«Українцям треба повалити монстра, аби бути щасливими», - волинянка в Америці

Художниця українського походження, яка мешкає в Америці, Валентина Роєнко-Сімпсон, або VALYA, розмірковує про жінку в умовах сучасного українського суспільства. Хто вона: обожнювана жінка, хороша матір чи особистість, яка прагне кар’єрного зростання? Щоб відповісти на усі ці запитання, художниця задіяла мистецтво та створила дивовижні інсталяції. Про це інформують Хроніки Любарта.

Кинула викладацьку діяльність, щоб стати художницею

15 років тому уродженка волинського села Лукова, яка називає себе нині на західний манер VALYA, кинула викладацьку діяльність у Київському національному університеті культури, переїхала до Каліфорнії та відкрила там художню студію. Доки українські художники штурмують світові арт-галереї, ця жінка робить навпаки – її картини «мігрують» до України. У травні київська галерея «ЦЕХ» виставили її нову гігантську інсталяцію «SHE» – яскраво-червоне полотно розмірами 6 на 6 метрів, яке втілює образи архаїчних богинь, що, на думку автора, випурхнули з України на зорі історії та розлетілися світом.

«Ця робота надзвичайно велика, – каже художниця. – Я розкладала її на підлозі і до останнього не знала, який вона матиме вигляд, коли буде висіти. Але все мало такий вигляд, як я собі планувала».

Валентина з 2008 року художник галереї «ЦЕХ». За цей час зробила у Києві дві великі інсталяції. Третю було заплановано ще два роки тому. Уже навіть була обумовлена тема та концепція виставки.

«Уже мала над нею працювати, – розповідає Валентина. – Але життя внесло свої корективи. Стався Майдан. Виставка була про моду: «Мода як маніпулятор людської свідомості». Ця тема для мене була дуже цікава та важлива. Я була цим натхнена, але коли в Києві стався Майдан, ми з моїм чоловіком почали дуже переживати через це. Я не могла бути там, на Майдані, але постійно слідкувала за розвитком подій в інтернеті. Було дуже тяжко через те, що я перебувала далеко від України. У мене вигоріло усе всередині. Навіть не могла собі уявити, як можу в цей час, коли країна обливається кров’ю, помирають молоді люди, робити виставку про моду. Сказала тоді директору галереї, що не можу зробити цей проект, він погодився. Почала думати про іншу виставку. Мене зацікавила тема жінки. Тому моя виставка так і називається: «SHE». Ця тема була на часі, адже жінки в Україні завше відігравали вагому роль у суспільному житті. Величезну роль жінки підтвердив Майдан».

У цій концепції закладено ідею про жінку, яка представлена у чотирьох іпостасях:

як дівчинка, як мати, як жінка і як дружина. Своєю виставкою митець намагалася розкрити ці всі теми. Базується інсталяція на українському рушнику та має персональний характер.

«Моя мама померла три роки тому, півроку, як не стало тата, – ділиться Валентина. – Позаду мене вже нікого немає. Зрозуміла, що наступна в черзі я. Як мати та як жінка я бачу місію, відведену мені природою –

продовження традицій. Як дівчинка сумую за тим, що мені від моїх предків майже нічого не залишилося. Жодної речі не залишилося після бабусі. В Україні пронеслися криваві бурі, які випалили усе вогнем. Так склалося, що моя сім’я була розкуркулена. Комуністичній владі ці люди були ворожі, свідомі особи були не потрібні, лише раби. Їх виселили в Сибір, а все, що було у баби та діда, забрали. Але я знаю, що у бабусі були весільні рушники, ікони, гардани. Я замислилася, що передам своїм дітям як мати. Тому вирішила, що мені треба бути зв’язковим ланцюгом між пращурами та моїми дітьми».

Художниця вибрала тему рушника. На її думку, український рушник – це фантастичний витвір, у якому закладений код наших пращурів. Вишиті рушники перешивалися з покоління в покоління. Кожна жінка завжди щось додавала своє, але схема та основа залишалися.

«Довго шукала той рушник, який вишили мої предки, – розповідає Валентина. – Перебрала тисячі, але так і не могла віднайти свого. Якось побачила рушник, який ніби заговорив до мене. Вибрала його підсвідомо і він став основою моєї роботи. Потім виявилося, що його було зроблено у тому регіоні України, де жила моя прабабуся».

