Ветерани УПА назвали «Бандерштат» зв’язком між поколіннями

Заходом, де присутній дух нації, визнали фестиваль «Бандерштат» борці за Незалежність України, які розповіли молоді про підпільну боротьбу у лавах УПА, жахіття сталінських таборів та заслання.

Ті, хто воював, захищаючи незалежність України, допомагав борцям, відбував строки у сталінських таборах десятиліттями, але витримав тортури, повернувшись на рідну Волинь - ветерани УПА, борці за Незалежність України та репресовані спілкувалися з гостями фестивалю українського духу «Бандерштат» під час однієї з гутірок.

Зі слів депутата Верховної Ради першого скликання Андрія Бондарчука, «Бандерштат» є зв’язком поколінь, що допомагає Україні вистояти у нелегкій боротьбі. Йому довелося бути народним депутатом першого скликання у 1990-94 роках та приймати Акт про Незалежність України, документ, до якого століттями йшли мільйони українців. Він наголосив, що неправильно вважати фестиваль політичною акцією, тому що тут зібрався дух української нації, що живив покоління, був присутнім серед безстрашних вояків УПА. Він зауважив, що його онук зараз захищає Україну у найгарячішій точці під Маріуполем, тож зв’язок поколінь допомагає вижити Україні.

Андрій Бондарчук зазначив, що такі заходи, як цей фестиваль, цементують українську націю, пробуджують душі людей, а його учасники теж є учасниками боротьби з агресором, тому що, приїхавши з «Бандерштату» додому, розповідатимуть про свої враження і це буде внеском у просвітлення заблукалих, отруєних комуністичною та російською імперською пропагандою.



Антон Костюк розповів, що свідомо долучився до УПА у віці 17 років у серпні 1946-го, коли вивчив декалог українського націоналіста, де вказано «здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї». Склавши присягу та отримавши псевдо Чорноус, він отримав завдання влаштуватися на роботу у Луцьку та підтримувати зв'язок з боївкою. Він працював на легальному становищі, а вночі ходив на явки (у ярах та на цвинтарях), наражаючись на засідки чекістів. Ветеран УПА зауважив, що не порушував присяги, але у 1950 році його видали запроданці. Після цього на повстанця чекали 25 років у Сибіру. Борців за Незалежність держава не визнавала протягом 70 років, лише цьогоріч відбулася історична поїздка у Київ, де їх зустріли як почесних гостей і президент нарешті визнав, що УПА справді боролася за самостійну Україну і в її лавах боролося до 100 тисяч бійців.



Засновник хору «Посвіт» Ростислав Кушнірук розповів, що життя показало, що кожна епоха має свої пісні та поезію і неправильно вважати, що коли говорять гармати, музи мовчать. На шлях боротьби він став з 11 років. Відбувши 14 років сибірської каторги за старшого брата, який був повстанцем, повернувся та став на шлях музичного виховання. Він наголосив, що поразка українців у тому, що на початку 1990-их багато хто уник шибениці, ставши владцями та олігархами, а ті, хто справді боровся за Незалежність, лишався на задньому плані.



Віра Шевчук пройшла шлях від молодіжної організації ОУН через сталінські табори до Незалежності. Вона розповіла, що очолювала юнацьку мережу УПА. Її побратими, яких задушили вороги, поховані у Гаразджі, де зараз встановлений пам’ятник у лісі. Через доноси зрадника, вона потрапила у пастку енкаведистів. НКВС тоді, у 1948 році, перебувало у приміщенні, де зараз УМВС, на допити викликали лише вночі. У цьому ж приміщенні повстанців судили - її батьку дали 10 років, а їй формально додали віку, записавши, що народилася не у 1931, а у 1927 році, засудили на 25 років заслання та 5 років позбавлення прав. Звідти її перевели до Луцької тюрми, а звідти перевезли через Київ та Харків у Казахстан у Кенгір, де було надзвичайно холодно. Там у одному з нею бараці перебувала сестра Степана Бандери Володимира. Після Кенгірського повстання її перевели у Балхаш. Нещодавно під час відпочинку у Моршині вона мала нагоду поспілкуватися уже з онуком Володимири.



Розповіли бандерштатівцям і про жахіття перебування дітей на засланні. Голова ветеранської організації «Спілка політв’язнів і репресованих» Олеся Бондар народилася у Сибіру, де на засланні були її батьки. Вона розповіла, що репресованих везли у товарних вагонах, де без води та їжі помирало чимало дітей, а з вагонів їх викидали просто на сніг. У місці заслання на них чекали порожні холодні бараки з тарганами. Діти навіть десятирічного віку йшли валити ліс, отримуючи 300 грамів глевкого хліба, воду та іноді баланду. Померлих від голоду та морозів дітей кидали у триметрові замети снігу без труни, говорячи «прийде весна, сніг розтане і тоді позабираєте своїх дітей». Втім, коли надходила весна, дикі звірі розтягали тіла по цілому лісі.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---