церковному. Адже це цілком патріотично – спонукати своїх православних громадян об’єднатися в одній церкві – українській, проукраїнській, тій, якою не керуватимуть з Москви, з держави, яка відібрала у нас Крим і веде проти нас війну на східних рубежах. Як ви вважаєте, наскільки Петро Порошенко був щирий у своїх намірах українізувати церкву?

‒ Ви самі відповіли на своє питання. Це і політика, і об’єднання громади. У яких відсотках – це питання до людей, які брали участь у цьому процесі. Але це все правда.

‒ А загалом, хто з усіх шести президентів, на вашу думку, був найуспішнішим і чому?

‒ Найуспішніший, звісно, Порошенко, бо при ньому все це завершилося. Скажімо так, Кравчук задав саму ідею як політик. У його передвиборчих тезах звучало «Незалежній Україні – незалежну церкву». Кучма визнав, що українська церква як така існує. Після побоїща на похороні Патріарха Володимира була спроба задушити українську церкву. Після того він її визнав.

Був момент, розказував патріарх Філарет, коли після смерті Гонгадзе серйозно захиталося крісло під Кучмою і він хотів заручитися підтримкою церкви. Прийшов із делегацією міністрів до патріарха Філарета й сказав: «На коліна всі перед батьком. Благословіть усіх нас». І сам Кучма з ними став на коліна перед Філаретом. Це був факт визнання існування церкви. Кравчук декларував, а Кучма визнав існування церкви.

Ющенко почав на державному рівні вести переговори з українським патріархом. Тому що раніше це були переговори церковного характеру. Ієрархи їздили до Вселенського патріарха, просто розмовляли. Але була потрібна підтримка і гарантія від держави, що вона приймає та сприймає на своїх теренах таку юридичну структуру, як незалежна помісна церква. Ющенко зробив свій великий вклад.

Янукович нічого не зробив, він не заперечував існування КП, не підтримував його. Я можу сказати, що на Волині мене більше підтримувала Партія регіонів, ніж «Наша Україна» часів Ющенка. Ті гарно обнімалися, казали: «Боже мій, рідна церква!» А Партія регіонів на Волині мені перерахувала 10 тисяч гривень. Хоча жодна з політичних партій не перераховувала. Я думаю, це була насамперед заслуга Бориса Клімчука, але гроші перерахувала партія, яку очолював Башкаленко. Ситуація по єпархіях в Україні була різною, але я назвав би її «тихий нуль».

При Порошенку побачили, що церква – це велика структура, вона багато що може. І чому б не скористатися її авторитетом у такий момент та не піти на другий термін? Порошенко мав на це абсолютне право. У травні 2014 року ми з ним розмовляли в цьому кабінеті (робочий кабінет Митрополита в канцелярії Волинської єпархії ПЦУ, – ред.). Я його благословляв на президентство. Це також правда. Я поставив йому запитання: навіщо вам президентство, у вас гроші є? Що ви хочете ще додати? Ви хочете вляпатися в історію чи увійти? Він запитав, що означає вляпатися. Я відповів: в історичних хроніках буде написано, що протягом 2014-2019 років Порошенко був президентом. Або «зробив ось те, ввійшов в історію». І, власне, у Томосі прописано його ім’я. А це вже історія. Честь і хвала йому за це. Щоправда, у мене ще є до нього критика і купа питань. Ми ще з ним змагалися, коли обирали Предстоятеля ПЦУ. Це окрема тема. Але я це розкажу після 15 грудня.

‒ А яка нині загалом ситуація із переходом громад МП (і, може, навіть КП) в ПЦУ? Чи володієте ви бодай орієнтовною цифрою по Україні і конкретною цифрою по Волині?

‒ По Волині у нас є кілька статистик. Перша ‒ юридичної реєстрації в ОДА, друга ‒ коли громада перейшла в ПЦУ, а юридично не все оформлено. У нас 90 громад, які перейшли з МП до ПЦУ. Разом із Володимир-Волинською єпархією нараховували 126 громад. Із 520 громад України, що перейшли в ПЦУ, 126 – на Волині. Це стара статистика. А офіційно зареєстровано під 60 громад.

‒ Ви були одним із претендентів на місце предстоятеля ПЦУ. Про ваш авторитет у церковному світі багато писали всеукраїнські ЗМІ, чимало експертів прогнозували, що саме ви очолите нову українську помісну церкву. І ви, схоже, теж мали такий намір та амбіції. Та зрештою українське суспільство чи не вперше спостерігало за тим, як церковні лідери публічно конкурують. Пам’ятаємо, що закінчилося все тим, що перед першим туром голосування ви зняли свою кандидатуру, як самі потім пояснили, пішовши на поступки в інтересах України. Чи вдарила ця ситуація по репутації Церкви зрештою? Все-таки ви тоді сміливо й відверто заявили, що вас шантажували. Які після цього у вас стосунки з Філаретом та Епіфанієм? Які нині між ними стосунки?

