Від мийника до протезиста: як лучанин живе в Португалії. ФОТО. ВІДЕО

На чай з цукерками до Волинських Новин завітав лучанин, який вже чотири роки живе та працює в Португалії. За розмовою Павло розповів, як йому там живеться, чим займається, та за чим в рідному Луцькому сумує найбільше.

Розмова з Павлом Гнатюком – так звати мого співрозмовника - розпочалась дещо напружено, правда, вже за декілька хвилин була більше схожою на дружню бесіду. На моє запитання, про те, як він потрапив за тисячі кілометрів від рідного міста, хлопець розповів:

«Моя мама вже 12 років там, чотири роки назад я вирішив поїхати до неї. Тут все набридло, захотілось отримати від життя чогось нового – так і потрапив в місто Порто, що в Португалії. Перший час було досить важко, оскільки корінні жителі не дуже добре ставляться до приїжджих. Для них це дико - коли ти не розмовляєш португальською. Дістається навіть туристам, які розмовляють англійською – в них за спиною корінні можуть говорити різні неприємні речі. Зустрічались мені і досить неприязні люди, і расисти, яких в Португалії теж вистачає. Але, я вважаю, що немає поганих націй - є погані люди. Бо серед португальців вистачає хороших людей, які допоможуть та підтримають».

Не міг я не поцікавитись тим, як ставляться конкретно до українців, на що Павло мені відповів:
«Ставляться не дуже добре. Чому? По-перше, це заробітчани, а їх, незалежно від того, звідки вони, португальці недолюблюють. Ну, а по-друге, сам знаєш: наші люди такі, що понапиваються, і давай громити все, що бачать. Але я не сказав би, що п’ють тільки українці чи росіяни. Алкоголь полюбляють і португальці: обідають вони за вином, та і взагалі, в них є дуже багато страв на алкоголі. Чи то келих вина, чи бокал пива, але випити хоча би раз в день вони мусять».



«Разом з тим, українців цінують як працівників, оскільки вони сумлінні та старанні. Чоловіки, здебільшого працюють водіями, або на фабриках. Я помічав, що є немало розумних та талановитих медиків, науковців, вчителів, лаборантів. Тут їм більше платять, і вони їдуть працювати в Португалію. Наприклад, мій шеф – українець. Він - співвласник лабораторії в клініці, де я працюю. Тобто, є тут і чимало наших людей, які стали успішним у певних професіях», - розповідає Павло.

«До речі, вистачає і таких, хто їде сюди не суто працювати, але й навчатись. В місцевих коледжах та університетах є чимало наших співвітчизників. Є і такі, хто вдало поєднують, навчання та роботу», - зауважив хлопець.

«Португальці дуже люблять наших жінок, кажуть, що вони найкращі господині. Українка все дома зробить по господарству, та ще й на роботу піде. Ну, і наші дівчата, звичайно, найгарніші».

Павло зізнався, що як тільки приїхав в країну, було дуже важко. Не знав, до кого звернутись за допомогою, чи навіть просто дізнатись якусь інформацію. Саме тому хлопець і ще декілька вихідців із країн колишнього СНД об’єднались, та створили щось на зразок діаспори із символічною назвою «НАШИ».


«Це неофіційне об’єднання. Ми – група людей, які об’єднались не лише для того, щоб разом проводити час, але й допомагати іншим. Звичайно, часто збиратись у нас не виходить (у кожного робота, чи навчання), та раз в один-два тижні – це обов’язково».



«За основну мову ми взяли російську, так як серед нас - люди зі всього колишнього СНД. Контактуємо або через спільноту ВКонтакте, або телефоном».

«Звертаються люди з самими різними проблемами. Хтось просить показати місто, інші хочуть дізнатись якусь інформацію. Наприклад, одна дівчина, яка погано розмовляє португальською, потребувала допомоги психолога. Звичайно, я не міг відмовити, і мені вдалось знайти психолога з України, яка допомогла їй», - зауважує лучанин.

«Допомагаємо всім, хто того потребує. Так що якщо будете в Порто - пишіть, зустрінемо як рідних», - жартує хлопець.

Я запитав у Павла, чим особисто він займається в Португалії. Виявляється, розпочинав він з простого мийника вікон, а зараз працює протезистом в великій приватній клініці: «Як тільки приїхав, щоб не сидіти у мами на шиї, я пішов на роботу – мив вікна та вітрини. На іншу роботу розраховувати не міг, оскільки працював нелегально. Але в черговий раз побачивши своє відображення у вітрині, яку мив, вирішив, що щось потрібно міняти. Згодом, така можливість у мене з’явилась: через знайомих я дізнався про українця, який працює протезистом. Йому була потрібна людина, і я, коли прийшов до нього, чесно признався – я білий листок, тільки після коледжу (закінчив «Монаду» у Луцьку). Почав їздити до нього дивитись, як він працює, і вже десь за півроку підписав трудовий договір з одною з провідних клінік Португалії», - згадує Павло.

Також, зі слів хлопця, я дізнався, що з соціальним забезпеченням в країні справи йдуть набагато краще, ніж в Україні. Людей захищають, та дбають про їх добробут:
«Пільги та дотації тут отримують не тільки громадяни, але й люди, які просто приїхали на заробітки. Багатодітні сім’ї, матері-одиначки, та багато інших категорій населення отримують допомогу від держави. В населення хороші стосунки з поліцією: тебе проведуть куди потрібно, підкажуть, наприклад, де яка вулиця тощо. Страху перед ними немає, з населенням вони спілкуються нормально, можуть пожартувати, просто поговорити».

Звичайно, зайшла мова і про рідний Луцьк:
«Сюди приїжджаю раз в рік, тут в мене - бабуся, дідусь, друзі. Ти знаєш, за останній рік багато чого змінилось, місто дійсно гарнішає: сподобався новий вокзал, оновлений ЦУМ, Драмтеатр. Дуже радий, що поставили вказівники в історичній частині міста. Бо багато моїх знайомих з Португалії та Німеччини відпочивали в Україні, та жалілись, що мало підписів англійською мовою. Правда, дороги як були жахливими, так і залишились…», - ділиться враженнями хлопець.

На моє питання про те, за чим в Луцьку він сумує найбільше, хлопець без вагання відповідає:
«Зірки! Порту – це досить велике і яскраве місто, тому вночі на небі можна побачити лише декілька самих яскравих. Як тільки приїхав сюди, то, бувало, просто виходив на вулицю, і дивився на зірки. Особливо, коли був зорепад – це щось неймовірне».

Але, як би не було добре там, на моє питання «Чи хотів би ти прожити там все життя, не повертаючись в Україну» Павло твердо відповідає – ні:
«Хоч там і живу майже весь рік, але щороку приїжджаю сюди. А прожити все життя там, не повертаючись в Україну, я не зміг би», - зізнався хлопець.



Зняли «НАШИ» і популярне відео Harlem Shake, щоправда вийшло воно дещо інтернаціональним

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---