Український письменник видав у Франції книгу про Чорнобильську зону

Нещодавно у французькому видавництві Flammarion вийшла книга молодого українського письменника Маркіяна Камиша La Zone. Торік її було видано в Україні під назвою «Оформляндія, або Прогулянка в зону», - йдеться у матеріалі щотижневика Волинські Новини від 26 травня (№17).

«Мій батько – ліквідатор, він підірвав здоров’я в зоні і згодом помер, – каже Маркіян. – Але я не можу ходити все життя в чорній рясі через це. Вирішив, що сприйматиму зону по-новому, переосмислюватиму її в культурному контексті. У Європі всім це дуже цікаво».

– Як сприйняли Маркіяна Камиша на презентації книги у Франції?

– Народ на зустрічі набився у зал, як оселедці в банку. Зізнаюся: був морально готовий до того, що прийде лише кілька людей. Але треба було бачити моє здивування, коли зрозумів, що гігантський зал ущерть заповнений. Французи дуже люблять літературу, набагато більше за українців. Мене там гарно сприйняли. Постійно про щось розпитували, уважно слухали.

Був конфуз, коли виступав і розповідав про зону, й тільки десь на 20-й хвилині зрозумів: вони навіть не усвідомлюють, що я ходжу туди нелегально. Більшість присутніх не читали книжки й думали, що я роз’їжджаю там на автобусі. Коли детальніше на цьому зупинився, то побачив, як вони змінюються на обличчі. Тоді й зрозумів, як треба працювати з іноземною публікою.



– Чи не думав зробити презентацію в зоні відчуження?

– Насправді це зовсім не складно. Бо з публіки – це будуть люди, які туди зі мною ходили і ходять. Ми там усі знаємо одне одного. Але немає сенсу робити це заради двадцятьох людей. А ті, кому це цікаво, й так прийдуть послухати про зону. Тим паче, що треба бути готовим до певного формату. Не всі люди зможуть пройти 20 км пішки й перелізти через величезний паркан. Та й ходити в зону не всім потрібно. Навіщо тоді книжки? Вони для того, аби вмоститися на дивані й відчути себе справжнім сталкером під час читання.

– Розкажи про нову книгу «Київ-86».

– У ній ідеться про те, чому ми нині гуляємо порожньою Прип’яттю, а не порожнім Києвом. Це не фантазії і не марева, а абсолютно реальна історія. Так могло бути, коли у 1986 році підганяли усі ці потяги, літаки й зливали отруйне молоко у каналізації. Тоді Київ перетворився на місто без дітей, без яблук і абрикосів. Хотів показати, що Київ був за крок до цього. Бо кого зараз здивуєш Прип’яттю? Про неї усі чули. Вона фігурує у фільмах, комп’ютерних іграх та книгах. А тут я пригадав свої перші емоції в покинутому місті. Воно тоді видалося мені величезним лабіринтом, здавалося, що не вдасться вивчити його за все життя. Минув деякий час – і воно перестало бути мегаполісом, а постало для мене невеличким селищем. Я почав ностальгувати за враженням першого контакту. Тоді й написав книгу, в якій переніс події у Київ.

– Чи багато в зоні небезпечних місць?

– Вони є. Якщо бути ідіотом, то можна знайти собі проблем. Зона – як гепард. Вона плямиста в плані радіації. У деяких місцях може бути величезне перевищення. Головна небезпека – пити воду, їсти яблука та малину. Радіація – вогонь, який пече не відразу. Якщо це все вдихати, харчуватися, тоді можуть бути серйозні проблеми. Наприклад, у підвалі заводу «Юпітер», який виробляв деталі для радіоприймачів, є ящик, де 500 тисяч бета-розпадів. Це гігантські цифри. У тому ящику, захованому в підвалі, як вважають мої колеги, які туди спускалися і досліджували, закопано шматок графіту, що його вилучили з реактора.

Там також є підвал, де складено речі ліквідаторів, які виїхали вночі 26 квітня на виклик і за 40 хвилин вже почали блювати. У Москві їх похоронили як радіоактивні відходи. Прикривши плитами, бо вони світилися. Нелегальні туристи, і легальні також, спускалися в цей підвал, аби приміряти їхні каски. Розтягали ці речі на сувеніри, не розуміючи, що це концентрована смерть.

– Що цікавого вдається там знаходити?

– В одному із сіл недалеко від Прип’яті ми знайшли шкільні зошити, датовані 23 травня. Уявіть, ще місяць після аварії там були діти. Почали шукати, кого ми могли знати з них. Бо ж імена були відомі. Як виявилося, нікого. Усі померли, не було навіть кому приїхати на їхні могили.

– Багато людей ходить у зону?

– Нині зона стала мейнстримом. Дуже багато людей туди потяглися, дехто йде заради понтів. Але я не шкільний учитель, не братиму за руку й не казатиму: «Туди не ходи». Це не моя справа. Всі чудово й так знають, що там треба бути дуже обережним.

– Які є міфи про зону відчуження?

– Коли спілкувався із французькою пресою, то часто чув запитання, яке видавалося мені трохи міфічним. Вони постійно питали, коли повернемо землю Чорнобильської зони в народне господарство. Європеєць не розуміє, як може пустувати така велика частина землі. «Просто», – казав я. І відповідав, що вони зовсім нічого не знають про цей український аспект, про те, що в нас є повно землі без радіації, яку ніхто не хоче використовувати. Вони робили великі очі, коли я говорив про це як про зону відчуження. Вони не розуміють, яка у нас величезна країна і як ми її не цінуємо. Оце міф. Простий, але сучасний. А ще хтось думає, що там люди все залишили й пішли собі, й що до цього часу все так залишається. Насправді там уже все розсипається, а артефактів залишається набагато менше. Є такі зарості, що в деяких місцях без мачете не пройдеш. Але на мене атмосфера закинутих будинків не наганяє смутку, а діє як заспокійливе.

Лілія БОНДАР

Україна-Франція

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---