‒ Конфлікту не було. Це був явний шантаж. Коли ми зібралися в Теплій Софії для ухвалення рішення про ліквідацію КП, Патріарх Філарет заявив, щоб від КП був лише один кандидат. Цього не передбачалося загальними правилами Собору, тобто кожен єпископ мав право бути обраним предстоятелем церкви. Філарет сказав: ми будемо пропонувати лише одного. Це категорично, і це має бути митрополит Епіфаній. Наполіг на цьому на соборі КП, який відбувся 14 грудня. Я виступив проти, сказав, що це несправедливо. Це є порушенням статуту КП, який передбачав: главу КП обирають таємно, предстоятель мав мати вже 40 років, а митрополит Епіфаній не мав 40 років. Але на КП більшістю голосів казали, що будемо пропонувати одного.

А коли в Теплій Софії зібралися щодо ліквідації КП, патріарх Філарет сказав: мені стало відомо, що виграє на виборах Михаїл. А ми цього допустити не можемо. Якщо Михаїл не зніме своєї кандидатури, ми на Собор не йдем, Об’єднавчого Собору не буде, ми жодної участі не беремо. Ось такий переді мною постав вибір.

Після того була зустріч чотирьох: митрополит Епіфаній, патріарх Філарет, президент Порошенко і я. Поставили мене перед вибором: або я знімаю кандидатуру, або ніхто не йде на Собор. Я або Помісна Церква. Про яке тут об’єднання можна говорити? Нема об’єднання ‒ постає питання, чи буде Томос. Що робити з людьми, які зібралися в Софії? Що робити з суспільством, яке чекає об’єднавчого процесу? Яке обличчя буде в патріарха Варфоломія, який скаже: «От для вас, українці, хочу дати Томос, так ви не можете об’єднатися!». А яке буде потім ставлення до Варфоломія патріарха Московського? Він скаже: «Я ж тобі говорив, не зв’язуйся з тими українцями». Ми тему автокефалії мінімум на життя патріарха Варфоломія відкинемо. Він не захоче цим займатися! От який у мене був вибір. Хід у невідоме.

Але коли ми прийшли на Собор і я погодився, що не буду виставляти своєї кандидатури, у бюлетенях я був вписаний. І право вибору мають всі. Значить, все, що говорила верхівка КП, – неправда. І владика Епіфаній набрав 80 голосів. А я, відмовившись, 40. Але я дотримався своїх слів, що знімаю кандидатуру.

Ми маємо на сьогодні об’єднання, а стосунки я не хочу коментувати. Для мене був зрозумілий приклад Церкви, що треба відсторонити своє «я» заради загального блага. Амбіції ‒ це добра справа, коли вони на благо. Це важко, коли ти знаєш, що переможеш, а тебе шантажують. Тому я дякую Богу, що вчинив правильно. На серці тягар є, але я не шкодую за тим, що зробив. Бачу, що Церква розвивається, це приклад для держави, що ми маємо монодержаву, маємо моновладу, знаємо, з кого питати. Будемо хвалити чи розчаруємося – це питання завтрашнього дня. Але це і для них відповідальність, нема на кого нарікати, що заважали чи не допомагали.

‒ Ви також заявляли, що не відмовляєтеся від бажання в перспективі очолити ПЦУ, адже маєте своє бачення розвитку церкви. То яке у вас бачення? Що і кому треба робити, аби справді уся православна спільнота в нашій державі була проукраїнською і усвідомлювала, що існування в Україні церкви, якою керують із Москви і в якій прославляють кадебіста патріарха Кіріла, є парадоксальним. Надто у час, коли Росія воює проти України, коли проливається кров тисяч українських патріотів. Навряд чи церква самотужки це осилить, мабуть, у нинішню інформаційну еру потрібно таки застосовувати потужні інформаційні інструменти, аби відкривати людям очі на те, що РПЦ – це такий же ворог українця, як і сама Росія та Путін. Відкривати очі тим, хто всі 28 років незалежності жив і живе у частково ворожому інформаційному просторі (російськомовні канали, радіо, газети, інтернет), якщо й не ворожому, то точно не на 100% проукраїнському.

‒ Ви відповіли на це питання. Все в житті дуже динамічно міняється. Митрополит Епіфаній може піти у відставку? Може, з різних причин. Це підстава для обрання? Підстава. Об’єднується МП і ПЦУ, будуть обирати предстоятеля, правильно? Це підстава? Підстава. Якщо я скажу, що не буду висувати кандидатуру, то це означає, що мені це до смерті не цікаво. Я ж не маю на увазі щось погане. Я кажу, що знаю, куди має іти Церква. Я бачу її кроки на 50 років наперед.

Одна із тез, яку я сьогодні озвучив би, це яким я бачу священнослужителя. Бо якщо ми говоримо про Церкву, то це дуже великий організм – миряни, священнослужителі, ієрархія, завдання, служіння тощо. Коли ми говорили про священнослужителя радянського періоду, то це був виконавець. Бо йому нічого не можна було робити. Він мав тільки право похрестити таємно, повінчати напівтаємно. Лише хоронив відкрито. Він не мав права проповідувати, бути місіонером.