Цікаво, що ввечері перед відкриттям виставки жінка кинула у соцмережі інформацію, аби допомогли знайти оригінал цього рушника. Виявляється, він був у приватній колекції Їжакевича, відомого художника, який очолював майстерню в Лаврі та розписував її. На рушнику була символіка, яка відтворювала дерево життя. Це ідеально підходило для Валентини. Адже його можна було розшифрувати так: баба, мама і дівчинка.

Для роботи жінка обрала індустріальну повсть. Хоч до цього ніколи з таким матеріалом не працювала.

«Я шукала червоний колір. Мені його навіяв Майдан. Для художника цей колір один із найскладніших. Бо якщо додати трохи жовтого, то він стане морквяним, якщо синього, то буде холодним. А той криваво-червоний –

і холодний, і теплий водночас. Коли мені прийшла тканина, то відразу побачила на ній надпис: «колір перемоги». Зрозуміла, що це колір моєї виставки».

Робота складається із двох шарів, які дзеркально відображають один одного, а між ними протягнуті червоні нитки льону. Тут символічно зображено молекулу ДНК. Вона передає інформацію на основі молекули і розчіпляється. На лицьовому боці багато зображень трипільських символів, а лівий бік чистий і має прийняти цю інформацію. Таке собі стилістичне зображення передачі інформації предків.

Про жінок та чоловіків

Митець у своїй роботі прагнула показати жінку так, які її розглядають Веди. На думку Валентини, чоловік та жінка – це два різні світи, які по-різному влаштовані. Жінка – істота матеріальна і горизонтальна за своєю духовною структурою. Їй усе потрібно, у неї дуже багато бажань, їй треба постійний розвиток. Чоловік – це повна протилежність жінки. Він вертикальний та духовний, абсолютно не прив’язується до матерії.

«Насправді чоловікам не дуже багато треба, – запевняє Валентина. – Природою створено так, що кохання, яке виникає між ними, утримує їх разом. У шлюбі вони увесь час змагаються. Шлюб – це постійна боротьба і мука. Гармонія у ньому досягається тоді, коли чоловік прогинається через жінку, підносить її та обожнює. Коли чоловік скаже жінці «Я тебе обожнюю», то це не любов, тому що кохання – це партнерські стосунки. А в шлюбі має бути ця ієрархія. Дівчинка народжується і від природи усе знає, вона самодостатня від народження. Чоловік від народження сирий, його потрібно робити. У сім’ї хлопчика постійно змушують щось робити. Що більше йому дають завдань, що більше його муштрують, то він стає кращим. Дівчинку треба плекати, любити та підтримувати. Коли чоловік виростає, то його місія – захистити жінку. Коли вона захищена, то може все. А в нас у суспільстві усе перевернуто. Жінка не захищена, чоловік поняття немає, що він мусить таку місію виконувати. Сучасна жінка йде в бізнес, бореться і виживає. Вона втрачає почуття захищеності. Жінка не може його отримати, бо хай який у неї бізнес, вона не зможе позбутися цього відчуття. Вона стає істеричною та отруює усе навколо. Захищена жінка наповнюється почуттям любові і виливає цю любов на весь світ. Виявляється, що лише жінка здатна виливати любов на дитину та чоловіка. Більшість наших дітей не відчувають тої любові, адже мама постійно працює. Добре, якщо є бабуся і вона може дати дитині цю любов. Бо чоловіки лягають на дивани, комплексують і стають ганчірками».

Валентина розповідає, що для чоловіка важливо задовольнити бажання жінки, а щоб це зробити, йому треба встати з дивана. Для нього це благо, коли жінка щось від нього вимагає. Він має цьому радіти, а не обурюватися.

«Скажи мені, що обожнюєш»

«Чоловіки отримують насолоду, коли жінки їх хвалять. Будь-який чоловік, найбагатший бізнесмен чи політик, за великим рахунком, робить усе для жінки. Якщо він сам по собі, то йому від життя нічого не потрібно», – усміхається Валентина. – Ми з чоловіком у парі 14 років. Він мені часто говорить, що любить мене. Якось попросила його сказати, що він мене обожнює. Він відповів, що не може цього сказати. Йому був потрібен час, щоб переварити це і прийняти, подолати своє чоловіче его. А потім він таки це сказав. У мене було таке фантастичне відчуття. Адже це значно вищий рівень, ніж любов. У нас дуже добрий тандем. Я надихаю його на мистецтво, а він мене».