Коли постала незалежна Україна, люди хотіли побачити живого священнослужителя. Моя порада для священнослужителя: не чекати, поки люди прийдуть до церкви. Священник має іти в народ, розказувати йому про живого Христа, щоб люди свідомо прийшли до церкви. Частково цю місію уже виконано. Ми бачимо священника у школі, в армії, в лікарні. Він присутній на масових заходах як вчитель, як проповідник, просто як людина. Але це становлення української держави.

Завтра суспільство вимагатиме нову якість священнослужителя ‒ священника-духівника. Це для сталої частини суспільства, яка називає себе віруючою, ходить до храму. І священника-апостола, який іде туди, де ще про християнство не знають, не вірять, не усвідомлюють. Наприклад, за результатами соцопитування, є частина суспільства, які називають себе «просто православні». Тобто не належать до ПЦУ чи МП, а просто православні. Православні комуністи, атеїсти. Це велика категорія людей, яка на сьогодні є в межах України. Але ми говоримо не лише про просвічення і навчення священнослужителя в межах України, але й за її межами. Він має бути готовим, коли виїжджає на заробітки, приходить у військові підрозділи, в медичні заклади. Там ти не будеш духівником. Мусиш бути просвітителем, розказувати про існування Бога як такого.

На Волинь заїжджає велика кількість людей зі сходу, вони тут живуть і працюють, для них мають бути священники. Ієромонаха Макарія, священнослужителя у Волновасі, ми готували для тієї категорії населення. У нього там море хрестин дорослого населення. Вони там кажуть «товарищ батюшка». До такої категорії місіонерство не підходить. Вони потребують апостольського служіння священнослужителя. Оце завдання. Це ціле покоління дорослих людей, з якими доведеться 20 років працювати. Вони будуть жити тут і їм треба доносити слово Боже. Я вже не кажу про купу іноземців, які сюди заїжджають. Засоби місіонерства з ними не проходять, тільки апостольське служіння.

Формується новий запит суспільства до нової якості священнослужителя. Відповідно, і завдання Церкви, методи роботи з такими людьми і поведінки в суспільстві. А для категорії глибоко віруючих потрібен духівник. Люди сьогодні переходять на приватного священника. Коли в твоєму інтимному житті має бути троє інтимних знайомих: священник, лікар і юрист. Це твоє внутрішнє життя, і ти не просто йому скажеш: похрестіть, повінчайте, благословіть тощо. Своєму духівнику людина розкаже про глибини свого життя.‒ З приводу розвитку Церкви. Нині у всьому цивілізованому світі узаконюють права людей із нетрадиційною сексуальною орієнтацією, як це заведено у нас казати, хоча цей термін уже вважається некоректним. Українське суспільство однозначно не готове до таких ліберальних підходів до цих питань, хоча на рівні парламенту вже йдеться про певну підтримку таких громадян. Такі вимоги ЄС й низки міжнародних інституцій, на прихильність яких Україна розраховує у своєму прозахідному векторі розвитку. А як українська Церква реагуватиме на такі непрості виклики сучасного світу? Як без агресії й негативу знайти порозуміння у цих складних світоглядних питаннях?

‒ Питання глибоко моральне. Сексуальні стосунки, які благословляються Церквою, це стосунки в шлюбі. Все, що поза шлюбом, вважається гріхом. Це певна форма гріха.

Якщо казати, що ми маємо влаштовувати парад людей з таким світоглядним баченням, то завтра буде парад других, післязавтра – третіх. У чому проблема? Хто з ким у які стосунки вступає, це їхні питання, але не треба диктувати суспільству, що всі так мають жити.

Церква каже, що сім’я – це союз чоловіка і жінки. Іншої форми нема. Наслідок таких стосунків – народження дитини в шлюбі. Все інше є гріхом. Давати комусь пріоритет співжиття чоловіка з чоловіком чи жінки з жінкою, виносити це як норму ми не можемо. Бо це мінімум не передбачає дітонародження, яке корисне для суспільства і продовження його існування. Я не бачу в цьому проблеми, але не вважаю це нормою. Не скажу, що у нас на це є особливе гоніння чи утиски. Звичайно, такі речі завжди були і завжди будуть, бо завдання диявола ‒ спотворити людині природне перебування на цій землі. Бог заклав створення сім’ї, створивши чоловіка і жінку. Якби такі стосунки були визнані Богом і суспільством, то до Адама Господь би створив Гаврила. Але до Адама Бог створив Єву. І сказав: ростіть і множтеся. Церква приймає як норму життя чоловіка з жінкою. Якщо держава у цьому не бачить проблем, то Церква це не схвалює. А вже хто як живе, це його відповідь перед Богом. Гріх не має ставати нормою.

Оксана Куцик

Фото Олександра Дурманенка

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---