На виставку художниця зробила сто фігурок із зображенням жінки-богині. Ці фігурки в доархаїчну епоху створили чоловіки, їх було знайдено по всій планеті Земля.

«Був час, коли жінок обожнювали. Нам треба до цього повернутися, – запевняє митець. – Дівчинка не має оголювати своє тіло, щоб чогось досягнути. Жінці не треба робити пластику, щоб чоловік її любив. Якщо так піде й далі, ви уявляєте, яке буде суспільство?»

Авторка виставки розповідає, що її роботи политі слізьми. Адже під час роботи над нею вмирали дорогі їй люди.

«Під час Майдану гинули найкрасивіші і найгідніші. Потім у мене батько помер, – каже Валентина. – Пам’ятаю, як шила і плакала. Перед закінченням роботи померла жінка мого сина. У роботи закладено багато відчаю і болю. Але, мабуть, через те багато хто був вражений цією виставкою».

Художниця розповідає, що у її житті було дуже багато трагедій. Вже у чотири роки вона потрапила між колеса грузовика.

«Пригадую чоловічий крик, досі пам’ятаю його туфлі, парусинові, натерті крейдою і

страх, що мене батьки насварять, – ділиться жінка. – Вишмигнула з-під машини, забігла в садок і заховалася в траві. Боялася йти додому. Після того почала заїкатися. Це заїкання дуже вплинуло на мене в юності. У моїй школі вчителі вміли гарно знущатися. Знаючи про те, як я заїкалася, мене змушували виходити на середину класу і читати вірші. Клас вибухав реготом. Це були тортури».

Тому Валентина обрала собі професію, де не треба було говорити.

«Так я стала художником. Інакше була б або лікарем, або вчителем, – розповідає вона. – Ще хотіла стати акторкою, але із своїм заїканням навіть мріяти про це не могла. Навчалася у Львівській академії декоративно-прикладного мистецтва. Це був маленький вишуканий заклад. Кожна людина там особистість. Тоді дуже цінувалася унікальність. Ми почали знайомитися і хтось сказав, що мені личить заїкатися, що цим я унікальна. Подумала, що з мене знущаються. Потім мені про це сказали ще раз. А коли почула про це втретє, то й зовсім перестала заїкатися. Минув час і я читала лекції студентам уже без заїкань. Така психотерапія пройшла».

Ще однією великою трагедією для Валентини стала втрата першої дитини.

«Дівчинкою писала щоденник. Думала собі, що коли виросту, то подарую дівчинці свої щоденники, щоб ми були друзями, – каже художниця. – А тут таке сталося. Після цього зрозуміла, як люди вмирають з горя. Була тоді на грані смерті. Це горе вивело мене на інше бачення світу. Почала розкривати перед собою духовний бік життя».

Валентина розповідає, що Майдан вніс червоний колір у виставку, колір перемоги. Вона щиро вірить, що й Україна переможе у війні, яка нині триває.

«Це така брехлива, підступна, страшна війна, яку Росія нав’язала Україні, – розмірковує Валентина. – Росія нарешті показала своє жалюгідне обличчя. Відпало усе мильне нашарування, яке вони так намагалися приховати. Дивно, що ввечері в Україні працюють ресторани, люди веселяться, а бійці приїжджають з АТО і шаленіють. Немає у нас поки єдності нації та згуртованості. Людство не готове до цієї війни. Ніхто не готовий: ні Європа, ні Америка. Вони не знають, як їм реагувати. То що вже говорити про нас, українців. Я переконана, що Росія щезне як держава. Ми вже це спостерігаємо. Україна – це єдина країна у світі, де на один квадратний метр території народжується найбільша кількість талановитих людей. То як вона може бути нещасною? Вона буде щасливою, я вірю в це. Єдине, що нам треба, – повалити монстра, який смокче з нас кров і краде нашу історію».

Лілія БОНДАР

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---